Тема 9. Деліктні зобов'язання в міжнародному приватному праві

1. Загальна характеристика деліктних зобов'язань в між­народному приватному праві.

2. Колізійні прив'язки в сфері деліктних зобов'язань.

3. Правове регулювання деліктних зобов'язань з іноземним елементом в міжнародних

договорах та внутрішньому законодавстві України.

1. Загальна характеристика деліктних зобов'язань в міжнародному приватному праві

В літературі вважається загальновизнаним, що деліктними чи по­задоговірними виступають зобов'язання, які виникають внаслідок вчи­нення протиправної дії (бездіяльності), що спричинила шкоду особі або майну потерпілого. Крім того, принциповою в даному випадку виступає вимога, що така протиправна дія повинна бути винною [ 19, с. 429].

Важливим є розмежування деліктної і договірної відповідальності, оскільки одна і таж дія може представляти собою як делікт, так і порушення договірних зобов'язань. В теоретичному плані, якщо шкода настала в результаті невиконання або неналежного виконання договору, то наявна договірна відповідальність, а якщо ж шкода виникла в результаті дії, не пов'язаної з договірними відносинами між сторонами – наступає деліктна відповідальність.

Проте часто на практиці досить складно встановити, пов'язана та або інша про­типравна дія з виконанням договору чи ні, як, наприклад, у разі спричинення шкоди пасажиру в процесі виконання договору перевезення. 3 іншою сторони, в останні десятиріччя в законодавстві Франції, Швейцарії, Англії і деяких інших країнах сфор­мувалась тенденція до уніфікації правового регулювання договірної і деліктної відпо­відальності. Відзначена тенденція проявилася і на міжнародному рівні: «Варшавська конвенція про міжнародні повітряні перевезення» 1929 р. (в редакції 1971 р.) та «Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких положень, що відносяться до пе­ревезень пасажирів по морю» (1961 р.) підпорядковують всі позови, незалежно від їхньої підстави, єдиним правилам.

В якості умов виникнення зобов'язань з делікту прийнято розгля­дати наступні:

1) заподіяння шкоди особі чи майну;

2) протиправність діяння (дії чи бездіяльності);

3) наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи та заподіяною

шкодою;

4) вина особи.

В окремих випадках відповідальність за делікт може наставати за від­сутності однієї з вказаних вище умов [9, с. 359; 17, с. 120; 19, с. 429].

Що стосується поняття шкоди, то її трактування не є однозначним та однаковим для всіх правових систем. Традиційно під нею розумі­ють несприятливі, негативні наслідки, які настають із порушенням чи зменшенням належних потерпілому майнових чи особистих немайнових прав.

Для правових систем «сім'ї континентального права» характерним є розглядати під шкодою прямі збитки, упущену вигоду, а також немайнову шкоду. Також достатньо поширеною в цих державах є практика відшкодування моральної шкоди.

Така моральна шкода може бути заподіяна внаслідок: приниження особистої гідності; зменшення ділового авторитету, престижу фірми; дифамації (поширення відомостей, які відповідають дійсності, проте ганьблять особу; порушення таємниці особистого життя); страждань та надмірних хвилювань, викликаних втратою речі – пам'ятки про близьку людину, яка померла, та ін.

Водночас законодавство майже всіх правових систем даної «сім'ї» не наводить чітких критеріїв, за якими суд повинен визначати право відшкодовувати немайнові збитки позивачеві, що обумовлює застосу­вання ним оціночних критеріїв [9, с. 360].

У країнах «сім'ї загального права» розуміння поняття «майнова шкода» є практично таким самим, як і в «сім'ї континентального пра­ва». Водночас тут відоме поняття «номінальна шкода», яке викорис­товується судом у випадках, коли позивач не зазнав реальних збитків. В таких випадках «номінальна» винагорода присуджується незалежно від суми дійсно завданих збитків. У державах «сім'ї загального права» суди уникають розгляду питань про відшкодування моральної шкоди, оскільки це пов'язано з використанням досить складних методик роз­рахунків розміру відшкодування.

У правових системах сім'ї мусульманського права відшкодовуються шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки та упущена вигода: Для зобов'язань, що виникають із деліктів, цим правовим системам відома «майбутня шкода» (негативні наслідки, що можуть виявлятися через деякий час). Немайнова, в т.ч. моральна, шкода почала компенсуватися після впливу на цю систему законодавства держав «сім'ї континенталь­ного права» [9, с. 360-363].

Протиправність діяння як умова виникнення зобов'язань з делікту відома у всіх правових системах і передбачається цивільним законо­давством. У деяких правових системах протиправність діяння може визначатися також судовою практикою, прецедентами, доктриною, звичаями, нормами моралі.

Протиправність може виявлятись у двох формах: дії та бездіяльнос­ті. Останнє поняття іноді позначається іншим терміном, наприклад, «упущення». В усіх правових системах на протиправний характер дій вказується або безпосередньо в нормі права, або це випливає з принципів законодавства. Що ж до бездіяльності, то часто при форму­люванні умов деліктного зобов'язання цей термін не використовується. Проте майже всі правові системи визнають протиправну бездіяльність умовою виникнення зобов'язання. Вважається, що її протиправний характер визначається невиконанням обов'язку, покладеного на особу законом [9, с. 363-364].

Для правових систем «сім'ї континентального права» характерним є законодавче закріплення загального формулювання протиправності діяння (т.зв. «генерального делікту»), що застосовується до будь-яких фактичних складів деліктів, на зразок: «протиправною визнається будь-яка дія, що спричиняє шкоду іншій особі». Водночас в деяких держа­вах законодавство при цьому містить формулювання окремих складів деліктів.

