4. Держава як суб'єкт міжнародного приватного права

В системі міжнародних відносин центральне місце займає дер­жава як головний суб'єкт в системі публічно-правових відносин. Але держава може бути також суб'єктом приватно-правових відносин, які характеризуються незалежністю і рівноправністю суб'єктів, свободою їх волевиявлення та недоторканністю приватної власності.

Тому, коли мова йде про участь держави у певних міжнародних правовідносинах, необхідно чітко розрізняти відносини, які регулю­ються міжнародним публічним правом, та відносини, які регулюються міжнародним приватним правом.

Держава в якості суб'єкта приватно-правових відносин часто стає учасником таких відносин міжнародного характеру, ускладнених іно­земним елементом (наприклад, орендує або купує ділянку землі для облаштування дипломатичної місії, набуває у власність або будує будівлі на території іноземної держави, фрахтує іноземне судно для переве­зення своїх вантажів, укладає договір підряду з іноземною фірмою та ін.). Причому з розвитком і ускладненням міжнародних економічних зв'язків відбувається значне збільшення ролі держави в управлінні економічними процесами, а разом з тим збільшується безпосередня участь держави в міжнародних приватно-правових відносинах. З одного боку, участь держави не міняє суті приватно-правових відносин, але, з іншого – владна природа і суверенітет держави не можуть не позначи­тися на її правовому положенні. Адже при цьому держава користується особливим правовим режимом, згідно якого сама держава, її власність, операції з її участю не підпорядковуються владі іншої іноземної дер­жави, тобто її юрисдикції. Юрисдикція здійснюється державою в основному в межах своєї території: виходячи з свого суверенітету держава підпорядковує своїй владі всіх, хто знаходиться, і все, що знаходиться на його території [21, с. 217].

Таким чином, особливість правового статусу держави як учасника міжнародних приватно-правових відносин полягає в її імунітеті від іноземної юрисдикції [5, с. 248-249].

В доктрині МПП існують декілька підходів щодо розуміння держави як суб'єкта приватно-правових відносин. Одні науковці розглядають державу як особливий суб'єкт права, що наділений суверенітетом, не підпорядковується владі інших суб'єктів і може брати участь як в публічно-правових, так і в приватно-правових відносинах. На противагу цьому існує теорія «розщеплення» держави, відповідно до якої держава розпадається на дві особи, діючи або як суб'єкт влади, або як учасник приватно­правових відносин, що прирівнюється до інших юридичних осіб [9, с. 152].

В будь-якому випадку, беручи участь у приватно-правових відно­синах, держава користується імунітетом, що випливає із її державного суверенітету. У МПП під імунітетом держави розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої держави [9, с. і 55]. Складовими елементами імунітету держави виступають:

- імунітет від дії законодавства іноземної держави;

- імунітет державної власності;

- імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

- імунітет від попереднього забезпечення позову;

- імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення.

Імунітет від дії законодавства іноземної держави передбачає неможливість врегулювання відносин за участю держави законодав­ством іншої держави і обумовлює незастосування колізійного методу регулювання щодо відносин за участю держави.

Імунітет державної власності означає недоторканість майна дер­жави, що знаходиться за кордоном. На таке майно не розповсюджують­ся ніякі примусові заходи судового або адміністративного характеру, а органи іншої держави не мають права розглядати питання щодо при­належності майна відповідній іноземній державі.

При цьому в міжнародній практиці імунітет державної власності прийнято роз­глядати як безумовний, тобто такий, що існує незалежно від наявності чи відсутності судового розгляду, а також в тому випадку, коли державне майно перебуває у воло­дінні особи, не наділеної імунітетом чи недоторканістю. Крім того, органи іноземної держави не вправі здійснювати перевірку заяви про належність майна державі, що здійснена її уповноваженим представником [5, с. 258-259].

Імунітет від пред 'явления позову в іноземному суді означає, що судовий позов до держави не може бути заявлено інакше, ніж в її на­ціональному суді, а у випадку подання – не повинен розглядатися іно­земним судом. В літературі імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді іноді розглядають як судовий імунітет у вузькому розумінні.

Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що забороняється без попередньої згоди відповідної держави застосування будь-яких примусових заходів стосовно майна цієї держави.

Імунітет від примусового виконання іноземного судового рішення передбачає неможливість вчинення будь-яких заходів щодо держави чи її майна.

