174 Поетика художнього твору

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.

Градація є ефективним літературним прийомом для

всебічної характеристики зображуваного об’єкта чи

предмета.

Повтор — стилістична фігура, що утворюється за допомогою пев­

ної організації мовних елементів і має виразну експресивно-зо­

бражальну функцію.

Найпоширеніші такі фігури повтору:

а) анафора (грец. anaphora — винесення нагору, на

початок) — єдинопочаток, повторення звуків, слова,

групи слів на початку речень, віршових рядків, строф.

Наприклад:

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї... (Т. Шевченко);

Інші будуть співці по мені,

Інші будуть лунати пісні (Леся Українка);

Люби природу не як символ

Душ і своєї,

Люби природу не для себе —

Люби для неї (М. Рильський).

До анафори автори найчастіше вдаються у поетич­

них текстах, прагнучи надати їм певної ритмічності,

стилістичної тональності. Повторювані слова мають

особливе значення, яке підсилює основну думку, закла­

дену у зміст твору;

б) епіфора (грец. epiphora — повторення) — повтор

групи звуків чи слів у кінці рядків або строф. Наприклад:

Вона була задумлива, як сад.

Вона була темнава, ніби сад

(М. Вінграновський);

Єсть ім ’я жіноче, м ’яке і ясне,

У нім і любов, і журба, і надія,

Воно як зітхання бринить весняне:

Марія.

Як запах фіалки в осінній імлі,

Як пісня дівоча в снігах і завії,

Зорею сіяє над смутком землі:

Марія.

Нехай я у серці святе погашу,

Нехай упаду в беззмістовній борні я, —

Художня мова літератури

175

Та слово останнє, що я напишу:

Марія (М. Рильський);

Часу скороминущого не бійся.

Змагає смерть найдужчого — не бійся.

Цю мить, що ти живеш , віддай утіхам!

Забудь старе — й грядущого не бійся

(Омар Хайям, пер. В. Мисика).

Епіфора в художньому тексті може мати різноманіт­

ні функції: виділення ключового поняття-образу у творі,

своєрідне ритмічне завершення рядка чи строфи, стилі­

стична кінцівка, як а увиразнює творчу ідею автора;

в) рефрен (франц. refrain — подрібнювати) — повтор

між рядками чи строфами:

А в тім домку, як у вінку —

Щедрий вечір, добрий вечір!

Добрим людям на здоров’я!

А господар, як виноград

Щедрий вечір, добрий вечір!

Добрим людям на здоров’я! (Нар. творчість);

Ходімо по чорнобривці—

Доцвітають на вгороді.

Ходімо по чонобривці—

Ще їх морозом не вбило.

Ходімо по чорнобривці —

Ними кохання чарують (М. Клименко).

Рефрени переважно властиві фольклорній пісенно­

сті, де вони визначаються я к приспіви, звідти вони

перейшли в літературу і виявилися вдалим стилістич­

ним прийомом, який застосовують у творах для виокре­

млення провідного мотиву, постійного нагадування про

нього. Рефрени вплітаються у текст і є його органічним

складовим компонентом;

г) кільце — повтор слова чи групи слів на початку і в

кінці фрази, рядка, строфи. Наприклад:

На Псло, на Ворсклу, на Сулу,

На юні води непочаті

Ліг золотий осінній сум,

Поліг багрець у тихім святі

На Псло, на Ворсклу, на Сулу

(М. Вінграновський);

«Не дай Боже, щоб знову ті часи вернулися, не дай

Боже» (І. Нечуй-Левицький).

176 Поетика художнього твору

Стилістичне кільце зрідка використовують у літера­

турних творах, проте воно є вдалим засобом у структурі

невеликого твору чи окремої фрази, своєрідно опови­

ваючи ядро основного висловлювання. Як правило, цей

засіб відіграє роль стилістичної прикраси;

ґ) риторичні фігури (грец. rh eto r — оратор, промо­

вець) — стилістичні звороти, що надають художній мові

експресії, емоційності, впливової сили. Серед риторич­

них фігур-зворотів розрізняють:

— звертання: «Ні, не стихайте, солодки співи»;«О

чарівнице,стій! Візьми мене з собою» (Леся Українка);

«Україно! Україно!Оце твої діти...» (Т. Шевченко);

— вигуки: «Стій,серце, стій!Не бийся так шалено»

(Леся Українка); «Плач,Україно! Бездітна вдовице!»

