264 Літературний процес

М. Петренка, В. Забіли, С. Писаревського, О. Афана-

сьєва-Чужбинського, О. Корсуна, Я. Щоголева, Т. Па-

дури, А. Могильницького, І. Гушалевича.

Ром антична за пафосом і змістом рання поезія

Т. Ш евченка, у якій він звертався до мотивів та образів

народної лірики і героїчного епосу, шукав у козацькому

минулому У країни ідеали «слави» і волі, протиста­

вляючи їх кріпацькій неволі сучасних йому днів. У

ліричних творах, поемах історичної тематики («Тарасо­

ва ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки») Т. Шевченко з

емоційною щирістю і романтичним піднесенням оспіву­

вав Україну та її героїв, увиразнюючи зображене інди­

відуальними почуттями та роздумами.

Романтизм вніс у літературу подих високої поезії,

повернув її до народних джерел, представив незвичай­

них героїв у незвичайних обставинах, яскраво виявив

себе у поезії, прозі та драматургії.

Реалізм

Поширення в середині XIX ст. позитивізму — філо­

софської концепції, як а проголошувала єдиним джере­

лом пізнання емпіричні дані, — привело до виникнення

реалізму в літературі. Прагнення до правдоподібного

відображення дійсності знайшло свою опору у призабу­

тому на той час теоретичному положенні Арістотеля про

мімезис. Н атхнений ідеями Просвітництва, реалізм

намагався ув’язати людське ж иття із закономірностями

ж иття суспільства, проаналізувати форми цих зв’язків.

Реалізм (лат. геаІІБ— істотний, дійсний)— тип художньої творчо­

сті, оснований на розумінні літератури як засобу пізнання й осми­

слення лю дської особистості на тлі суспільного життя.

Реалізму характерний аналітичний підхід до зобра­

ж ення дійсності, що усвідомлюється як джерело і кри­

терій художності літературного твору. Дотримуючись

міметичних принципів зображення «у формах ж иття»,

реалізм прагне до «правдивості» і достовірності у зма­

люванні дійсності.

Людина в реалістичних творах — це історична, су­

спільна, «типова» особистість, у як ій притлумлена

індивідуальна субстанція. Намагання показати склад­

ність її ж и ття в суспільстві спонукало реалістів до від­

Літературні типи творчості 265

творення гострих колізій, драматичних конфліктів,

розгалужених сюжетів. Унаслідок цього в літературі

набули популярності епічні ж анри — роман, повість.

Провідним типом творчості реалізм став у XIX ст. і на

різних історичних етапах мав певне спрямування: прос­

вітницький реалізм (перша половина XIX ст.), критич­

ний реалізм (70—90-ті роки XIX ст.), соціалістичний

реалізм (ЗО—80-ті роки XX ст.). Кожен із цих різнови­

дів зосередж увався на ідейно-суспільних аспектах

ж иття, через що часто знецінювалися естетичні крите­

рії, а перед літературою ставилися конкретні ідеологіч­

ні, політичні завдання.

Найпомітніші представники реалізму та різноманіт­

них його модифікацій — Т. Манн, Г. Манн, Р. Роллан,

С. Льюїс, О. де Бальзак, Ч. Д іккенс, Ф. Стендаль,

Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, Марк Твен,

К. Гамсун, Е. Хемінгуей, Т. Драйзер, Дж. Голсуорсі та ін.

В українській літературі реалізм у своему розвит­

ку подолав два етапи. Н а першому заявили про себе

письменники, котрі вдавалися до соціально-психоло­

гічного аналізу дійсності, створювали типових персона­

ж ів, я к і уособлювали загальні явищ а ж иття (І. Нечуй-

Левицький, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Кар-

пенко-К арий, М. С тарицький, С. Васильченко,

Б. Грінченко, А. Тесленко, більшість творів І. Франка).