Держава має право відмовитися від імунітету як в цілому, так і від якого-небудь його елемента, що достатньо часто відбувається на прак­тиці для полегшення співпраці з іноземними громадянами і юридичними особами.

Щодо відмови держави від імунітету в доктрині МПП висуваються наступні вимоги:

1) відмова повинна бути явно вираженою (expressis verbis) у пись­мовій формі відповідним органом держави в односторонньому порядку, при укладені правочину в його тексті, в міжнародному договорі, в акті законодавства та ін.;

2) відмова не може випливати з обставин справи чи конклюдентних дій;

3) відмова від імунітету не може тлумачитися розширювально (наприклад, якщо відмова здійснена по конкретній справі, то це не може розглядатись як відмова від імунітету взагалі чи по такій же категорії справ) [5, с. 260-261].

Наявність у держави як учасника приватно-правових відносин іму­нітету порушує принцип рівності учасників таких відносин та ставить державу у більш вигідне становище, в порівнянні з фізичними та юри­дичними особами. Це обумовило формування в доктрині МПП нових підходів щодо розуміння імунітету держави. На сьогодні прийнято виділяти дві концепції імунітету держави – абсолютного та функціо­нального (обмеженого).

Історично принцип імунітету держави сформувався як прояв «міжнародної ввічливості» у міждержавних відносинах, тобто одна держава як носій суверенітету проявляла повагу до суверенітету іншої держави. Поступово принцип імунітету іно­земної держави закріпився як міжнародна звичаєва норма, знайшов своє закріплення в міжнародних договорах, судовій практиці, національних законодавствах. До XIX ст. взаємовідносини держав носили переважно офіційний характер, відповідно, під сумнів не ставився абсолютний характер імунітету держави. Проте з пожвавленням міжнародних економічних відносин, а також зростанням участі держави у цих від­носинах постало питання про необхідність перегляду статусу держави у випадку здійснення нею комерційної діяльності та її участі у приватно-правових відносинах. Особливо це стало актуальним після створення СРСР та соціалістичних держав, які, встановивши домінування державної власності на своїй території, по-суті і виступали учасниками міжнародних торгівельних та інших економічних операцій. Було сфор­мовано концепцію «функціонального» імунітету держави, зміст якої полягає в тому, що коли держава здійснює комерційну або іншу приватно-правову діяльність, вона тим самим втрачає право за вимогами, які з цієї діяльності випливають, посилатися на свої імунітети.

Абсолютний імунітет держави означає право держави користу­ватися імунітетом в повному обсязі; він розповсюджується на будь-яку діяльність держави і будь-яку її власність. Спочатку імунітет держави у МПП склався і застосовувався як абсолютний і його об­меження були можливі тільки при наявності прямо вираженої згоди держави.

Функціональний імунітет держави ґрунтується на розмежуван­ні функцій держави на публічно-правові і приватно-правові. Якщо держава діє як суверен і виступає як носій суверенної влади, то вона завжди користується імунітетом, у тому числі і в приватно-правовій сфері. Якщо ж держава виступає в якості приватної особи, займається комерційною діяльністю, то тоді вона імунітетом не володіє. Отже, за­лежно від здійснюваних функцій, держава може виступати або в якості суверена, носія публічної влади або в якості приватної особи [5, с. 264].

На даний час дана доктрина функціонального імунітету держави відтворена у багатьох національних законах про імунітети іноземних держав, зокрема у США (1976), Великій Британії (1978), Сінгапурі (1979), Канаді (1981), Австралії (1981), Пакистані (1981), Південно-Африканській Республіці (1981) тощо. Законодавство цих держав виходить з того, що необхідно захищати інтереси фізичних і юридичних осіб, які вступають у цивільно-правові відносини з іноземною державою. Тенденція щодо обмеження імунітету держав у міжнародному приватному праві знайшла своє відображення і на універсальному рівні. У 1926 р. у Брюсселі було підписано «Між­народну конвенцію про уніфікацію деяких правил щодо імунітету державних морських суден»: морські судна, що належать державі або експлуатуються нею, вантажі, що перевозяться на таких суднах, стосовно вимог щодо операцій цих суден та вантажів, що перевозяться, підкоряються тому ж режиму власності і несуть ті ж зобов'язання, що і приватні судна та вантажі.

Більш поширеною є «Європейська конвенція про імунітет держав» 1972 р. (Україна в цій конвенції участі не бере), в якій визначено випадки, коли держава не користується імунітетом [1, с. 187-188].

