292 Літературний процес

Стало льо тало

ало рюзо

юзо

бірюзо

остало квальо мало

льо

о

Автор грається голосним «о», припасовуючи його до

різних приголосних, але при цьому майже не з ’явля­

ються повнозначні слова. Випробовується тут й інший

варіант — звуки «ю», «ьо», але результат той самий.

Читачеві важко здогадатися, що має на увазі у своєму

творі М. Семенко, котрий загадує словесну загадку фо­

нетичними засобами, через що зміст або завуальований,

або його зовсім немає.

Експресіонізм (лат. expression— вираження)— стильовий різно­

вид, якому властиві емоційність, контрастне зображення, гіпербо­

лізація, фрагментарність, плакатність письма.

Прихильники експресіонізму заперечували застарі­

лі традиції і пропагували нові художні форми: «Геть

умовність реальної можливості логіки життя, геть

умовність вимог старих понять про стиль! Жагучий пал

екстазу полум’яної душі, полум’яної думки повинен їх

охопити, бо неістотні в мистецтві всі ці історичні, побу­

тові, звичаєві прикраси й умовності. Про себе говорять

дух і думка. Нове відчування. Нова точка зору. Нова

блискавка в темноті. І це єдино істотне» (Лесь Курбас).

Основа експресіоністичної творчості — драматичні

характери і сюжети, які мають відображати трагізм

життя і біль страждання. Це зумовлено тим, що експре­

сіонізм виник на тлі подій Першої світової війни і спо­

чатку був своєрідним протестом проти насилля над

людиною, а потім перетворився на філософію прирече­

ності, страху, безнадії.

Експресіонізм прищепився і в українській літературі —

деякі твори В. Стефаника, М. Хвильового, М, Куліша,

А. Головка, В. Вивниченка, Т. Осьмачкя, О. Довженка.

Постмодернізм

У другій половині XX ст. в літературі постав постмо­

дернізм. Своїми найхарактернішими виявами цей ком­

плекс літературознавчих явищ відображає стан худож­

Літературний стиль і стильові різновиди 293

ньої свідомості після завершення епохи модернізму.

З погляду літературного розвитку він є еклектикою

(грец. eklektikos — той, що вибирає) різноманітних сві­

тоглядних, естетичних, жанрово-стилістичних тенден­

цій у словесній творчості, механічним поєднанням різ­

норідних, іноді протилежних поглядів, ідей, стилів,

художніх форм.

Постмодернізм (англ. postmodernism, від лат. post — після і

франц. modernisme: те, що відбувається після модернізму) — стан

художньої свідомості, який сформувався в умовах кризи позити­

вістських наукових знань і раціонально обгрунтованих морально-етичних цінностей у постіндустріальному суспільстві і має естетич­

ною основою глибоко емоційну, внутрішньо відчуту і водночас кри­

тично-іронічну реакцію сучасної людини на навколишній світ.

Це не так стиль, як безперервний процес одночасного

розладу та перетворення в межах безлічі мистецьких,

культурних та інтелектуальних традицій. Цілісність,

логічна визначеність, певна система критеріїв та естетич­

них цінностей — не його ознаки, оскільки постмодерн —

те, що нині триває. Тому сучасний літературний критик

перебуває всередині процесу і не має змоги повністю оці­

нити ситуацію, йому під силу тільки вловити певні тен­

денції та окреслити більш-менш сформовані явища.

Постмодернізм став теоретичною проблемою після

публікації праць французького вченого Жана-Франсуа

Ліотара (1924—1998) «Постмодерністський стан: допо­

відь про знання» (1979) і «Пояснення постмодернізму»

(1988), в яких ішлося про явища «післясучасності»

(«сучасне» — ідеї та художні форми, які з ’явилися у

Новий час: ренесансний людиноцентризм, просвітниць­

кий раціоналізм, міметизм реалістичного типу у

XIX ст., модерністська практика кінця XIX — першої

половини XX ст.). Викликала його потреба в новому

баченні світу після Другої світової війни, у нових засо­

бах його осмислення та відображення.

Поняттєву систему постмодернізму утворюють тер­

міни: «світ як хаос», «світ як текст», «інтертекстуаль-ність», «авторська маска», «подвійний художній код»,

«пастиш», «ремінісценція», «колаж», «нарація», «ком­

піляція», «дискретність» тощо.

Хронологічні рамки постмодернізму не піддаються

визначенню, можна хіба що стверджувати про його

початковий етап, який відносять здебільшого до 50—

60-х років XX ст., коли були написані твори С. Беккета,

294 Літературний процес

X. Борхеса, Дж. Варта, Т. Пінчона, Д. Бартельма. Сфор­

мульована в них новітня концепція дійсності сто­

сувалася не так питань світогляду, як світовідчуття,

оскільки першорядну роль відведено емоційному

сприйняттю світу, переживанню відносин особистості і

світу. Художнє мислення постмодерністів можна осяг­

нути за допомогою сучасних теорій — постструктура-лізму, деконструктивізму, неоміфологізму, психоаналі­

зу, наратології.

