42 Літературознавство як наука

про архетипи (К.-Г. Юнг) і тлумаченням міфу як транс-

історичного чинника художньої творчості (Н. Фрай,

М. Еліаде).

В українському літературознавстві за радянських

часів міфологічні студії не розвивалися, дослідники

займалися здебільшого проблемою взаємодії літератури

і фольклору. Неоміфологічні тенденції виринули лише

наприкінці 80-х років X X ст., коли були заново або

вперше опубліковані праці М. Костомарова, Г. Булаше-

ва, В. Гнатюка, І. Огієнка, І. Нечуя-Левицького, О. По­

тебні, М. Сумцова, К. Сосенка. У руслі неоміфологізму,

міфологічної критики нині провадять дослідження

літератури такі вчені, як В. Давидюк, В. Войтович,

Л. Дунаєвська, Я. Поліщук.

Біографічний метод

Метод вивчення літературного твору в тісному

з в ’язку з біографією автора зародився в давньоримсь­

кій літературі, коли було створено «Порівняльні ж ит­

тєписи» Плутарха (прибл. 46—127). Обґрунтував його і

застосував на практиці французький поет і критик

Шарль-Огюстен Сент-Бев (1804—1869), опублікував­

ши тритомник «Літературно-критичних портретів»

(1836—1839). Суть цього методу, за ПІ.-О. Сент-Бевом,

полягає в ретельному вивченні біографії письменника

(походження, звички, «моральна фізіологія», душевні

стани, навіть домашня обстановка, дрібниці повсяк­

денного побуту), що може бути ключем до прочитання

його творів. Джерелом таких відомостей про письмен­

ника є його листи, мемуари, автобіографія, спогади

сучасників, варіанти літературних текстів тощо.

Основний жанр біографічного методу — літературний

портрет.

Теорію ПІ.-О. Сент-Бева доповнив І. Тен такими по­

няттями до характеристики письменника, як «раса»,

« географічне середовище », « момент ».

Методологічними настановами ПІ.-О. Сент-Бева

скористався і датський літературознавець Георг-Мор-

ріс-Кохен Брандес (1842—1927) («Найголовніші течії в

європейській літературі X IX ст.: у 6*-ти томах», 1872—

1890), Який брав до уваги ще й ідеологічні чинники та

Инукові методи і школи в літературознавстві 43

національно-культурний контекст творчості конкрет­

ного письменника.

Настанови біографічного методу не оминули й укра­

їнського літературознавства, про що свідчить дослід­

ницька діяльність М. Драгоманова, М. Петрова, І. Фран­

ка. Літературна портретистика розвивалася завдяки

старанням Івана Дзюби («Тарас Шевченко»), Анатолія

Ткаченка («Іван Драч»), Анатолія Погрібного («Борис

Грінченко», «Я ків Щоголев»), Володимира Моренця

(«Володимир Сосюра», «Борис Олійник»), Ніни Жуй

(«А натолій Свидницький»), Олени Гнідан («М арко

Черемшина»), В ’ ячеслава Брюховецького («М икола

Зеров», «Ліна Костенко»), Романа Горака (твори про

Івана Франка), Ніли Зборовської («Моя Леся Україн­

ка»), Василя Пахаренка («Василь Симоненко»), Яросла­

ва Поліщука («І ката, і героя він любив... Михайло Ко­

цюбинський. Літературний портрет»), Миколи Жулинсь-

кого (збірник «Із забуття — в безсмертя») та ін.

Філологічний метод

Специфіка філологічного методу полягає у збиранні,

систематизації, тлумаченні текстів з огляду на їх мовні

особливості. Найпомітніші представники — Річард

Бентлі (1662—1742), Фрідріх Шлейєрмахер (1768—

1834), Ватрослав Ягич (1838—1923), Олексій ПІахма-

тов (1864—1920), Василь Істрін (1865—1943), Федір

Буслаєв (1818— 1897), Борис Мейлах (1909—1987),

Дмитро Лихачов (1906—1999). В українському літера­

турознавстві з ним пов’язана діяльність філологічного

семінару Володимира Перетца (1870—1935), який існу­

вав при Київському університеті протягом 1907—

1914 рр. Будучи вихованцем Петербурзького універси­

тету, В. Перетц засвоїв ідеї російських учених О. Весе-

ловського та О. Соболевського, а також харківського

мовознавця О. Потебні. Основу філологічного методу

він убачав у ретельному вивченні першоджерел, на

результатах якого можна було б вибудовувати ґрунтов­

не пізнання літературного твору. Стратегія методу

полягала в описуванні, каталогізації, лінгвістичному

аналізі текстів, у дослідженні художньої форми твору —

його лексичних, синтаксичних, фонетичних засобів.

