180 Поетика художнього твору

внутрішню енергію. Ритмічні танці супроводжувалися

ритмічним співом. На його основі зародилося віршуван­

ня. У трудових рухах ритм вираж ав рівномірність

колективних зусиль; у колективних танцях — рівно­

мірність рухів. П існя переймала цю рівномірність,

слова в ній набували відповідної ритмічної організації,

з часом пісня поступово ділилась на ряди слів, відокре­

млені один від одного ритмічними паузами — на вірші.

Німецький дослідник Карл Бюхер (1847—1930) у книзі

«Робота і ритм» дійшов висновку: «Поезію (у значенні

віршування. — П. Б.)породив енергійний ритмічний

рух тіла, зокрема той рух, який ми називаємо роботою».

Ритмічність мовлення, я к а спочатку була притаман­

на уснопоетичній творчості, поширилася і на творчість

писемну, набувши тут різноманітних форм вираження.

Становлення ритміки у літературі залежало передусім

від особливостей мови, у лоні якої формувалося і функ­

ціонувало вірш ування. Ставши явищ ем інтернаціо­

нальним, віршування пристосовувалося до специфіки

національних мов, що зумовило його своєрідність.

Системи віршування

Упродовж тривалого часу складалися системи вір­

шування, практичне застосування яки х здійснювалося

за виробленими правилами і настановами.

Віршування— система організації поетичного мовлення, яка

грунтується на закономірному повторенні певних мовних елемен­

тів на основі культурно-історичної традиції національної мови.

Система вірш ування має ритмічний критерій, за

яким розмежовують два основні типи: квант ит ат ивне

(лат. q u a n t i t a s — кількість, к і л ь к і с н и й показник) вір­

ш ування,основане на чергуванні довгих та коротких

складів мовлення, і кваліт ат ивне (лат. qualitas —

якість), побудоване на чергуванні наголошених і нена-

голошених складів мовлення. За всю історію світової

літератури сформувалося декілька систем віршування.

М етрична (антична) система вірш ування. Вона

виникла у VIII ст. до н. е. в Греції, пізніше (III ст. до н. е.)

поширилась у Римі. Назва системи походить від грецько­

го слова теїхоп — «міра», звідси і метрика— вчення про

Основи віршування

181

ні ріпові розміри. Античні вірші виспівували, досягаючи

ритму рівномірним чергуванням стоп— груп складів,

що містили один довгий і кілька коротких складів. Най­

простіший елемент ритму — мора,тобто час, потрібний

для вимови короткого складу (на довгий склад потрібно

дві мори). Основні стопи античного віршування: двоскла­

дові (хорей, ямб, пірихій, спондей), трискладові (дактиль,

амфібрахій, анапест) і чотирискладові (на п’ять мор).

Наголос в античному віршуванні не мав значення, вірші

не римувалися.

Поширеним розміром віршування за часів антично­

сті був гекзам ет р (грец. Ьехате1;го8 — шестимірник) —

метричний вірш , який складається з п ’яти дактилів та

одного (останнього в рядку) хорея, а посередині рядка,

найчастіше після довгого складу третьої стопи, випадає

цезура — ритм ічна пауза. Гекзаметрами написано,

наприклад, «Одіссею» Гомера:

Музо, повідай мені / / про бувалого мужа, що довго

Світом блукав, священну / / столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, / / міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди / / і тілом зазнав, і душею,

Щоб і себе врятувать, / / і друзів додому вернути

(Переклад Бориса Тена).

Античну віршову термінологію використовують і в

сучасному літературознавстві.

Н ароднопісенний вірш . Ц я система вірш ування

належить до національних витворів українського наро­

ду. Вона найпотужніше виявила себе у народній творчо­

сті (пісні, думи). Історично сформувалися дві форми

народнопісенного вірша: пісенна і речитативна. У пісен­

ній формітекст і будова пов’язані з мелодією, тому

фрази симетрично розміщуються в куплетах. Словес­

ний ритм підпорядкований музичному, тому в пісенно­

му рядку, крім граматичних наголосів, є ритмічні:

Ой по го'рах сніги' лежа'ть,

По доли'нах во'ди стоя'ть,

А по ш ляха'х ма'ки цвіту'ть, —

То не ма'ки: то чумаки'

З Кри'му йду'ть, ри'бу везу'ть

(Нар. творчість).