Н априкінці XIX ст. реалізму такого типу опонували

модерністські тенденції. Повноцінно розкритися вони

не встигли, оскільки на початку 30-х років XX ст. укра­

їнська література зазнала ідеологічного тиску. Наслід­

ком цього було насадження штучно сконструйованого

«соціалістичного реалізму», данину якому віддали і

доволі помітні письменники — М. Рильський, П. Тичи­

на, В. Сосюра, А. М алишко, А. Головко, О. Корнійчук,

Ю. Яновський, О. Гончар, М. Стельмах, П. Загребель-

ний. Альтернативна реалістична література того часу

розвивалася за рубежами України у творчості І. Б агря­

ного, У. Самчука, Є. Маланюка, В. Барки. Соціалістич­

ний реалізм, яки й культивував комуністичні ідеали і

дотримувався відповідних ідеологічних канонів, не

зумів заповнити весь простір української літератури,

оскільки в ньому час від часу проривалися антиреалі-

стичні тенденції у творчості «шістдесятників» (Ліна

Костенко, М. Вінграновський, І. Драч, Д. Павличко,

266 Літературний процес

В. Симоненко, В. Стус, Вал. Ш евчук, Є. Гуцало) та

«химерній прозі» (О. Ільченко, В. Зем ляк, В. Дрозд,

В. Міняйло). Цей тип творчості зупинив свій розвиток

разом із крахом радянського реж им у н ап ри кін ц і

XX ст., поступившись місцем різноманітним модерніст­

ським тенденціям.

Запитання. Завдання

1. Які античні міфи найчастіше художньо оброблялися в українсь­

кій літературі?

2. Пригадайте назви середньовічних українських творів, які

мають символічне або алегоричне значення.

3. Чому бароко звернулося до психологічної сфери людської осо­

бистості?

4. Чому в українській літературі не розвинувся класицизм?

5. Виокреміть ознаки сентименталізму у повісті «Маруся» Г. Квіт-

ки-Основ’яненка.

6. Визначте витоки сентименталізму в українській літературі.

7. Чому Тарас Шевченко розпочав свою творчість як поет-ро-

мантик?

8. Охарактеризуйте реалізм як тип творчості.

9. Соціалістичний реалізм — закономірне чи випадкове явище?

5.2. Літературний стиль

і стильові різновиди

В античні часи стиль розуміли як особливості поч'ер-

ку, згодом — як «особливе розташування слів». Лише у

XVIII ст. почали вести мову про літературний стиль.

Перше свідчення цього — стаття Й.-В. Гете «Звичайне

наслідування природи, манера, стиль» (1785), у якій

автор звернув увагу на індивідуальну «манеру» як запо­

руку оригінальності твору та самобутності авторського

самовираження. У сучасному літературознавстві співіс­

нує два погляди на сутність стилю:

1) стиль — це ідейно-художнє явище, яке однаковою

мірою стосується форми і змісту літературного твору;

2) стиль — це формотвірне начало, яке виявляється

в характері образотворення, особливостях композиції,

інтонації та мові твору.

Літературний стиль і стильові різновиди 267

Незважаючи на те що стиль виявляє себе передусім в

індивідуальній творчості, є підстави визначати само­

бутність стильових домінант на окремих історичних

етапах розвитку літератури.

Типологія літературного стилю

Виявлення в історії літератури стильових форм,

породжених художнім ж иттям певної епохи («культур-

но-історичної епохи» — Д. Чижевський), передбачає

з ’ясування ознак їх єдності і своєрідності. Д. Ч иж ев­

ський в «Історії української літератури» застосував до

літературного процесу стилістичний аналіз і виявив

цікаву закономірність, я к а ґрунтується на «постійній

зміні протилежних тенденцій». Цей «принцип м аятни­

ка» здійснює рух від ratio до emotio,від унормованості,

розумної простоти і ясності, мовної чистоти — до «віль­

ної» форми, складності і завуальованості смислу,

напруження і динаміки, оригінальної мови і мовлення.

На його погляд, українська література розвивалася за

такою стилістичною схемою:

I. Доба монументального стилю: XI ст.

II. Доба орнаментального стилю: X II—XIII ст.

III. Переходова доба: XIV—XV ст.

IV. Ренесанс та реформація — кінець XVI ст.

V. Бароко: XVII—XVIII ст.

VI. Класицизм: кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.

VII. Романтика — кінець 20-х — початок 60-х років

XIX ст.

VIII. Реалізм: від 60-х років XIX ст.

IX. Символізм — початок XX ст.

Певні тенденції і закономірності простежуються у

стильовому розвитку західноєвропейських літератур.

В епоху Середньовіччя домінували романський

(IX—XII ст.), готичний (XII — XV ст.), візантійський

(VI — середина XV ст.) стилі. Візантійський стиль ви­

значально впливав на давню українську літературу

після впровадження на Русі християнства (кінець X ст.)

до зародження бароко на початку XVII ст.

