Тема 5. Фізичні особи як суб'єкти міжнародного приватного права

1. Загальні засади правового статусу фізичних осіб

як суб'єктів міжнародного приватного права.

2. Поняття та колізійні питання громадянства.

3. Правосуб'єктність та правовий режим іноземців в Україні.

4. Категорії та правовий статус іноземців в Україні.

5. Особливості правового статусу громадян України за кор­доном.

1. Загальні засади правового статусу фізичних осіб як суб'єктів міжнародного приватного права

Серед суб'єктів МПП найбільш чисельна категорія – фізичні особи, правовий статус яких може бути різним.

Правовий статус фізичних осіб як суб'єктів МПП – це сукупність усіх належних їм прав, свобод та обов'язків, визначених законодавством відповідної держави. Особливість правового статусу фізичної особи полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядкову­ється двом правопорядкам:

- своєму вітчизняному правопорядку, оскільки зберігає правовий зв'язок з державою свого громадянства чи постійного місця прожи­вання, користується її захистом та, в певній мірі, продовжує підпо­рядковуватись її законодавству;

- правопорядку держави перебування – тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент.

Для МПП характерний диференційований підхід до фізичних осіб, що знаходяться в межах юрисдикції конкретної держави, заснований, по-перше, на розділенні їх на відповідні категорії, а по-друге, на встанов­ленні певного правового режиму відносно кожної з них. Таких катего­рій, як правило, три:

1) перш за все, це власні (вітчизняні) громадяни даної держави;

2) далі слідують іноземні громадяни і особи без громадянства.

Останнім часом стає все більш актуальним виділення в окрему кате­горію ще однієї групи осіб –

3) біженців.

У доктрині, законодавстві та на практиці до фізичних осіб-негромадян достатньо часто застосовують загальне поняття «іноземці», що включає вужчі за значенням поняття: «іноземний громадянин», «осо­ба без громадянства» (апатрид), «особа з кількома громадянствами» (біпатрид), «іммігрант» та ін.

Вітчизняне законодавство – Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994 p., використовує дещо іншу термінологію: «іноземець» – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; «особа без громадянства» – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1).

Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі пере­бування утворюють їхній правовий статус, який залежить від:

1) виду правового зв'язку особи з державою (іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);

2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);

3) мети перебування у іноземній державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність, виконання певної роботи, на­вчання, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

4) наявності в особи імунітетів чи привілеїв (працівники диплома­тичних і консульських установ) [9, с. 81].

Основоположними для визначення правового становища фізичних осіб в певній державі, крім національного законодавства, є загальновиз­нані принципи й норми міжнародного права стосовно прав і обов'язків людини, що містяться у міжнародно-правових документах: «Загальній декларації прав людини» (1946), «Міжнародному пакті про громадян­ські й політичні права» (1966), «Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права» (1966), «Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод» (1950 р.) та ін.

Крім загальних принципів міжнародного права, які стосуються фі­зичних осіб (рівність людей; рівноправ'я чоловіків та жінок; заборона дискримінації за ознаками раси, національності, статі та ін.), кожна держава при визначенні правового статусу іноземців зобов'язана врахо­вувати спеціальні правові принципи, що загальноприйняті в сфері МПП:

- поширення на іноземців юрисдикції держави перебування (ст. 13 «Міжнародного пакту про громадянські й політичні права»);

- право іноземців на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають (ст. ст. 7, 8 «Загальної декларації прав людини», ст.ст. З, 6-9, 11-13, 15 «Між­народного пакту про економічні, соціальні та культурні права»; ст. 16 «Міжнародного пакту про громадянські й політичні права»);

- право на визнання правосуб'єктності людини (ст. 16 «Міжнарод­ного пакту про громадянські й політичні права»);

- принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування (ст. 13 «Загальної декларації прав людини», ст. 12 «Міжнародного пакту про громадянські й політичні права») та ін. [4, с. 63-64; 9, с. 81-83].

Питання щодо правосуб'єктності фізичної особи у МПП, за загаль­ним правилом, регулюються особистим законом фізичної особи. При цьому як в доктрині МПП, так і національних законодавствах різних держав відсутній єдиний підхід щодо критеріїв визначення особистого закону фізичної особи: в одних державах він визначається за ознакою держави громадянства, в інших – за ознакою держави постійного місця проживання. В деяких державах ці два критерії застосовуються одно­часно, що, зокрема, мас місце і в Україні (ч.ч. 1, 3 та 4 ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Держава перебування для визначення правового статусу іноземців в межах своєї юрисдикції надає їм певний правовий режим (національ­ний, найбільшого сприяння чи спеціальний). Сучасною тенденцією розвитку національних законодавств щодо правового статусу іноземців, відповідно до міжнародно-правових документів щодо прав людини, є надання іноземцям національного правового режиму, тобто зрівняння їх в правах з власними громадянами.

В таких випадках можливе виникнення ситуації, за якої іноземці в «чужій» державі можуть користуватись більшим обсягом прав, ніж у своїй власній державі. При цьому загальноприйнятою практикою в МПП є те, що перебуваючи на території іншої держави іноземець не може посилатись на права та свободи, якими він користувався у себе на батьківщині, якщо вони не надаються йому у державі перебування.

Разом з тим, національний режим для іноземців не буває повним. Практично у всіх державах іноземні громадяни не можуть посідати вищі державні посади, обирати і бути обраними до представницьких органів влади, виконувати військовий обов'язок, бути суддями, про­курорами, нотаріусами та ін. [5, с. 198].

Водночас, крім обмежень нрав для іноземців, що безпосередньо випливають з відсутності у них громадянства, для них можуть вста­новлюватись і спеціальні обмеження – реторсії. Під ними слід розу­міти обмежувальні заходи, які вживаються державою щодо іноземних громадян у відповідь на аналогічні дії іншої держави щодо її власних громадян. Метою таких заходів є скасування дискримінаційних об­межень, встановлених в іноземній державі [4, с. 65].