2. Колізійні питання права власності

Правове регулювання майнових відносин в цілому та права влас­ності зокрема містить широке коло питань, які по-різному можуть регламентуватись в різних правових системах:

- поняття та зміст права власності.

Мова йде про те, чи відомо правопорядку відповідної держави таке право і, якщо так, то яким є його зміст. Так, система речових прав в Англії і США відрізняєть­ся певною своєрідністю, що несе відбиток правових форм регулювання власності в епоху феодалізму. Всі права майнового змісту ототожнюється з правом власності (property) і розглядаються як його різновиди. В рамках цього права виділяються право власності, аналогічне континентальному (ownership), і інші майнові права, певною мірою тотожні з «правами на чужі речі» романо-германської системи права, – право застави, сервітути та ін.

- коло об'єктів права власності.

Вже вказувалось про поширеність в правовій доктрині положень щодо визна­ння об'єктами речових прав т.зв. «безтілесних» речей, зокрема, корпоративних прав, цінних паперів та товаро-розпорядчих документів. Проте в деяких країнах, наприклад у Німеччині, практичне застосування таких положень ускладнене з формально-юри­дичних міркувань, оскільки, згідно § 90 Німецького цивільного уложення, об'єктом права можуть бути тільки матеріальні речі. В інших країнах, зокрема у Франції, така можливість допускається чинним законодавством [19, с. 195-196].

- порядок та підстави виникнення і припинення права власності.

Як приклад, у вітчизняному законодавстві положення про можливість виникнен­ня права власності на земельну ділянку за набувальною давністю з'явились лише після прийняття нового Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. (ст. 119). Інший аспект даного питання – питання про умови та строки виникнення права власності на нерухоме майно за набувальною давністю – по-різному регулюються в національ­них законодавствах. Так, у Франції для набуття у власність нерухомості за давністю встановлено три терміни: 30 років - після закінчення цього терміну власник (навіть недобросовісний) не зобов'язаний вказувати підставу придбання майна; 20 років – якщо власник отримав майно на законній підставі і проживає за межами округу апеляційного суду, в якому знаходиться нерухомість; 10 років – якщо той же власник проживає в окрузі вказаного суду. Для придбання права на нерухомість за давністю володіння в Англії встановлений 12-річний термін. На відміну від Англії, Франції і деяких інших країн, у Німеччині право власності за давністю володіння можна набути тільки на рухоме майно [17, с. 77-78].

- момент переходу права власності від однієї особи до іншої.

- правовий режим різного майна.

- обмеження права власності.

В літературі відомі тій чи іншій правовій системі обмеження права власності класифікують за різними підставами. Так, залежно від цілей виділяють, зокрема, обмеження, спрямовані на забезпечення «суспільного спокою» (протипожежні за­ходи, вимоги техніки безпеки, запобігання забруднення навколишнього середовища), на примусове вилучення права власності в пубпічних інтересах (будівництво шосей­них і залізних доріг, підтримка в порядку річок, прокладання ліній електропередач), на розвиток певної галузі економіки (наприклад, гірничодобувної), на збереження певних культурних цінностей та ін.

- захист права власності (повернення майна з чужого володіння, відшкодування втрат, безпідставне збагачення внаслідок неправомірного використання чужих прав тощо).

Особливістю права Англії, США і інших країн «загального права» є відсутність віндикаційного і негаторного позовів. Право власнос­ті захищається в Англії окремими видами позовів з правопорушень, перш за все – позовом щодо порушення володіння нерухомим майном (як примусове заволодіння чужою земельною ділянкою, так і просто вхід на обгороджену територію, в чужу квартиру тощо.). Порушення володіння можуть торкатися і рухомих речей, у тому числі утримання їх без наміру звернути в свою власність. Розглядаючи подібні позови, суди або вилучають речі в порушників, або забороняють володіння ними, або накладають на порушників штраф [17, с. 80].

Щодо нерухомого майна найбільш часто виникають питання щодо:

1. Належності окремих об'єктів нерухомого майна до тих, що до­пущені до цивільного обігу. Наприклад, земля у більшості держав світу є предметом вільного обігу, хоча існує певна кількість країн, де вона є предметом обмеженого обігу, а в деяких – практично вилучена з обігу.

2. Складу майна, яке визнається нерухомим.

Загальновизнаним у законодавстві всіх держав світу є поділ речей на рухомі та нерухомі. Проте, і у цьому випадку категорія нерухомих речей не є ідентичною у різних правових системах (зокрема, такі рухомі за своєю природою речі, як мор­ські, річні, повітряні судна за законодавством Російської Федерації розглядаються як нерухомі речі).

Щодо рухомих речей, що перебувають у вільному обігу, виникають свої колізійні питання. Так, при переміщенні рухомих речей з території однієї держави на територію іншої можуть постати питання, пов'язані з законністю виникнення права власності та щодо змісту і обсягу прав власника на неї.