Мистецтво Ренесансу поділяють на: «ра н н є Відро­

дження», котре поєднало стилістику пізнього середньо­

віччя й античні мотиви та образи; «високе Відродження»,

268 Літературний процес

для якого характерне було поглиблення психологізму у

зображенні людини; завершувалася ця епоха м аньєриз­

мом(італ. m anieristo — примхливість, химерність),

позначеним екзальтованістю і манірністю, піднесенням

і тонкою словесною майстерністю.

У розвитку бароко також помітні різні тенденції:

раннє, високе (розвинуте) і пізнє; в українській літера­

турі — «високе» і «низьке» (опозиційне) бароко.

Ускладнений різновид бароко — рококо (франц. rococo,

від rac(aille) — муш ля та італ. Ьаг(оссо) — бароко), яке

навмисно віддалялося від реального ж иття і поринало у

фантастичний світ, словесну гру, міфологічні мотиви та

сюжети.

Класицизм, сентименталізм і романтизм зберегли

монолітну стилістичну єдність, хоч у європейських

літературах, зокрема і в українській, вони, багато в

чому узгоджуючись із відповідними типами творчості,

співіснували в одному часі, іноді перепліталися і взає­

модіяли. Це видно на прикладі становлення нового

українського письменства (перші десятиліття XIX ст.),

коли творчо поєднувалися, іноді навіть в літературному

доробку одного письменника або в одному творі, бур­

леск і травестія, сентиментальне зображення, роман­

тичні теми та герої, реалістична манера оповіді.

Реалізм спробували розщепити на окремі стильові

течії — просвітницький реалізм, критичний реалізм,

натуралізм, соціалістичний реалізм. Однак у такому

поділі відсутня естетична складова, тому запропоновані

означення мали на меті окреслити передусім соціальну

або ідеологічну сутність стилю, що не відповідає худож­

ній природі літератури, а відтак і стилю.

У другій половині XIX ст., коли очевидною стала

криза реалізму, в літературі почалося стильове оно­

влення під впливом модерністських тенденцій, яке

започаткувало розмаїття більшості сучасних літератур

світу.

Індивідуальний стиль письменника

Письменник є неповторною індивідуальністю, яка

виявляє себе в результатах творчого процесу — худож­

ніх творах. Ключ до пізнання індивідуальності митця —

Літературний стиль і стильові різновиди 269

його творчий стиль. Тільки яскрава індивідуальність

здатна створити неповторний стиль (характер — це

стиль, стверджували в давнину). «Нехай особа автора, —

розмірковував І. Франко, — його світогляд, його спосіб

відчування зовнішнього і внутрішнього світу і його

стиль виявляються в його творі якнайповніше, нехай

твір має в собі якнайбільш е живої крові і його нервів.

Тільки тоді се буде твір ж ивий і сучасний, справжній

документ найтайніших зворушень і почувань сучасного

чоловіка». Усе це засвідчує взаємопов’язаність творчої

індивідуальності та індивідуального стилю.

Творчій індивідуальності властиві:

а) цілісність — поєднання передусім психічної при­

роди (імпульси, чуттєвість, швидкість реакції, потяги,

афекти, воля) з духовною організацією (інтелект, куль­

тура емоцій, мораль, етика — людяність);

б) неповторність — наявність ознак творчого само­

вияву, я к і є унікальним продовженням, розгортанням

природних можливостей особистості;

в) самостійність — здатність бути собою, мати волю

в досягненні творчого задуму, рішучість у намаганні

«скинути із себе все те, що для митця невластиве»

(Й.-В. Гете);

г) внутрішня незалежність і свобода вибору, почут­

тя гідності;

ґ) активність — здатність протистояти несприятли­

вим обставинам, обстоювати свої творчі, світоглядні та

морально-етичні ідеї, володіння творчою ініціативою

(сила характеру).

Творча індивідуальність виростає у неповторному

здійсненні власного буття. Вона не є ізольованою від

світу, соціуму, що позначається на способах її самови­

яву, формуванні соціальної ролі («пророк», «речник»,

«виразник дум і прагнень», «захисник знедолених»

тощо) чи маски. М аска— не навмисна театральність,

імітація чи прагнення досягти «неповторності» за раху­

нок епатажної поведінки, штучних новацій у творчості.

Ще в античні часи поняття «маска» застосовували до

свідомо створеного, наділеного алегоричним змістом

індивідуального образу людини в певному соціальному

колі буття. За нею вгадувалися індивідуальна гра, інди­

відуальний стиль самовираження, зумовлений відноси­

нами особистості в соціальному середовищі.