X X ст. Був Михайло Грушевський (1866—1934), автор

«Історії української літератури». Найважливішим зав­

данням у висвітленні історії літератури він вваж ав піз­

нання фактів творчості «в історичнім розвої», а основ­

ними критеріями їх дослідження — філологічно-есте­

тичне трактування, яке полягає у «студії словесної

форми», «за авторами». Наголошував М. Грушевський і

на соціологічному критерії: розглядати словесність «як

функцію людського соціального життя, відбиття в сло­

весній творчості реального буття, взаємовідносин твор­

ця і його соціального окруження ».

Соціологічний критерій був покладений в основу

тлумачення літератури Сергієм Сфремовим (1876—

1939): «Історія письменства є насамперед історія в

людській творчості ідей. Тим-то історія письменства

повинна давати огляд усіх ідей, що захоплювали в

той чи інший час людськість і виявлялися в письмен­

стві». Інший критерій, ближчий до художньої природи

38

Літературознавство як наука

літератури, запропонував Дмитро Чижевський (1894—

1977) — дослідження стилю як руху художніх форм.

У перші десятиліття X X ст. особливо виразно вияви­

лися позитивістський та естетичний погляди на літера­

туру. Саме тоді модерністичні тенденції поборювали

традиційні літературні форми, і це модерністичне

бачення було засвідчене в трактатах Миколи Вороного

(1871—1941), Миколи Євшана (1890—1919), Богдана-

Ігоря Антонича (1909—1937). Найповніше формулу

його висловив Б.-І. Антонич: «Мистець створює окрему

дійсність. Але створити щось із нічого не можна. До

кожної творчости потрібен матеріал. Матеріалом

мистецького творення є уявлення мистця... Уявлення

постають на основі вражень, вражіння мусять мати

спонуки; вони є витвором нервів під впливом зовніш ­

ніх побуджень, цебто постають вони на основі зов­

нішньої дійсности. Ось такий далекий ш лях від реаль­

ної до мистецької дійсности. Має він аж п’ять ступенів:

від спонуки до вражіння, від вражіння до уявлення, від

уявлення до укладу уявлень, від їхнього укладу до

засобів барви чи слова, і в кінці матеріалізація цих

засобів».

У радянські часи українське літературознавство було

підпорядковане соціологічним догмам, літературні

явища розглядали за критеріями партійності, класово­

сті, народності (в її викривленому ідеологічному тлума­

ченні), ідейності (комуністичної). Розвиток теоретичних

питань, історіографічних дискурсів, літературно-кри­

тичних інтерпретацій зазнав суттєвих деформацій.

Талановиті літературознавці в Україні були і тоді

(Є. Сверстюк, І. Дзюба, Михайлина Коцюбинська,

Л. Новиченко, С. Крижанівський, В.Дончик, Г. Сиво-

кінь, В. Фащенко, М. Жулинський, М. Ільницький), але

повноцінно реалізувати свої таланти вони не могли.

Найбільше заохочувалися студії з теорії і практики

соціалістичного реалізму. Продуктивно українське літе­

ратурознавство розвивалося лише за кордоном (Ю. Ше-

вельов, Д. Чижевський, Ю. Лавріненко, І. Фізер, В. Дер-

жавін, І. Кошелівець, Л: Рудницький, І. Качуровський,

Г. І'рабович та ін.).

Докорінні зміни в цій галузі розпочалися наприкін­

ці 80-х років X X ст. Поступальний рух літературознав-

сї ь :» зумовили переосмислення літератури X X ст.,

;) історії літературознавства 39

зокрема 20-х років («розстріляне відродження»), і з'ясу­

вання дискурсу українського модернізму кінця

XIX — початку X X ст. Дослідження цих проблем пов’я ­

зані з іменами Соломії Павличко, Тамари Гундорової,

Віри Агеєвої, В. Моренця, Я. Поліщука, Ю. Коваліва,

В. Панченка, Ніли Зборовської, Анни Білої, Людмили

Тарнашинської та ін. Не залишилися поза увагою

науки і питання українського бароко — Л. Ушкалов,

А. Макаренко, В. Шевчук, Богдана Криса, М. Сулима.

Новий погляд на літературу доби Київської Русі опри-

явнили В. Яременко, О. Александров, архієпископ Ігор

(Ісіченко), Оксана Сліпушко, пізнє літературне се­

редньовіччя дослідив Ю. Пелешенко. Нове прочитання

української класики X IX ст. здійснили І. Дзюба,

М. Ткачук, М. Павлишин, Є. Нахлік, Валерія Смілянсь-

ка, Л. Скупейко, Наталя Шумило, В. Поліщук.

Теоретичні аспекти літератури плідно розробляють

Д. Наливайко, Р. Гром’як, Ю. Ковалів, В. Пахаренко,

A. Ткаченко, О. Галич, Г. Клочек, В. Марко, Марія Мок-

лиця, Надія Ференц.