Це питання особливо гостро постає у випадках, коли в одній правовій системі певне майно допущено до обігу, а в іншій – обмежене або вилучене з обігу. За сучасними уявленнями, якщо право власності на річ в тій чи іншій державі виникло на законних підставах, воно зберігається і ви­знається за власником навіть тоді, коли подібний порядок придбання речі у власність у відповідній державі взагалі є неможливим. У багатьох випадках колізійні норми, які відсилають до закону місця знаходження речі, доповнюються застереженням: права на рухоме майно припису­ється визначити за законом країни, де майно знаходилось в момент виникнення таких прав.

На сьогодні не існує єдності з питання, якому правопорядку повинен підпоряд­ковуватись перехід права власності на річ, яку було придбано за кордоном. В одних правових системах (як в Україні) мова йде про застосування принципу «закон держави перебування майна», в інших (США, Велика Британія тощо) перевага віддається особистому закону власника.

Що стосується змісту та обсягу права власності, то якщо перемі­щення речі в іншу державу не скасовує факт власності, воно все ж може впливати на зміст цього права, оскільки при зміні місця знаходження речі змінюється її правовий режим (оборотоздатність речі, правомоч­ності власника, способи захисту права власності тощо). У цьому від­ношенні принцип «закон держави перебування речі» стає вирішальним засобом розв'язання даної проблеми [1, с. 195-197].

Довгий час в Європі права на рухомі речі (права вимоги, цінні папери, особисті речі, транспортні засоби та ін.) регулювались особистим законом власника, виходячи з принципу «рухомість слідує за особою» (mobilia personan sequunter). Даний прин­цип застосовувався до середини XIX в. Потім сфера його застосування звузилася і була обмежена випадками правонаступництва внаслідок смерті власника відносно рухомості і режиму подружнього майна.

В наш час практично у всіх країнах Європи відносно рухомого майна діє прин­цип lex rei sitae – «закон держави перебування речі». Таким чином, за міжнародною практикою: а) річ, правомірно набута у власність особою, зберігається за її власником при зміні місця знаходження речі (тим самим признається право власності на річ, при­дбану за кордоном); б) обсяг прав власника визначається законом місця знахождення речі, і він може змінюватись при переміщенні речі з однієї держави в іншу [5, с. 276].

Особливу категорію рухомого майна становлять товари, що знахо­дяться в дорозі, оскільки у таких випадках місце знаходження товару при транспортування є тимчасовим. У таких випадках сторони самі можуть визначити право держави, що підлягає застосуванню до їх­ньої угоди. За відсутності цього визначення та коли до права власності на товари не застосовується право місця укладення угоди, можливе застосування однієї з таких колізійних прив'язок:

- право держави відправлення вантажу;

- право держави призначення цього вантажу;

- право держави зупинки;

- право держави перевізника.

У доктрині МПП найбільш широке розповсюдження отримала точка зору, за якою компетентним у такому випадку повинно бути визнане право держави місця призначення вантажу [1, с. 197-198]. В нашій державі діє норма, згідно якої право власності та інші речові права на рухоме майно, що за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом держави, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою сторін (ст. 41 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Колізійні питання права власності на рухоме майно виникають і у випадках, коли майно важко локалізувати. Як приклад – судно зна­ходиться у відкритому морі, внаслідок чого взагалі відсутнє підпо­рядковане певному правопорядку, або об'єктом правовідношення є «безтілесна» річ. В таких випадках застосовують додаткові колізійні прив'язки: закон прапора, право держави походження автора чи самого «безтілесного» об'єкта та ін.

Велика кількість колізійних питань, що постають у випадках з власністю, обумо­вила спроби їх уніфікації. З цією метою була прийнята «Гаазька конвенція про закон, що застосовується до переходу права власності на рухомі матеріальні речі» (1958 p.), однак ця Конвенція не набула широкого розповсюдження [1, с. 199].

Переважним способом правового регулювання відносин власності в МПП є колізійно-правовий, оскільки при всьому різноманітті існу­ючих проблем практично не існує конвенцій, що містять уніфіковані матеріально-правові норми речового права. Про міжнародно-правове регулювання відносин власності дає підстави говорити наявність колі­зійних норм, закріплених в міжнародних договорах. Прикладом таких міжнародних колізійних норм є норми, закріплені в ст. 38 «Мінської конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сі­мейних і кримінальних справах» (1993 р.) та двосторонніх договорах України про правову допомогу [5, с. 274].

Згідно із ст. 38 «Мінської конвенції» (1993 p.), право власності на нерухоме майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Питання про те, яке майно є нерухомим, вирішується відповідно до законодавства країни, на території якої знаходиться це майно. Право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган, що здійснив реєстрацію транспортного засобу.

Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої майно знахо­дилося в момент, коли мала місце дія або інша обставина, що послужила підставою виникнення або припинення такого права. Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом угоди, визначається за за­конодавством місця здійснення угоди, якщо інше не передбачено угодою Сторін.