286 Літературний процес

Ж.-П. Сартра у ЗО—40-ві роки XX ст. Ключовим поло­

женням в естетичних засадах екзистенціалізму є твер­

дження М. Хайдеггера про те, що єдине джерело твору —

сам письменник, котрий виражає себе, а не об’єктивну

реальність.

Екзистенціалізм (лат. є х іб іє п Но— існування, буття)— стильовий

різновид у літературі, який сформувався на філософській основі,

що характеризує загальний стан особистості як відчуження від

суспільства, історії, колективних форм життя, узвичаєних соціаль­

них стандартів.

У творах, що належать до екзистенціалізму, худож­

ній світ змодельований за допомогою зображення абсур­

ду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смер­

ті. В осмисленні сенсу буття екзистенціалісти чи не най­

визначнішу роль відводять смерті: «життя для смерті»

проголошують єдиною метою і підсумком існування.

Важливий елемент стилю — нарація (оповідальність),

зумовлена споглядальною позицією автора, який тво­

рить міф про дійсність. Найпомітніші представники

екзистенціалізму — Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Пруст,

А. Мердок, М. де Унамуно, Кобо Абе.

В українській літературі екзистенціалізм найвираз­

ніше виявився у творчості В. Підмогильного, Т. Осьмач-ки, І. Багряного, В. Барки, Вал. Шевчука, В. Стуса.

Імажинізм

У літературній практиці XIX ст., коли в ній доміну­

вав реалізм, художнє слово було переобтяжене поза-художніми функціями (громадською, виховною, ідео­

логічною), тому потребувало нової вмотивованості.

Його звільнення від соціальної заангажованості вело до

художності, образності, основаної, зокрема, на метафо­

ризації. Тяжіння до метафори та її вишуканості стало

сферою творчості передусім поетів, які утворили групу

імажиністів.

Імажинізм (франц. image— образ)— модерністський стильовий

різновид, основним принципом якого є визнання самодостатності

образу (образ— понад усе).

Прихильники імажинізму (С. Єсенін, А. Марієнгоф,

Р. Івнєв) прагнули до ускладненої метафоризації, побу­

Літературний стиль і стильові різновиди 287

дованої на певних суб’єктивних асоціаціях, свідомо

досягали звільнення творчості від соціального змісту.

Образ як елеміент поетики в імажиністів набував зна­

чення самодостатності та самоцілі. Культивування

метафори призводило до надмірної ускладненості

поетичного тексту, та водночас демонструвало пошук

нових можливостей у реалізації художньої мови та

образотворення.

Імажинізм не слід змішувати з імаж измом — тен­

денцією в англо-американській поезії початку XX ст.,

що виникла як протидія неоромантизму та символізму.

Імажисти (Т. Хулм, Е. Паунд, Е. Лоуел, Д. Лоренс) роз­

глядали конкретний образ як основу справжньої поезії і

спрямовували зусилля на розроблення нової ліричної

форми, яка ґрунтувалась би на точній презентації обра­

зу. Вони закликали поетів до словесної економії та

застосування верлібру як скондесованої форми поетич­

ного самовираження.

В українській літературі імажинізм виявив себе

частково у творчості Б.-І. Антонича, В. Сосюри, зокрема

у прагненні цих поетів зосередитися на метафоричних

образах як вичерпній та вишуканій формі вираження

почуттів і вражень, викликаних сприйманням природи

й осмисленням людських стосунків. Наприклад, вірші

Б.-І. Антонича завдяки акцентованій метафоризації

дають динамічну, різноманітну картину витвореної

його уявою дійсності: «...1 сонце вибухає божевільним

дзвоном, / в гучні тарелі хмар вдаряє оп’яніло. / Зні­

чев’я затихає в навіженім гімні, / немов макуха, що

олією спливає, / і ллються струмені шалені і нестримні

/ в коріння тіл, у жили лип, у нетрі гаю». Метафоричні

образи, які тут мають музичне і колористичне похо­

дження, виражають захоплення світом, гармонією

людини і природи.

Герметизм

У 20—30-ті роки XX ст. в італійській поезії як реак­

ція на тиск тоталітарного режиму сформувався новий

різновид модерністського стилю — герметизм (Дж. Лео­

парді, С. Квазімодо, Е. Монтале).