На оновлення українського літературознавства

наприкінці X X — на початку X X I ст. помітно вплинув

досвід літературознавства зарубіжного, яке швидко

поширилося в науковій свідомості України завдяки

перекладам праць Ф . Ніцше, А. Бергсона, 3. Фройда,

К.-Г. Юнга, Н. Ф рая, Р. Інгардена, Ж.-П. Сартра,

М. Гайдеггера, Г.-Г. Гадамера, П. Рікера, Р. Варта,

B. Ізера, У. Еко, М. Фуко, Ж. Дерріди, Юлії Крістевої,

Е. Саїда, Ф . де Соссюра, Й. Гейзінги, X . Ортеги-і-Гассе-

та, Ц. Тодорова, М. Бланшо, Т. Адорно, Г. Башляра,

Т. Еліота, Ж. Женетта, К. Леві-Строса, Р. Рорті, М. Мер-

ло-Понті, Ж. Лакана, Г.-Р. Яусса, К. Ясперса, Ф . Шлей-

єрмахера, О. Шпенглера, Елейн Шовалтер, Ж. Батая,

Г. Блума, Е. Гуссерля, Е.-Р. Курціуса, Ж. Ле Гоффа,

Ж .-Ф. Ліотара, П. де Мана та ін. їхні праці сформували

методологічну основу вивчення теоретичних та історико-

культурних проблем української літератури, її місця і

ролі у світовому цивілізаційному просторі.

Українське літературознавство нинішнього часу,

поступово звільняючись від ідеологічних кліше, форму­

ється як наука, що досліджує літературу передусім як

естетичне явище, як самодостатнє мистецтво слова.

40 Літературознавство як наука

1. Як мислиться мовлене і написане Слово у Біблії?

2. Порівняйте естетичні концепції Платана й Арістотеля.

3. Що середньовічна естетика вважала джерелом краси?

4. Як філософія Нового часу вплинула на зміни в уявленнях про

літературу?

5. Охарактеризуйте підходи до тлумачення літературної творчості,

які поширились у XX ст.

6. У яких формах побутувала літературознавча думка у давній

період розвитку української літератури?

7. Як еволюціонували літературознавчі погляди Івана Франка?

8. Охарактеризуйте праці сучасних українських літературознав­

ців, з якими ви ознайомлені.

9. Визначте роль зарубіжного літературознавства у теперішній

переорієнтації української науки про літературу.

1.3. Наукові методи і школи

в літературознавстві

В античні і середньовічні часи літературознавство

функціонувало у формі ідей та поглядів на словесне

мистецтво. Лише з епохи Відродження почала формува­

тися методологія дослідження літературних явищ.

М етод(грец. теіііосіоз — шлях, спосіб пізнання) у л іт е ­

ратурозн австві— система наукових засобів пізнання і

тлумачення літературного феномену, спосіб його розумін­

ня і висвітлення. Формується він у процесі осмислення

словесних творів і залежить від світогляду та естетичних

смаків інтерпретатора, які підлягають основним засадам

суспільної свідомості або вступають із ними в супереч­

ність, чим забезпечується оновлення методу або виро­

блення нового способу пізнання. Прихильники конкрет­

ного методу можуть об’єднуватися в наукову школу

(лат. всЬоІа — учена бесіда), яка генерує дослідницький

досвід та утверджує засади вивчення словесного мистецтва.

Запитання. Завдання

Міфологічна школа

На початку X IX ст., коли у художній творчості Євро­

пи домінував романтизм, у літературознавстві зароди­

лася міфологічна школа. Одним із гасел романтизму

ІІнукові методи і школи в літературознавстві 41

було «Ad fontes!» («До джерел!»), що кликало до загли­

блення у витоки словесного мистецтва, основою якого

вважали міф. Теоретичним фундаментом школи були

праці Ф рідріха-Вільгельм а ПІеллінга (1775—1854),

братів Августа-Вільгельма (1767—1845) та Ф рідріха

Шлегелів (1772—1829), Йоганна-Готфріда Гердера

(1744—1803), Якоба Грімма (1785—1863), котрі роз­

глядали міф як справжнє «ядро поезії», універсальну

форму образного мислення, сутність національного сві­

торозуміння. В Україні ідеї міфологічної школи були

підхоплені М. Костомаровим («Слов’янська міфоло­

гія», 1847), О. Потебнею («Про міфологічне значення

деяких звичаїв та повір’ї в » , 1865), М. Сумцовим («Хліб

у звичаях та піснях», 1885); збиранням та публікацією

фольклорних творів активно займалися М. Максимо­

вич, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драго-

манов, І. Білик.

Упродовж X IX —X X ст. поняття «міф» трактували з

різних позицій: як джерело історичного пізнання

(О. Потебня, Е. Тейлор); як символічну форму, що ві­

дображає історію людського буття (Е. Кассірер); як від­

галуження або проекцію ритуалу (Дж. Фрезер, Дж. Гар-

рісон); як відображення психічного життя, закодоване

оприявнення його закономірностей і динаміки через

архетипи-міфологеми (К.-Г. Юнг); як мистецтво безу­

мовної метафоричної ідентичності (Н. Фрай).

З античних часів міф, міфологію пов’язували з літе­

ратурною творчістю (міф як складова художньої струк­

тури твору). Прочитання таких творів передбачає ви­

явлення та інтерпретацію міфологічних елементів або

структури. Методика міфологічного аналізу налашто­

вує на розпізнавання і виявлення в художній канві

міфів або міфологічних структур, ідентифікацію літера­

турного варіанта міфу з інваріантом, сформованим в

усній словесності (фольклорі), з ’ясування художньої

функції міфологічного образу в контексті літературного

твору, дослідження мотиву звернення письменника до

нього.

У сучасному літературознавстві міфологічна школа

переформатувалася в неоміфологізм(на основі вивчен­

ня словесності давніх культур у працях Дж. Фрезера,

Е. Тейлора, Дж. Кемпбелла, Ж. Дюмезіля) та міфологіч­

ну критику(міфоаналіз), репрезентовану концепцією