У державах «сім'ї загального права» застосовується система сингу­лярних (окремих) деліктів, тобто в законодавстві чи практиці передба­чено самостійні фактичні протиправні діяння, які викликають настання зобов'язання з протиправного заподіяння шкоди. При цьому у доктрині цих держав існують дві протилежні теорії протиправності. Згідно з першою (традиційною) існує чітко визначене число правопорушень, за межами яких деліктна відповідальність виключається. Згідно з дру­гою теорією (еволюційною), відповідальність за протиправне діяння настає завжди, крім випадків, коли воно дозволене законом [9, с. 365].

При цьому у всіх правових системах не вважаються протиправними дії, які спричинили шкоду, проте вчинені в стані необхідної оборони, край­ньої необхідності або при правомірній реалізації свого права [19, с. 429]. Водночас ряд правових систем як вид окремий вид протиправних дій виділяють випадки зловживання правом: обов'язок відшкодувати шкоду виникає у разі, якщо суб'єктивне право здійснюється саме з метою запо­діяння шкоди (abuse of rights) [9, с. 364; 19, с. 429].

У мусульманській правовій системі категорія протиправності не отримала чіткого нормативного визначення, протиправність діяння розуміють як неправомірність чи недозволенність. В основному діяння вважаються протиправними, якщо вони порушують релігійні норми, право власності й особисті права. Суди самостійно встановлюють протиправність, керуючись нормами моралі та етики.

Причинний зв'язок як умову виникнення деліктного зобов'язання визнають усі національні правові системи, але цивільне законодавство жодної з них не визначає цього поняття, його змісту й порядку встанов­лення. Ці питання вирішуються судовою практикою. Вважається, що відшкодуванню підлягає лише така шкода, яка є причинно обумовлена протиправним діянням. Проте існує кілька правових теорій причинного зв'язку. На судову практику більшості національних правових систем впливають теорії еквівалентного (рівноцінної й необхідної умови) та адекватного (типового) причинного зв'язку.

Відповідно до теорії еквівалентності протиправна дія повинна бути обов'язковою умовою заподіяння шкоди і в разі її відсутності шкода не настає. Згідно з теорією адекватного причинного зв'язку, такий зв'язок констатується, якщо протиправна дія суттєво збільшує можливість настання шкідливих наслідків, ця теорія є більш по­ширеною у судовій практиці держав [9, с. 366; 19, с. 431].

В доктрині і практиці вважається загальновизнаним, що настання шкоди в результаті віддалених наслідків протиправного діяння від­шкодуванню не підлягає за відсутністю необхідного причинно-наслідкового зв'язку.

Для судової практики держав «сім'ї загального права» характерним є встановлення каузальності, з огляду на те, умисно чи необережними діями заподіяно шкоду. Вважається, що в разі навмисного заподіяння шкоди дії завжди перебувають у достатньому причинному зв'язку з наслідками. При цьому особа, яка допустила недбалість, не повинна відповідати за наслідки, яких жодна передбачлива людина не може передбачити. Тому в країнах загального права не відшкодовується т.зв. «віддалена шкода» [9, с. 367].

У системі мусульманського права питання причинного зв'язку недостатньо досліджено. В доктрині перевага надається теорії адекват­ності причинного зв'язку: результат повинен бути логічним наслідком діяння [9, с. 367-368].

Вина у більшості правових систем «сім'ї континентального права» вважається суб'єктивною умовою деліктного зобов'язання й виражає психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її резуль­татів. Найчастіше вина за законодавством правових систем цієї групи держав має дві форми: умисел та необережність. При цьому в одних державах вина презумується, а в інших – її доведення покладається на потерпілу особу [9, с. 368].

Сучасною тенденцією розвитку правового регулювання деліктної відповідальності є численні виключення з принципу відповідальності за вину. При цьому перелік випадків відповідальності без наявності вини («об'єктивної відповідальності») постійно розширюється. Ця тен­денція особливо виразно проявилася у зв'язку з розвитком транспорту, механізацією виробництва, використовуванням нових видів енергії, тобто з появою все більшого числа т.зв. «джерел підвищеної небезпе­ки». Встановлення об'єктивної відповідальності за шкоду, заподіяну в небезпечних сферах діяльності, привело до появи в правовій науці тези про те, що принцип вини як підстави деліктної відповідальності витісняється поняттям ризику [19, с. 431-432].

Для країн «сім'ї континентального права» та «сім'ї загального пра­ва» характерним є виділення двох форм вини: умисел та необережність. При цьому для законодавства деяких країн «сім'ї континентального права» має значення наявність чи відсутність вини під час виконання професійних обов'язків певними працівниками (особами медичного персоналу, адвокатами та ін.). В окремих випадках законодавство перед­бачає також обставини, за яких відповідальність із делікту не виникає (шкода настала внаслідок нерозумних дій самої потерпілої особи, вна­слідок випадку чи непереборної сили та ін.).

У країнах «сім'ї загального права» під виною заподіювача шкоди розуміють вину «соціальну», яка може не збігатися з особистим уявлен­ням про правомірність певної дії та її наслідки, зокрема для визначення форми вини використовується поняття «розсудливої» людини. Для цієї правової «сім'ї» також характерним є розширення кола випадків без­винної відповідальності.

У системі мусульманського права вина не завжди є обов'язковою умовою настання зобов'язання з делікту. Це зумовлено впливом ісла­му, що не визнає вину підставою відповідальності. Тому для настання зобов'язання з делікту в деяких державах (Ірак, Йорданія) викорис­товують теорію відповідальності за ризик. Водночас законодавство тих держав, на яких найбільше вплинули інші правові системи, все ж передбачає вину як умову настання деліктного зобов'язання (напри­клад, Єгипет, Ліван, Сирія) [9, с. 368-370].