304 Літературний процес

невідомо звідки виникає і куди зникає... Все це уламки

чогось, що вже було читано, бачено, здійснено, пережи­

то». Залежність появи нового тексту пояснив російський

літературознавець М. Бахтін, визначивши її як діалог

автора з літературними явищами минулого. Інтертексту-альність у художньому творі може проявлятися як наслі­

дування, ремінісценція, парафраз, алюзія, варіація,

пародіювання, травестування.

Наслідування— використання письменником творів інших авто­

рів для вираження власних думок і настроїв.

Прикладом наслідування поезії Т. Шевченка може

бути вірш «Пречиста Діво, радуйся, Маріє!» Ю. Федько-вича, зокрема такі рядки: «Там онде блудить сплакана

дитина без тата, мами, бідна сиротина, нічо не їло,

душечка ‘му мліє...», які нагадують фрагменти з поеми

«Сон» та вірша «І золотої, й дорогої...» відповідно: «А

онде під тином опухла дитина, голоднеє мре, а мати

пшеницю на панщині жне»; «А ще до того, як побачу

малого хлопчика в селі. Мов одірвалось од гіллі, одно-однісіньке під тином сидить собі в старій ряднині...».

Різновидом наслідування є ст и л іза ц ія — свідоме

переймання творчої манери, ознак чийогось індивіду­

ального стилю. Стилізація може бути м им овільною (як

наслідок сильного впливу певного літературного

джерела) або навм исною ,коли чужий твір письменник

переробляє на свій лад, наприклад деякі вірші Т. Шев­

ченка з приміткою «подражаніє». Найвідоміший —

«Ісаія. Глава 35», початок якого такий:

Радуйся, ниво неполитая!

радуйся, земле, не повитая

квітчастим злаком! Розпустись,

рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

мов Іорданові святиє

луги зелені, береги!..

Відповідний фрагмент із Книги пророка Ісайї:

«Возвеселиться пустиня й суха земля, зрадіє країна без­

людна і зацвіте нарцисом. Велично цвістиме й раді­

тиме, буде веселитись-співати. Краса Лівану буде їй

дана» (35:1—2).

В іншій поезії — «Молитва» — Т. Шевченко стилі­

зує християнську молитву:

Закономірності та парадокси літературного буття 305

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

Стилізація у цьому творі досягається завдяки ритміці

та інтонації, використанню стилістично забарвлених ста­

рослов’янізмів: «доброзиждущим», «ниспошли», соблю­

ди», «єдиномисліє», «братолюбіє», а також дієслівних

форм наказового способу, які виражають прохання.

Радикальним способом наслідування є еп ігон ст во

(грец. еріеопов — народжений пізніше) — нетворче,

поверхове наслідування певних літературних зразків,

несамостійність художнього мислення. В українській

літературі епігонство відоме з другої половини XVIII ст.,

передусім у ліриці, автори якої наслідували тематику і

поетику народних пісень. Помітно це і в XIX ст. Спершу

воно розвивалося як «котляревщина», поверхове наслі­

дування бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» І. Кот­

ляревського («Горпинада, або Вхопленая Прозерпина»

П. Білецького-Носенка, «Жабомишодраківка» К. Думи-трашка, «Вовкулака» С. Александрова та ін.). Чимало

епігонських спроб породила поезія Т. Шевченка

(Ю. Федькович, П. Куліш, М. Костомаров, А. Метлинсь-кий, О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Корсун, Я. Щого-лів), які писали і самобутні твори. Поети львівської

«Молодої музи» почасти наслідували польських поетів-модерністів кінця XIX — початку XX ст. К. Тетмайєра,

Л. Стаффа, Я. Каспровича.

Ремінісценція (лат. гетіпізсеШ іа— спогад) — відгомін іншого

тексту, перенесення у літературний твір окремих елементів із

попередніх літературних д ж е р е л з певною художньою метою.

Нерідко це явище є випадковим, неусвідомлюва-ним. Як і звідки, наприклад, з ’явилися такі рядки

Т. Шевченка із «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю

волю окропіте»? Неглибокодумні автори сприймають ці

слова як заклик проливати кров. Можна припустити,

що автор «Заповіту» неусвідомлено звернувся до образів