36 Літературознавство як наука

критики бралися за з ’ясування фольклорних джерел

літератури, встановлювали зв ’язок художніх творів з

історичними подіями, обґрунтовували ідеал митця в

контексті народних потреб і прагнень. Дослідники,

інтерпретатори літературних творів акцентували на ідей­

ному наповненні письменства, його мовно-національному

оформленні, скеровували на вивчення народного (здебіль­

шого — селянського) життя, відтворення героїчного

минулого. У художню структуру твору вони не заглиблю­

валися, не переймалися і питаннями технології літера­

турної творчості.

Під впливом ідейно-просвітницького руху україн­

ства за звільнення від соціального та національного гно­

блення у X IX ст. сформувалося народницьке літерату­

рознавство. Воно спрямовувало літературу на проблеми

суспільної дійсності, відсунувши на другий план есте­

тичні категорії. Це призвело до соціальної заангажова-

ності і художньої спрощеності, яка проявилася в куль­

тивуванні такої літератури, яка б була зрозуміла за зм і­

стом і формою неосвіченому народові. Народники

вважали, що займатися питаннями естетики, інтелекту­

альної наповненості літературного твору не варто в умо­

вах соціальної несправедливості, а необхідно пропагувати

літературу ідейну, національну за своїм спрямуванням,

культурно-просвітницьку. Народницьке літературознав­

ство представлене у працях і літературно-критичних

виступах Михайла Драгоманова (1841—1895), Івана

Білика (Рудченка) (1845—1905), раннього І. Франка,

С. Єфремова.

З розвитком реалізму в українській літературі (до

кінця 80-х років X IX ст.) активізувалися спроби осмис­

лити їх історичний ш лях. Найпотужніше їх результати

були представлені у працях Омеляна Огоновського

(1833—1894), Івана Ф ранка (1856—1916), Миколи

Петрова (1840—1921). Проблеми розвитку і перспектив

літератури гостро постали у літературній дискусії 70-х

років X IX ст., у якій взяли участь І. Нечуй-Левицький

(1838—1918), М. Драгоманов, І. Білик та І. Франко. Її

центральне питання — художня природа, особливості

реалізму та народності в літературі: І. Нечуй-Левиць­

кий вваж ав, що реалізм «потребує, щоб література була

одкидом [відображенням] правдивого, реального

життя, схожим на одкид берега у воді»; І. Франко бачив

З історії літературознавства

37

її завдання в дослідженні та узагальненні життєвих

явищ, називаючи це «науковим реалізмом». Стаття

«Література, її завдання і найваж ніш і ціхи [озна­

ки]» відображала літературознавчі погляди раннього

І. Франка, котрий переймався впливом письменства на

людський «поступ», громадське життя, надавав перева­

гу його ідейності, тенденційності. Пізніший трактат «Із

секретів поетичної творчості» уже не мав нічого спіль­

ного з попередньою літературною програмою, а звертав­

ся до психології творчості, засобів художнього зобра­

ження як вияву творчої індивідуальності. Загалом

І. Франко належав до прихильників культурно-істо-

ричної методології в літературознавстві, про що він

сам заявляв: «Приступаючи до оцінки твору літера­

турного, я беру поперед усього як факт духовної історії

даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної

історії даного письменника, т. є. стараюсь приложити

до нього метод історичний і психологічний. Відслідив-

ши таким способом генезис, вагу й ідею даного твору,

стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших

сучасних змагань і потреб духовних та культурних,

запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і

корисного для нас».

Помітною постаттю у літературознавстві початку