Естетику постмодернізму формують:

1) поєднання різних стилів, перейнятих від символіч­

но-алегоричного, барокового, сентиментального, роман­

тичного, натуралістичного, модерністичного письма;

2) іронічність, пародійність, травестування, які

виражають деструктивний (руйнівний) погляд на уста­

лені форми життя і світоглядні стереотипи, передають

ставлення до дійсності, у якій вбачається багато абсур­

ду (реальне життя як театр абсурду);

3) алюзії (лат. allusio — натяк) на мотиви, образи,

сюжети міфологічного, біблійного, середньовічного і

новочасного минулого, які використовуються як варіа­

ції на давні теми, але в їх сучасному освітленні і тракту­

ванні. Вважається, що автор має справу не з «чистим»

матеріалом, а з адаптованим культурою попередніх

епох, тому твір втрачає свою первозданність, є осеред­

дям інтертекстуальності;

4) ігровий стиль, що пронизує тексти постмодерні­

стів, для яких слово є не стільки засобом вираження

змісту, скільки способом нового поетичного мовлення,

спрямованого не до кожного, а до елітарного читача;

5) втрата звичної комунікаційної функції: постмо-дерний текст слугує засобом дії, впливу на читача-слу-хача, синтезуючи сучасні досягнення масової культури.

Постмодерна література вдається до певних прийо­

мів і словесних форм вираження: колажу, бриколажу,

інтертекстуальності, ремінісцентності, пастишу.

1. Колаж (франц. collage — наклеювання). Запози­

чений із малярства та художньо-ужиткового ремесла,

термін «колаж» прижився і в літературознавстві, дово­

лі часто використовуючись у студіях про постмодерну

літературу. Це довільне поєднання відносно автоном­

них за змістом фрагментів (текстів), тому має компози­

ційно-змістовий характер і є визначальним чинником

Літературний стиль і стильові різновиди

295

стилістичного і семантичного навантаження літератур­

ного твору. Найближча до нього за значенням аплікація

(лат. applicatio — прикладання) — орнамент, художнє

зображення, що виникає внаслідок накладання, наши­

вання на основу різноколірних шматочків паперу або

тканини; в літературі — поєднання текстів різноманіт­

ного походження і стилів.

2. Бриколаж (франц. bricolage — майстрування).

Французький учений К. Леві-Строс тлумачив його як

спосіб творення міфологічних образів за допомогою зна­

ків, оперування, об’єднання та перетворення відповідно

до ситуації. Бриколаж виражає способи міфологічного

думання, на відміну від асамблажу (франц. assemblage —

сполучення, набір) — оперування предметами, речами

(їх зображеннями) задля створення певних ансамблевих

новотворів. Стосовно віршових текстів використовують

термін «центон» (лат. cento — одяг чи ковдра з кольоро­

вих клаптів). Літературознавці послуговуються тер­

міном «монтаж» (франц. montage — підйом, підніман­

ня) — добір, з ’єднання певних елементів, частин, зобра­

жень, деталей в одне ціле.

3. Інтертекстуальність (лат. inter — між і textum —

тканина, зв’язок, текст). Цей термін запровадила у

60-ті роки XX ст. сучасна французька дослідниця бол­

гарського походження Юлія Крістева. Спираючись на

теорію поліфонічності російського вченого М. Бахтіна,

вона запропонувала прочитання тексту через виявлен­

ня різних форм письмового мовлення (цитата, ремініс­

ценція, алюзія, пародія, компіляція, стилізація), з

яких компонується твір як знакова система, що перебу­

ває у зв’язку з іншими культурними системами. Різно­

манітні словесно-художні коди переплітаються в тексті,

утворюючи багатоголосся, своєрідний значеннєвий і

формальний дискурс (лат. discursus — міркування;

система висловлювань).

Сучасний італійський письменник і філософ Умбер-то Еко розглядає інтертекстуальність як вид «перекоду­

вання», що встановлює текстуальну основу, з якою

пов’язуються всі інші тексти. Французький філолог

Майкл Ріффатер (нар. 1940) вбачає в інтертексті сукуп­

ність текстів (художніх кодів), які творять нову модель

світу з певним набором значень. Представник Женев­

ської наукової школи Жан Жене (1910—1986) вирізняє

296 Літературний процес

такі типи інтертекстуальноеті: співіснування в одному

тексті кількох текстів (цитата, ремінісценція, компіля­

ція), паратекстуальність (відношення тексту до свого

заголовка чи епіграфа), метатекстуальність (співвідно­

шення тексту і підтексту), архітекстуальність (особли­

вості міжжанрових зв’язків). Загалом кажучи, кожен

літературний текст — інтертекстуальний за походженням

і словесною формою, яку слід розглядати як множин­

ність художніх кодів і знаків.

4. Ремінісценція (лат. reminiscentia — згадка). Це

широко вживаний у постмодерній літературі прийом, що

формально нагадує відлуння у певному художньому творі

інших творів — на рівні композиції, сюжету, мотиву,

образу, поетики, стилістики. Вона може бути мимовіль­

ною (письменники завжди перебувають у світі інших тек­

стів) або цілеспрямованою, коли необхідно відтворити

атмосферу часу, культурного середовища, провести поле­

міку, вдатися до пародіювання створеного раніше тексту.

5. Пастиш (франц. pastische — паста). Він полягає в

наслідуванні, «проникненні» в чужий стиль (твору, авто­

ра, літературної школи) з певною художньою метою.

Наприклад, М. Пруст написав книгу «Pastisches et

melanges» («Пастиш як суміш»), виклавши в ній детек­

тивну історію в стилях О. де Бальзака, Г. Флобера, братів

Гонкурів, Ш. Сент-Бева, Ж. Ренана. Це була гра, впра­

вляння у власних стилістичних можливостях, проте для

постмодерної літератури пастиш став способом літера­

турного обігрування текстів, близьким до пародіювання.

Український літературний постмодернізм виник

наприкінці 80-х років XX ст. (літературознавець Тама­

ра Гундорова пов’язує його появу передусім із чорно­

бильськими подіями 1986 р. і крахом тоталітарної дер­

жави СРСР) під впливом західноєвропейського та аме­

риканського філософського, художнього досвіду й у

зв’язку з актуалізацією українського модернізму, який

через політичні причини виявився «недотвореним» у