2.2. Міжнародні договори

Коли мова йде про подвійну природу джерел МПП, то береться до уваги, що багато норм, що входять в його систему, створюється у формі міжнародного договору, рідше – міжнародних звичаїв. Міжна­родні договори відіграють значну роль в створенні норм міжнародного приватного права, зокрема уніфікованих колізійних і матеріальних норм. Проте спірним є питання про те, чи можуть міжнародні договори безпосередньо виступати джерелом МПП. Достатньо багато науковців вважають, що міжнародний договір стає джерелом МПП лише внаслідок «трансформації» його положень у внутрішнє законодавство країни [1, с. 51].

Підставою для подібних тверджень є те, що міжнародне право і на­ціональне право – це дві відносно самостійні правові системи, які зна­ходяться у взаємодії, проте не підлеглі одна інший. Міжнародний договір є результатом міжнародної правотворчості як процесу узгодження волі зацікавлених держав, і його норми регулюють міждержавні відносини шляхом встановлення прав та обов'язків учасників-держав (в нашому випадку – одноманітно регулювати в національному законодавстві певні приватно-правові відносини за участю іноземного елементу).

При цьому їх норми не можуть самі по собі регулювати відносини приватно-правових суб'єктів, що підпадають під дію певного національного правопо­рядку. Для того щоб норми міжнародного договору набули здатність ре­гулювати відносини з участю фізичних і юридичних осіб, вони повинні увійти до правової систему країни, набути юридичну силу національного права. Юридичний механізм даного процесу передбачається внутрішнім правом держави і переважно іменується «трансформацією міжнарод­но-правових норм в національно-правові».

Законом України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. (ст. 8) передбачено, що згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору. Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони. Ст. 9 цього Закону визначає, які міжнародні договори України підлягають рати­фікації, та встановлює саму процедуру ратифікації. Ратифікація між­народних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Прези­дентом України закону Голова Верховної Ради України підписує рати­фікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

Згідно до ст. 9 Конституції України та відповідно до ст. 10 Цивіль­ного кодексу України, частиною національного законодавства стають тільки «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України».

Після трансформації норми міжнародних договорів займають осо­бливе місце у внутрішній правовій системі кожної держави - учасника міжнародного договору, оскільки:

- поширеною є практика, коли норми міжнародних договорів, на­лежним чином ратифікованих або схвалених, мають силу, що перевищує силу норм внутрішнього законодавства. Так, у багатьох законодавчих актах України існує застереження на зразок: «Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж у цьому законі, застосовуються правила міжнародного договору». Це, зокрема, передбачено ст. 19 За­кону України «Про міжнародні договори України», ст. 10 Цивільного кодексу України.

- ці норми зберігають автономне положення у внутрішній правовій системі кожної держави - учасника міжнародного договору. Автономний характер цих норм обумовлений тим, що вони виражають волю не однієї держави, а всіх держав-учасників. З цього випливає, що:

1) такі норми не можна довільно, без згоди інших держав-учасників, змінювати;

2) їх тлумачення та застосування повинно здійснюватися відповідно до загальноприйнятої міжнародної практики.

На це звертається увагу в деяких міжнародних угодах. Так, в «Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» 1980 р. (п. 1 ст. 7) вказується: «при тлумаченні цієї Конвенції належить враховувати її міжнародний характер та необ­хідність сприяти досягненню однакового її застосування й додержання сумлінності в міжнародній торгівлі.» З положень ст.ст. 31-33 «Віденської конвенції про право між­народних договорів» від 23.05.1969 p., випливає, що вживані в міжнародному договорі поняття можуть не співпадати з поняттями, термінами внутрішнього законодавства. В цих випадках рекомендується враховувати практику і цілі договору [1, с. 51-56].

Згідно до положень ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України», міжнародний договір України – це укладений в письмовій фор­мі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права договір, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Практично аналогічними є визначення міжнародного договору, що вміщене в ст. 2 «Віденської конвенції про право міжнародних до­говорів» (1969). Що стосується літератури, то автори, визначаючи поняття міжнародного договору, як правило, виходять з його офіційного визначення [10, с. 42].

На сьогодні Україна є учасницею значної кількості двох- та багатосто­ронніх договорів з питань, що належать до сфери МПП. Так, за даними Міністерства юстиції України, станом на 15 травня 2007 року договір­но-правова база України у сфері правових відносин та міжнародної правової допомоги складалась з 86 договорів, і їхня кількість постійно збільшується [11].

Це зумовлює необхідність здійснення певної їх класифікації для полегшення вивчення. Таку класифікацію (систематизацію) можна проводити за різними критеріями:

- за кількістю сторін: двосторонні та багатосторонні договори.

В якості прикладу двосторонніх договорів можна вказати «Угоду між Україною та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних справах» (2004 p.). Що стосується багатосторонніх договорів, то вони можуть мати назву «угода» (як приклад - «Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» (м. Київ, 1992 p.), «конвенція» («Гаазька конвенція з питань цивільного процесу» (1954 p.), «протокол» («Протокол до Конвенції про правову допомогу та правові від­носини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» (1997 р.) та ін.

- за способом набуття чинності для нашої держави: договори, укладені Україною, та договори СРСР, чинні для України в порядку правонаступництва.

Як приклад перших можна назвати «Договір між Україною та Китайською На­родною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах» (1992 p.), який став першим для України у цій сфері. З договорів СРСР чинними для нашої країни є «Угода між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу» (1970 p.), «Гаазька конвенція з питань цивільного процесу» (1954 р.) та ін.

- за напрямом спеціалізації: універсальні та спеціалізовані.

До перших належать договори, які охоплюють весь комплекс питань, що ви­никають в сфері МПП. Як приклад - «Договір між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах» (2004 p.), який одночасно регулює всі міжнародно-правові відносини, які в широкому розумінні можна вважати «цивіль­ними»: цивільні, трудові, сімейні, комерційні (господарські) та процесуальні. При­кладами спеціалізованих договорів можуть бути «Гаазька конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах» (1970 p.), «Конвенція про стягнення аліментів за кордоном» (1956 р.) та ін.

- за предметом регулювання. Спеціалізовані міжнародні договори можуть стосуватись зовнішньоекономічної діяльності, шлюбно-сімейних відносин, авторських та суміжних прав, спадкування, трудових відносин та ін.

- за територіальною сферою дії багатосторонні договори бува­ють: всесвітні та регіональні.

Прикладом перших є «Нью-Йоркська конвенція про визнання і виконання іно­земних арбітражних рішень» (1958 p.), участь в які на сьогодні беруть фактично всі держави, які відіграють хоч більш-менш значну роль у світовій торгівлі [15, с. 510]. Для нашої держави серед регіональних багатосторонніх договорів в сфері МПП більшість становлять договори, укладені в рамках держав Європи або СНД («Єв­ропейська конвенція про інформацію стосовно іноземного законодавства» (1968 p.), «Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах» (1993 р.) та ін.