152 Поетика художнього твору

Ліричні жанри, які віками функціонують у літературі,

з часом змінюються, модифікуються, набувають нових

ознак художньої реалізації, тобто вони є не застиглими

формами, раз і назавжди встановленими канонами, а

живою сферою для писемної творчості. У сучасній поезії

дедалі більше спостерігається розмитість жанрових форм,

що зумовлено прагненням авторів розширити можливості

жанрів, вдаючись до зображення різноманітного життєво­

го матеріалу, нових способів поетичного самовираження.

Драматичні жанри

Теоретичні основи драматичного мистецтва обґрун­

тував Арістотель у своєму трактаті «Про поетичне

мистецтво» («Поетика»). Розмірковуючи про словесну

творчість я к про наслідування природи, він проголошу­

вав головним для сценічного вираження єдність дії:

«Відтворення важливої і закінченої дії, що має певний

обсяг, відтворення не оповіддю, а дією, я к а через спів­

чуття і страх сприяє очищенню почувань». Положення

про драматичний твір як єдину дію пізніше розвинули

Н. Буало, Ф. Ш иллер, в Україні — Ф. Прокопович,

М. Довгалевський. Арістотель визначив і основні групи

сценічних епізодів: сцени зміни (протистояння, бороть­

би, розвитку дії), сцени вп ізн аван н я (встановлення

раніше не відомих фактів, осіб, обставин), сцени пафосу

(вияв різноманітних почуттів, що розгортаються зде­

більшого у формі діалогів).

Новий погляд на драматичне мистецтво сформував­

ся у XX ст.: український режисер Лесь Курбас (1887—

1937) розглядав п ’єсу як спільну роботу автора (пись­

менника) і режисера; німецький драматург Бертольд

Брехт (1898—1956) надавав пріоритет творчості реж и­

сера, який на власний розсуд модифікує драматичний

твір, щоб донести свою ідею глядачеві.

Драматичним жанрам властиві монтаж тексту із

висловлювань персонажів (монолог, діалог, полілог),

зорієнтованість на сценічне відтворення (звідси —

ефектність образів-персонажів, їхнього мовлення, пове­

дінки), мовне саморозкриття героїв. Упродовж століть

розвивалися такі драматичні жанри, як трагедія, коме­

дія, драма.

/Нкіратурні роди і жанри

153

Драма (грец. drama — дія) — твір, в основу якого покладено гос­

трий життєвий конфлікт, що зумовлює напруженість дії, складні

переживання персонажів.

Драма зародилася в античні часи на противагу тра­

гедії і комедії («Іон» Еврипіда). Лише у XVIII ст. сфор­

мувалася міщ анська драма, я к а реалістично розкрива­

ла перипетії буденного ж иття певного прошарку сус­

пільства. Розквіт драми припадає на XIX ст., коли в

літературі домінував реалізм. У цей час формується й

українська драма, перейнявши деякі ознаки від ш кіль­

ної XVII—XVIII ст. У XX ст. у європейських літерату­

рах цей жанр зазнав художніх модифікацій, внаслідок

чого виокремилися такі піджанрові утворення, як епіч­

на драма, драма абсурду, драма для читання, драма-па-

рабола, драматична хроніка.

В українській літературі відомі такі різновиди драм:

історична («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Ярослав

Мудрий», «Свіччине весілля» І. Кочерги), соціально-по-

бутова («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Глитай,

або Павук» М. Кропивницького, «Мина Мазайло» М. Ку-

ліша), родинно-побутова («Украдене щастя» І. Франка),

психологічна («Гріх» В. Винниченка); мелодрама — під­

креслено емоційний твір з гострим сюжетом і чітким поді­

лом персонажів на позитивних і негативних («Ой не ходи,

Грицю» М. Старицького, «Дай серцю волю» М. Кропив­

ницького); шкільна драма («Володимир» Ф. Прокопови­

ча, «Воскресіння мертвих» Г. Кониського).

У давньогрецькій літературі провідне місце посідала

трагедія, як у вважали вершиною словесної творчості.

Трагедія (грец. tragOedia— цапина пісня)— драматичний твір, в

основу якого покладено дуже гострий, непримиренний конфлікт,

який призводить до трагічної розв'язки — герой, вступаючи в

боротьбу, гине фізично або духовно.

«Батьком трагедії» називають Есхіла. Визначні тра­

гіки античності — Софокл та Еврипід. їхні традиції про­

довжили В. Ш експір (трагедії «Гамлет», «Ромео і Д ж у­

льетта», «Король Л ір», «Отелло»), Корнель («Сід»,

«Горацій»), Ф. Ш иллер («Розбійники»), Й.-В. Гете

(«Фауст»), в українській літературі — І. Карпенко-Ка-

рий («Сава Чалий»), М. Старицький («Оборона Буші»),

М. Куліш («Патетична соната»).

Трагедійний конфлікт не завжди зводиться до зі­

ткнення героя з іншими дійовими особами. Істотну роль