200 Поетика художнього твор

МаріяіраМ

сМаріраМс

усМараМсу

сусМаМсус

ІсусМсусІ

сусМаМсус

усМараМсу

сМаріраМс

МаріяіраМ

Сучасні письменники (М. Король, В. Трубай, М. Соро

ка, М. Мірошниченко, Н. Гончар, І. Лучук, В. Женченко

у своїй творчості практикують зорові твори, я к і демон

струють винахідливість і дотепність авторів і спонукаюті

читача до розгадування їхніх словесно-візуальних зага

док на кшталт:

ЮОясарів нами 100

ГуЮО

ТлуЮО

ЧиЮО

ПромениЮО

ПроІООрово наЮОяне міЮО

(М. Мірошниченко, «Вечір у Києві»)

Ще не вмерла Україна П ’ята колона

Є С С Є Э

€ С С С Э

С С с с э

с с с с э

€ С С С Э

с с с с э

с с с с э

М. Сорока

Сходи

М. Сорока

Жук і Фіалка

М. Король В. Трубай

Основи віршування 201

Ворон

І. Іов

Різновидом зорових творів є фігурні(лат. fig u ra —

образ, вид) вірші,у яких за допомогою графічної подачі

слів та рядків передається певна конф ігурація, що

виражає образний задум автора. Ще давньогрецький

поет Сіммій вдавався до віршів у вигляді крил, сокири,

яйц я. До ф ігурних вірш ів українські письменники

звертались у добу Бароко, наприклад, Іван Величков-

ський, яки й створив вірш під назвою «Столп»:

Діво,

диво

всей землі

приємлі

сію хвалу

любо малу,

праці моєя

во честь твоєя

слави составленну

тебі освященну.

Юже раб твой принесе

не от мудра словесе,

но от сердца чиста, права,

зане твоя права слава...

(далі додаються один за одним нові склади у рядках —

до 13).

202 Поетика художнього твору

У вигляді знака запитання побудовано вірш Н. Гон­

чара:

мир у мирі

бо трима себе

над усе

на кону

Тарасе

бенкет

оргій

ігротек

небеса

ратунок

а не суд

а небеса

мир тобі

риму рим

Вірш М. Сарми-Соколовського «Дзвін гетьмана

Мазепи» за конфігурацією справді нагадує дзвін:

Я

велет дзвін

мої стугоніння

ніби сяйні гала

сягали гей сягали

далекомревних гін

і сатанів Москвин

петро шалений цар

що я Мазепин дар

а в покомунені часи

як в Українонці-Руси

біди спізнали храми всі

мене відступники й убивці

турнули так неначе з небесі

з білющої дохмарної дзвіниці

тепер я експонат в дворі музею

де мліє зелен-сад де кам’яні баби

прибились аж до нас із давньої доби

й нудьгують в закутові цілою сім ’єю

я тут собі мовчу немов ховаю таємницю

в самому серці розпреславної Полтави

одначе я ще марю я ще мрію про дзвіницю

зоревоздвижної земної Української Держави

Багато віків віршування розвивалося і вдосконалю­

валося, полишаючи у минулому зужиті форми і наро­

і її нони наратології 203

джуючи новотвори, я к і збагачували та урізноманітню­

вали ритмічне мовлення літератури. Українська віршо-

тиорчість, спираючись на світові традиції, нині має свої

пріоритети, вдаючись здебільшого до силабо-тонічного,

тонічного вірша та верлібру, культивуючи різноманітні

види строфіки, а то й уникаючи строфічного поділу. Су-

■тсні поети дбають не тільки про зміст творів, а й про

форму їх вираження, тому їхні творчі пошуки тривають у

руслі як канонічного, так і неканонічного віршування.

()сновою цих пошуків є весь попередній досвід літератури.

3.5. Основи наратології

Одним із важливих рівнів функціонування худож­

ньої інформації у структурі літературного твору є його

оповідний формат. У творі завжди є «той, хто оповідає»

пбо «той, хто знає», і саме від нього залежить як зміст,

так і манера викладу образного матеріалу. Цей аспект

творчості досліджує наратологія.

Сутність і основні поняття наратології

Мовлення в літературному творі має організовану

структуру — віршову або прозову. На відміну від віршів,

побудова яких чітко регламентована законами віршуван­

ня, проза— форма словесної творчості, для якої власти­

вий вільний виклад літературного матеріалу. Якщо

питаннями організації віршового мовлення з часів антич­

ності займалася поетика, то проза була предметом рито­

рики — теорії ораторського мистецтва. Водночас настано­

ви риторики поширювалися й на інші прозові жанри,

охоплюючи значну частину художньої літератури.

У давніх риториках велику увагу приділено принци­

пам і формам викладу словесного матеріалу. Централь­

ний компонент такого викладу мав назву «нарація», що

не лише вказувала на особливості структури тексту, а й

розтлумачувала специфіку оповідності у прозовому творі.

Останнім часом тема оповідності виділилася з риторики й

оформилася в окрему галузь науки — наратологію.