188 Поетика художнього твору

На білий покрив сонних піль

Лягли таємні ночі тіні...

Мої ж алі, гризоти біль.

Як пісню скорбну, заметіль

Несе у безвісти пустині (М. Вороний).

Неточна( неповна) рим а побудована на рівноскладо­

вості і різнонаголошеності закінчень рядків. Співзвуч­

ність виникає на основі звукового збігу окремих голо­

сних чи приголосних звуків або окремих складів, зокре­

ма наголошених:

У дахів іржавім колоссю

Никає місяць кривавий.

Удосвіта серп укосить

Молоду зів’ялу отави (М. Йогансен);

Вчора над містом летіли гуси.

Над камінним містом вночі...

Стиснути серце мусив—

Мовчи, безглузде, мовчи? (Є. Плужник).

Внутріш ня римавиникає всередині рядка завдяки

співзвучності суміжних ритмічних відтинків або суміж­

них слів:

Щось мріє гай—

над річкою.

Ген неба край—

Як золото.

Мов золото-поколото,

горить-тремтить ріка,

як музика (П. Тичина);

О панно Інно, панно Інно... (П. Тичина);

Там, де втомно в темінь тоне

Кучерявий вечір (Д. Загул).

Консонант на(франц. consonance — звучати в уні­

сон) рима — це неточна, неповна рима, побудована на

співзвучності приголосних звуків за часткової або пов­

ної розбіжності голосних. Наприклад:

На підвіконні — на тарілці — груша,

Яку — кружалами — промінчик — ріже.

Дерева — позбуваються — мережив.

Стоїть — на брамі — міжсвітів сторожа

(Емма Андієвська).

Основи віршування

189

Залежно від позиції рядків, я к і римуються, розріз­

няють такі основні схеми римування:

— суміжне (парне) римування:

У долині село лежить, а

Понад селом туман дрижить, а

А на горі край села б

Стоїть кузня немала б

(І. Франко);

— перехресне римування:

Знов зрина жадання а

тихої розмови, б

щирого братання, а

вірної любові! б

(М.Старицький);

— кільцеве (оповите) римування:

І все-таки до тебе думка лине, а

Мій занапащений, нещасний краю, б

Як я тебе згадаю, б

У грудях серце з туги, з жалю гине а

(Леся Українка).

У межах однієї строфи може бути і своєрідна схема

римування, у як ій поєднуються і суміжне, і перехресне,

і кільцеве римування:

Поете! Будь собі суддею, а

І в ночі тьми і самоти б

Спинись над власною душею, а

І певний суд вчини над нею, а

І осуди, і не прости б

(М. Рильський).

Естетична вартість рими залежить від її оригіналь­

ності та смислової глибини:

І майже ж одної поезії.

Яка б нас вдарила — нема.

Самі предтечі а н е с т е зії

та лиш розгубленість сама (П. Тичина).

У цьому уривку до слова «поезія» дібрано для спів­

звучності термін іншомовного походження (медичний),

що водночас творить і оригінальну риму, і поглиблює

смислову сув’язь «поезія — анестезія». Разом з тим у

творі трапляється і банальна рима: «нема — сама».

190

Поетика художнього твору

Ритмічний вірш без римування називають білим вір­

шем.Він має чітку внутрішню структуру, підпорядко­

вану певній метричній схемі (ямб, хорей, дактиль, амфі­

брахій, анапест), а на місці рими залишається вільна

клаузула, не означена співзвучністю. Білий вірш найча­

стіше застосовували у драматичних жанрах (В. Шек-

спір, О. Пушкін, Леся Українка, І. Кочерга), характер­

ний він і для лірики, наприклад:

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую відправу починаю

Перед моїм незримим олтарем (Леся Українка).

Римування прикраш ає вірш, надає йому милозвуч­

ності, водночас може зв’язувати творчу ініціативу авто­

ра, змушеного послідовно підшукувати співзвучні слова

у закінченнях рядків, уникаючи при цьому банальних і

вторинних рим, дбаючи про свіжість та оригінальність

збігу звуків. З а історію розвитку поезії у римуванні

нагромадився значний досвід, яки й намагалися впоряд­

кувати у словниках рим. Такі словники відомі в захід­

ноєвропейській традиції (П.-Б. Кампой, Ф. Мартінон), в

Україні видано словник рим С. Караванського.

Строфа та її види

Ритмічному мовленню властиво розпадатися на

певні версифікаційні структури, я к і мають інтонаційно-

смислове заверш ення. Цю особливість помітили ще

давні греки. Тоді й виник термін «строфа», походження

якого пов’язане з тим, що в античній трагедії хор не

стояв на місці, а рухався. Кожному повороту хору відпо­

відала окрема строфічна форма: рух в один бік — стро­

фа,в другий — антистрофа,на місці — епод.Таку три­

членну форму називали «еподична тріодь».Відтоді тер­

мін чстрофа»залишився, але його значення змінилося.

Строфа (грец. strophe— поворот, зміна)— ритмічно, інтонаційно

і синтаксично завершений віршовий твір або його частина з пев-ною системою клаузул у рядках (або римування).

Кожен рядок строфи має певне акцентне завершен­

ня, як е прийнято називати клаузолою.

Основи віршування

191

Клаузула (лат. clausula — закінчення)— закінчення рядка, части­

на вірша від останнього наголосу з кінця.