У літературі зазначається, що на даних час інститут імунітету дер­жав перетворився на одну з найбільш спірних проблем як міжнародного публічного права, так і МПП.

Що стосується вітчизняного законодавства, то поступово прояв­ляється тенденція щодо відходу від концепції абсолютного імунітету держави.

Зокрема в ст. 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» (1991 р.) передбачено: «якщо Україна бере участь у зовнішньо­економічній діяльності як суб'єкт такої діяльності ..., вона несе відпо­відальність на загальних та рівноправних засадах з іншими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності у випадку, коли українська держава виступає суб'єктом зазначеної діяльності».

У ст. 47 «Кодексу торгового мореплавства України» (1995 р.) міс­титься правило, за яким положення про арешт суден, застосовується також до суден, що перебувають у державній власності, коли вопи за­ймаються виключно комерційною діяльністю.

У ст. 30 Закону України «Про міжнародне приватне право» за­кріплено положення: «до приватно-правових відносин з іноземним елементом за участю держави та юридичних осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом» [1, с. 188].

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Чубарєв В. Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник / В. Л. Чубарєв. – К.: Атіка, 2008. – 608 с.

2. Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право: Підручник / Г. С. Фединяк, Л. С. Фединяк. – 4-те вид. (перероб. і доп.) – К.: Атіка, 2009. – 500 с.

3. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник / [Бігун В. А., Білоусов Є. М., Гайворонський В. М. та ін.] / За ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушмана. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 366 с.

4. Богуславский М. М. Междунароное частное право: Учебник / М. М. Бо­гуславский. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2005. – 604 с.

5. Международное частное право: Учебник / [Л. П. Ануфриева, К. А. Бекяшев, Г. К. Дмитриева и др.] / Отв. ред. Г. К. Дмитриева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК «Велби», Изд-во «Проспект», 2004. – 688 с.

6. Міжнародне приватне право. Актуальні проблеми / [Довгерт А. С., Бірюков О. І., Варшаломідзе Л. Г. та ін.] / За ред. проф. А. С. Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2001 . – 334 с.

7. Транснаціональні корпорації: навчальний посібник / [В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін.] – К.: Таксон, 2001. – 304 с.

8. Міжнародне приватне право: науково-практичний коментар до Зако­ну – [Довгерт А. С., Кисіль В. І., Серьогін О. Ю., Калакура А. Я. та ін.] / За ред. Довгерта А. С. – К., 2008. – 352 с.

9. Клименко О. М. Особливості правового становища держави як суб'єкта приватного (цивільного) права: Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. юрид. наук за спец. 12.00.03 – цив. право і цив. процес; сімейн. право; міжнар. приват. право / Клименко Оксана Михайлівна. – К., 2006. – 19 с.

10. Ніколаєв І. С. Держава Україна як суб'єкт міжнародного приватного права: Автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. юрид. наук за спец. 12.00.03 – цив. право і цив. процес; сімейн. право; міжнар. приват. право / Ніколаєв Ігор Станіславович. – X., 2006. – 20 с.

11. «Конвенція про транснаціональні корпорації» (м. Москва, 1998 p.).

12. «Європейська конвенція про імунітет держав» (1972 p.).

13. «Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» (м. Мінськ, 1993 p.).

14. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 № 2709-IV // ВВР України № 32. – 2005. – Ст. 422 (в редакції від 16.06.2011).

15. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 року.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА САМОКОНТРОЛЮ

Контрольні питання

1. Правом якої держави визначається правоздатність та дієздатність юридичної особи в міжнародному приватному праві, згідно до положень вітчизняного законодавства?

2. Вкажіть, які критерії щодо встановлення «особистого закону» юридичної особи застосовуються в міжнародному приватному праві?

3. Вкажіть найбільш поширені класифікації юридичних осіб у між­народному приватному праві.

4. Розкрите поняття та види імунітету держав в міжнародному при­ватному праві.

5. В чому полягає зміст доктрини «функціонального імунітету» держави в міжнародному приватному праві?

Практичні завдання

1. Яким чином можна встановити особистий закон іноземної юри­дичної особи, яка діє на території України, якщо держава, в якій вона була створена та зареєстрована, на даний момент припинила своє іс­нування?

2. Іноземна юридична особа звергнулась до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору з українським суб'єктом господарювання, оскільки в відповідній іноземній державі відбулись зміни законодавства і юридичні особи позбавлені права без спеціального урядового дозволу укладати такі договори з представниками немусуль­манских держав. Яким чином слід вирішити дану справу?