(Т. Шевченко); «Ж ити хочу! Гетьдуми сумні!» (Леся

Українка);

— запитання: «Чи довго ще на сім світі катам пану­

вати?» (Т. Ш евченко); «Слово, чому ти не твердая

криця?» (Леся Українка); «Хіба ревуть воли, як ясла

повні?» (Панас Мирний).

Художня стилістика пов’язана передусім з увираз­

ненням літературного мовлення. Її можливості закладені

не лише в синтаксичних особливостях і специфіці будь-

якої мови, а й в особливостях індивідуального стилю

письменника. Яскрава стилістика твору є важливою пе­

редумовою його сприймання, бо читача приваблює зміст,

викладений стилістично вибагливо і колоритно.

Звукова організація мови (фоніка)

Дбаючи про милозвучність художньої мови, письмен­

ник використовує багаті фонетичні можливості словес­

ного звучання для створення «звукових образів», як і

часто підсилюють та увиразнюють літературні образи.

Фоніка (грец. phonikos — т о й , що звучить) (літературна) — звуко­

ва організація поетичного мовлення; засоби, які надають творові

милозвучності, посилюють його емоційність та виразність.

У художній мові найчастіше використовують такі

фонетичні засоби:

а) алітерація (лат. ad — до, при і litte ra — буква) —

повторення одного чи кількох приголосних звуків з пев-

Художня мова літератури 177

пою художньою метою. Н априклад, у поетичних ряд­

ки х П. Тичини передається звучання церковних дзвонів

різних звукових регістрів за допомогою повторення зву­

ків г, д, дз, к, з, л:«Аж загудів гладкий далекий дзвін,

карнавками плакучими Поділ забрязкав, а там ізліва,

справа, всюди, скрізь — плакучі, слізні та єлейні...». У

його ж рядках «Гембля свого в саду знайшовши, він ясе­

нові дошки струже і гемблює, а дошки ж лисі, аж шуті,

п по них узори ш иті — сухопінявий шум!» передано зву­

кову ритміку стругання дощок гемблем (рубанком),

відображені удари об дерево (повторення звуків д, б, р)і

шум стругання (звукові повтори ш, с,х). Образ ритміч­

ного тупоту (повтор звуків д, т, к, п)передано в такому

рядку М. Баж ана: «Відстукали копита коней бойових».

Образ спокою, тиш і, нерухомості, упокореності, мінор­

ного настрою вибудувано на повторенні звуку с(кожне

слово у вірші розпочинається цим звуком) у строфі

В. Кобилянського:

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, —

Срібно стеляться сніжинки,

Спить самотній сад.

Алітератцію практично не застосовують у прозі, де

надається перевага оповідності, описовості, стилістич­

ній тональності;

б) асонанс (франц. аввопапве, від лат. азвопо — звучу

до ладу) — повторення голосних звуків з метою створен­

ня звукового образу. Початок балади Т. Шевченка «При­

чинна» передає бурхливий, масштабний розмах бурі на

Дніпрі за допомогою повторення звуків сонорних (дзвін­

ких, широких), звуків о, а, е : «Реве та стогне Дніпр

широкий, сердитий вітер завива, додолу верби гне висо­

кі, горами хвилю підійма». Чергування голосних звуків

о, иу вірші П. Тичини «Там неба край, я к золото, мов

золото-поколото, горить-тремтить р іка, я к музика»

створює просторову картину сходу сонця над рікою, яка

вражає своєю розлогістю і мінливістю барв та звучання;

в) звуконаслідування (ономатопея) — відтворення,

наслідування звуків ж ивої і неживої природи у літера­

турних творах. Цей засіб хоч і передбачає відтворення

звуків на к ш тал т «гав-гав», «га-га-га», «цвірінь-

цвірінь», однак його образотворча роль виявляється

тоді, коли у наслідування звуків привноситься зміст,