182

Поетика художнього твору

Вірш дум, голосінь не ділиться на строфи. Різні за

кількістю складів рядки групуються в різні за розміром

тиради— довгі фрази, велемовні репліки. Такий вірш

виконується речит ат ивом (співом-декламацією):

Ой із города із Трапезонда виступала галера,

Трьома цвітами процвітана, мальована.

Ой першим цвітом процвітана —

Злато-синіми киндяками пообивана;

А другим цвітом процвітана —

Гарматами риштованая;

Третім цвітом процвітана —

Турецькою білою габою покровена

(«Дума про Самійла Кішку»),

Народнопісений вірш вплинув і на літературне вір­

ш ування (Т. Ш евченко, поети-романтики 20—40-х

років XIX ст., П. Тичина, А. М алишко, Б. Олійник).

Силабічне (грец. syllabe — склад) віршування. Воно

ґрунтується на рівній кількості складів і невпорядкова-

ному, вільному розташуванні наголошених і ненаголо-

шених. Основні ознаки силабічного віршування: кіль­

кість складів у віршових рядках — 13, 11; вільне роз­

ташування наголосів; парне римування; наявність цезури.

Силабічний вірш характеризується метричною кон­

стантою, коли наголос припадає на клаузулу та на від­

повідний склад перед цезурою, я к а ділить рядок на дві

частини:

Кождий би хотів собі / / також багатим бить,

але мусить на світі / / так жить, як набіжить (К. Зиновіїв).

Силабіка виникла в середньовічному латинському вір­

шуванні (III ст.) у зв’язку з утратою такої важливої фоне­

тичної особливості, як довгота і короткість голосних зву­

ків, що спричинило витіснення метричної системи. За

І. Качуровським, найперші зразки силабіки трапляються

і в ірландських сагах (VIII ст.). Силабічний вірш най­

більш послідовно культивувався у тих літературах, мова

яких характеризується постійним словесним наголосом.

В українській літературі силабічне вірш ування

поширилося у другій половині XVI — XVIII ст. під

впливом латинських поетик і польськомовної поезії.

Тонічне (грец. tonos — наголос) віршування. Ця

система віршування побудована на однаковій кількості

наголосів у віршових рядках, відсутності поділу рядків

Основи віршування

183

на стопи, обов’язковій наявності рими та членуванні

нірша на рядкові долі (дольник).

До найдавніш их ф актів тонічної версиф ікації

належать вірш і римських поетів Еннія та Невія (III ст.

до н. е.), англосаксонський епос «Беовульф» (VI ст.).

Тонічне віршування простежується в українській

поезії (Т. Шевченко, П. Тичина, М. Семенко, І. Драч,

І. Римарук, С. Ж адан). Наприклад:

По'ле чорні'є. Проходять хма'ри,

Гаптують не'бо химе'рною гро'ю.

Про'лісків пе'рших блакитні ота'ри...

Зе'мле! Як те'пло нам із тобо'ю

(М. Рильський).

Тонічне віршування характерне для тих мов, я к і ма­

ють рухомий наголос. Тож цілком закономірно, що тоні-

ка прижилася і в українській поезії, має своїх прихиль­

ників у сучасній літературі.

Силабо-тонічна система віршування. Вона основана

на рівномірному чергуванні наголошених і ненаголоше-

них складів у рядку. Становлення цієї системи розпоча­

лося у IV—V ст., коли сталася заміна довгих складів на­

голошеними, а коротких — ненаголошеними. Поширен­

ня силабо-тоніки пов’язане зі спробами у європейських

літературах відтворити античні метричні стопи відповід­

но до фонетичних особливостей кожної національної

мови і з урахуванням народнопоетичної віршової тради­

ції. Це відбувалося в XV—XVII ст. спершу в Італії, а по­

тім і в інших країнах.

В українському віршуванні силабо-тонічна система

утвердилася з кін ц я XVIII ст. («Енеїда» І. Котлярев­

ського), домінувала у XIX ст., була провідною у XX ст.,

а нині співіснує з іншими віршовими формами. Н айча­

стіше до неї зверталися С. Руданський, М. Старицький,

І. Франко, Леся У країнка, О. Олесь, М. Рильський,

М. Зеров, В. Сосюра, А. Малишко, Є. Маланюк, О. Оль-

ж ич, В. Симоненко, Ліна Костенко.

Організаційною основою ритму у силабо-тонічному

віршуванні є стопа.

Стопа — ритмічна одиниця вірша, у якій поєднано наголошений та

ненаголошені склади.