34 Літературознавство як наука

(«и зряд іє»), гіпербола («л и хо р іч ьє»), уособлення

(«ліцетвореніє»), еліпсис («нестат,ькгь»), евфемізм

(«вгспятословіе»). У цьому переліку і назви жанрів

(«прит’ьча», «прикладі»» — загадка), композиційні еле­

менти твору («послесловіє»), засоби комічного («пору-

ганіє» — іронія, «поиграніє» — сарказм), способи емо­

ційного увиразнення («напотрібіє» — надмірність,

«приятіє» — прийняття). Таким, наприклад, було тлу­

мачення метафори: «Перенесення значення одного

слова на інше. Є чотири способи перенесення: від живо­

го до живого, від неживого до неживого, від живого до

неживого, від неживого до живого. Від живого до живо­

го — це коли хто царя назве пастухом людей. Бо пастух

насправді той, хто пасе овець. Обидва ж є істотами

живими — і цар, і пастух овець. Від неживого до нежи­

вого — якщо хто, жар сховавши у попелі, говорить,

сім’я вогняне зберігаю; або скаже: велике полум’я

виливається з дерева, хоча виливатися може рідина. Від

живого до неживого — якщо хто гірську вершину нази­

ває тім ’ям або головою, бо тім ’я і голова є по суті живи­

ми. Від неживого же до живого — якщо сказати: море

задумливе або хвилюється, оскільки “думати” і “хви­

люватися” можуть лише живі істоти». Таке пояснення

метафори не відрізняється від поданого в «Поетиці»

Арістотеля («метафора — перенесення слова зі зміною

значення»), але класифікація метафор є вираженням

середньовічних уявлень, оскільки в Арістотеля йдеться

про перенесення «з роду на вид або з виду на рід, або з

виду на вид, або за аналогією».

Не можна стверджувати, що давні українські пись­

менники керувалися викладеною у «Збірнику» 1073 р.

теорією образотворення, бо ні в їхніх творах, ні в

інших джерелах не виявлено доказів цього. В Україні

знаннями з літературознавства зацікавилися вже у

період раннього бароко (кінець XVI ст.), коли до скла­

ду навчальних дисциплін у тогочасних школах за взір­

цем західноєвропейських навчальних закладів запро­

вадили поетику і риторику. Першими теоретиками

українського віршування є Стефан Зизаній (? —1600),

який у свій «Лексис» (1596) включив деякі літерату­

рознавчі терміни («Про метри»), та Мелетій Смотриць-

кий (1578—1633), котрий у «Граматиці слов’янській»

і ісюрії літературознавства

35

(1619) подав інформацію про віршові розміри, види

иіршів.

Тривалий час (XVI—XVIII ст.) в Україні роль літера­

турознавчих теоретичних праць відігравали поетики і

риторики, за якими навчали віршування та ораторсько­

го мистецтва. Вони містили нормативні правила скла­

дання віршів та проповідей (промов), драматичних тво­

рів, систематизовані знання з літературознавства. Зміст

їх ґрунтувався переважно на «Поетиці» Арістотеля з

певними інтерпретаціями його поглядів. Найпопуляр-

нішими були українські «Поетика» і «Риторика» Фео­

фана Прокоповича (1681—1736) та «Сад поетичний»

(1736—1737) Митрофана Довгалевського. Зокрема, в

«Саду поетичному» є визначення поезії, досліджено її

походження, обґрунтовано принцип наслідування в

художній творчості. Поетичні твори тут класифіковано

на епічні (величальні, весільні, панегіричні, подячні,

проклинальні, похоронні, потішні вірші), трагічні і

комічні. Йдеться про буколічну, елегійну, ліричну, епі­

граматичну поезію — оду, епіграму, пеан, еклогу. Окре­

мо подано інформацію про байку та її особливості.

М. Довгалевський детально висвітлив тропи, назвавши

серед них основні: метафору, синекдоху, метонімію,

антономазію (заміна однієї назви іншою — один із видів

метонімії), ономатопею, катахрезу (синекдоху), алего­

рію, іронію, перифразу, гіперболу.

Завдяки поетикам в українській літературі бароко­

вої доби сформувався й утвердився силабічний вірш та

регламентована правилами поезотворчості система

жанрів. Риторика здебільшого впливала на історичну

та проповідницьку прозу, які в цю пору досягли поміт­

них успіхів.

Суттєвого розвитку літературознавча наука набула

у першій половині X IX ст., що пов’язано з діяльністю

Івана Рижського (1761—1811), Ізмаїла Срезневського

(1812—1880), Михайла Максимовича (1804—1873),

Миколи Костомарова (1 8 1 7 — 1885). То був період

романтизму в літературі, коли письменники захоплю­

валися міфами, усною народною творчістю, історич­

ним минулим свого народу. У тогочасному літерату­

рознавстві сформувалися уявлення про художність

як вираження народного духу; історики, теоретики і