К лаузули є односкладові (чоловічі), двоскладові

(жіночі), трискладові (дактилічні), чотирискладові і

більше (гіпердактилічні).

Строфа може мати будь-яку кількість рядків. Най­

поширеніші такі види строф:

1) дворядкова строфа, або дистих (грец. distichon —

двовірш), — найпростіша строфа, створена будь-яким

віршовим розміром, я к а складається із двох римованих

чи неримованих рядків:

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш записав:

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя — жіноча краса» (І. Франко);

2) трирядкова строфа, або терцет (лат. te rtia — тре­

тій), — самостійна строфа, я к а складається із трьох рит­

мічних рядків за схемою римування ааа, бббі т. д. (тер-

нарне римування):

Сам лицемірствує з собою,

Хто людським горем і журбою

Турбується з самохвальбою,

Хто при пирах або в гостині

Багаті сипле милостині.

Гроша ж не дасть своїй дитині.

Для людської хвали й реклами

Будує тріумфальні брами,

А свояків пуска з торбами (І. Франко);

3) чотирирядкова строфа, або катрен (франц. q u a t­

rain), — строфа із чотирьох рядків з різними схемами

римування: суміжним (аабб), перехресним (абаб), к іл ь­

цевим (абба). Така строфа зазвичай є ритмічно, інтона­

ційно і синтаксично завершеною частиною ліричного

вірш а чи поеми, хоч може існувати самостійно я к

лірична або афористична мініатюра. Чотиривірші най­

більш поширені у силабо-тонічному віршуванні:

Як м ’яко вечір тіні стеле!

Зчарований, дивлюсь туди,

Де колихають темну зелень

Дощем побризкані сади (В. Свідзинський);

192

Поетика художнього твору

Жовтими іскрами, товченим склом

грає тополя на сонці осіннім.

Злякана й синя, пропахла насінням,

гнеться вимова сільська за вуглом (П. Вольвач);

4) шестирядкова строфа, або секстина (лат. sex —

шість) — строфа із шести рядків, написаних зазвичай

ямбом. Секстина складається з чотирьох рядків, як і

мають перехресне римування, та двовірша із суміжним

римуванням (схема — абабвв):

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям

(М. Рильський);

5) десятирядкова строфа, або децима (лат. décima —

десята), — строфа із десяти рядків зі сталою схемою

римування: абабввгддг.Виникла в іспанській поезії

доби Ренесансу, пізніше у різних літературах була вер­

сифікаційною основою для од описання, зокрема і в

українському письменстві:

Перед моїм відкритим зором

Олімпу височить гора,

Квітками вкрилась неозоро,

Блищить, як ранішня зоря.

Просторі бачу гори й доли,

Шумлять зефіри в них по волі,

Колишуть молодий листок

Дерев, що виросли при вході,

Ведуть мене у прохолоді

Туди, де дзюркотить струмок (І. Максимович).

Децима була покладена в основу «Енеїди» І. К отля­

ревського, до неї звертався Юрій Клен у поемі «Попіл

імперій».

Д еякі строфи з властивою їм ритмікою, кількістю

рядків, системою римування закріпилися в літературі і

перетворилися на канон, якого поети дотримуються

протягом багатьох віків. За походженням виокремлю­

ють три групи таких строф: античні, романські, східні.

1. Античні строфи:

а) елегійний дистих — дворядкова строфа, що скл

дається з одного гекзаметра і одного пентаметра:

Основи віршування

193

Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись,

Бо навісної зими їх не пускає покров (Овідій);

б) сапфічна строфа (походить від імені грецької поете­

си Сапфо, яка ж ила на острові Лесбос у VI ст. до н. е.)

складається з чотирьох рядків, три з яких — двосклад-

ник, а четвертий — усічений до п ’яти складів:

Барвношата владарко, Афродіто,

Дочко Зевса, підступів тайних повна,

Я молю тебе, не смути мені ти

Серця, богине (Сапфо, переклад Г. Качура).

2. Романські строфи:

а) терцина (італ. terzin a, від terza rim a — третя

рима) — строфа з трьох рядків п ’ятистопного ямба, у

якій середній рядок римується з першим і третім —

у наступній строфі. Уперше терцину застосовано у

«Божественній комедії» Данте А ліг’єрі, тому її ще нази­

вають «Дантовою строфою»:

На півшляху свого земного світу а

Я трапив у похмурий ліс густий, б

Бо стеж ку втратив, млою оповиту, а

0 , де візьму снаги розповісти б

Про ліс листатий — цей суворий, дикий, с

Бо ж ах від згадки почина рости. б

Над смерть страшну гіркіший він, великий, с

Але за благо те, що там знайшов, д

Повім про все, що в пам’ять взяв навіки с

(Данте А ліг’єрі, переклад Є. Дроб’язка).

Терцину використовували і деякі українські поети,

зокрема Юрій Клен:

Зостанься безпритульним до сконання, а

Блукай та їж недолі хліб і вмри, б

Як гордий флорентієць, у вигнанні. а

Та перед смертю дітям повтори б

Ту казку, що лишилася, як спомин в

Прадавньої забутої пори, б

Як у грозі, у блискавиці й громі в

Колись страшну почвару переміг г

Святий Георгій в ясному шоломі... в

б) октава (лат. окіауа — восьма) — класична форма

восьмирядкової строфи на три види рим: шість рядків