44 Літературознавство як наука

Особливо зацікавлено учасники семінару вивчали тек­

сти давньої літератури. Вихованцями його були Іван Огі-

єнко (1882—1972), Сергій Маслов (1880—1957), Михай­

ло Драй-Хмара (1889—1938), Освальд Бургардт (Юрій

Клен) (1891—1947), Павло Филипович (1891—1937).

Філологічний метод асоціюється з виникненням

формалізму в літературі авангардизму (конструкти­

візм, кубізм, футуризм, абстракціонізм). Літературо­

знавство 20-х років X X ст. надавало особливої уваги

формі художнього твору. В. Перетца вважають осново­

положником формального методу в Україні, однак цей

напрям тут не розвинувся. У російській філології функ­

ціонували школа формалістів — ОПОЯЗ (Общество по

изучению язьїка), Московський лінгвістичний гурток,

до якого належали Віктор Шкловський (1893—1984),

Віктор Жирмунський (1891—1971), Віктор Томаше-

вський (1890—1957), Юрій Тинянов (1894—1943),

Роман Якобсон (1896—1982). Вони займалися дослі­

дженням прийомів художнього зображення, з ’ясуван­

ням їх функцій у літературному творі. У радянські часи

формалізм заперечували, тому праці Михайла Бахтіна

(1895—1975), Юрія Лотмана (1922—1993), зосереджені

на вивченні естетики словесної творчості, належного

резонансу не мали.

У сучасному українському літературознавстві філо­

логічного методу не застосовують. Певною мірою з ним

пов’язані текстологія (М. Сиваченко, Михайлина Ко­

цюбинська, В. Бородін, Валерія Смілянська, Мирослава

Гнатюк, Лариса Мірошниченко), дослідження поетики

літературного твору (О. Александров, М. Ткачук, В. Мо-

ренець, В. Гуменюк, О. Камінчук, В. Фоменко, С. Лу-

цак). Елементи філологічного методу наявні при ви­

вченні поетики, стилю, тропіки, риторики, фоніки, сти­

лістики, а також мотивної, сюжетної, образної

структури словесного твору.

Культурно-історична школа

Теоретичною основою культурно-історичної школи

став позитивізм. Виник він у 30-ті роки X IX ст.

(О. Конт, Г. Спенсер), проголосивши єдиним джерелом

пізнання емпіричні відомості, почерпнуті в конкретно­

Наукові методи і школи в літературознавстві 45

му національному і соціальному середовищі. Засновни­

ком цієї школи є французький учений Іполит Тен

(1828—1893), який спирався на філософію позитивізму

та історизм Й.-Г. Гердера, естетику Г.-В.-Ф. Гегеля, біо­

графічний метод ПІ.-О. Сент-Бева. За переконаннями

І. Тена, літературні явищ а потрібно вивчати у строгому

причинно-наслідковому зв ’язку, з урахуванням біогра­

фії та психології письменника, його культурного ото­

чення, суспільної свідомості, етнічної специфіки,

навіть клімату, географічного розташування. Усе це —

ключ до інтерпретації художніх творів, осмислення

літературного процесу. У трактуванні представників

цієї школи культура — соціальна пам’ять людства, су­

спільний продукт діяльності людей. Тільки в її лоні

художній твір виникає й реалізовує себе як соціальний

феномен, може бути прийнятим і зрозумілим. Літературу

вони усвідомлювали як частину загальної духовної куль­

тури і розглядали у зв’язку з іншими видами мистецтва.

В основі літературного процесу І. Тен убачав три чинни­

ки: расу(національну самобутність літератури), середови­

ще(людську психологію, соціально-політичні обставини,

природу, клімат, географічні умови), мом ент(вплив на­

дбань літератури на творчість письменника).

Прибічниками культурно-історичної школи в Укра­

їні були М. Костомаров, М. Петров, М. Сумцов, М. Даш-

кевич, М. Драгоманов. Її ідеї втілені в наукових студіях

І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова. У Росії в

цьому руслі працювали О. Пипін, М. Тихонравов,

С. Венгеров, у Німеччині — Т. Гетнер, у Данії —

Г.-М.-К. Брандес.

У X X ст. культурно-історична ш кола занепала,

поступившись модерному мисленню в літературознав­

стві. Деякі її ідеї та досвід нині використовують здебіль­

шого історики літератури, а також науковці, які вивча­

ють локальні проблеми зародження і функціонування

художніх феноменів.

Психологічна школа

Психологією письменника і психологізмом зобра­

ження в літературному творі переймалися представни­

ки біографічного методу і культурно-історичної школи.