150 Поетика художнього твору

Вітер. Флейта. Гніздо і зорі.

І тривога. І трепет. Сіль.

Вдома. Юність. Немає горя.

Скоро осінь — пора весіль.

П асторальності цьому творові надаю ть картини

сільської природи, я к і виражають не тільки множин­

ність і різноманітність знайомого, знаного з дитинства

світу, а й схвильовані почуття перед тим, як вирушити

у життєву дорогу, відірватися від рідного дому. Ідеалі­

зована природа, як а являє свою красу і гармонію у роз­

квітлій весні — це стан поетової душі, котра передчуває

чи передбачає «тривогу і трепет», бо надійде осінь і

зруйнує неповторне цвітіння.

Популярною в літературі є медитативна лірика.

Медитація (лат. тесіЛаНо— роздум) — філософський вірш на

«вічні» теми (добро і зло, життя і смерть, мить і вічністьта ін.).

На відміну від філософської лірики, творчою наста­

новою цього жанру є самоосмислення, психоаналіз вну­

трішнього світу, пошук відповідей на важливі суспільні

та особистісні питання. Ц я поезія інтровертна, тобто

звернена всередину, у душу. Медитація сформувалася у

візантійській літературі (Григорій Богослов) і згодом

розвинулася у добу Бароко в іспанській поезії (X. де ла

Крус) і латиномовних творах (Гріфіус). До цього жанру

зверталися часто поети-романтики (Ламартін, А. Міц-

кевич, Г. Гейне, О. Пушкін, Ф. Тютчев). В українській

літературі авторами віршів-медитацій є Г. Сковорода,

Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина,

О. Ольжич, Б.-І. Антонич, Є. Маланюк, А. Малишко,

Ліна Костенко, М. Воробйов, В. Стус, Д. Павличко,

В. Герасим’юк, Д. Кремінь, С. Вишенський. Яскравим

прикладом медитативної лірики може бути чотириряд­

ковий вірш В. Свідзинського, де поет розмірковує про

наближення старості, я к а перестане бути цікавою і пот­

рібного молодим людям, тому сподівання лише на донь­

ку, котра любитиме батька і по його смерті:

Вже ані словом, ні співом, ні блиском очей не приваблю

Юного серця. Та є в мене доня, мій паросток ніжний,

Буде любити мене і вечірнього. Буду їй милий

Навіть тоді, як затихну під брилами смертної ночі.

Увагу поетів здавна привертала природа, у як ій вони

знаходили картини, що відповідали їхньому стану

Літературні роди і жанри

151

душі. Красу і неповторність природи вони фіксували у

пейзажній ліриці.

Пейзажний (франц. paysage — край, місцевість) вірш— твір, у

якому лірично зображено картини природи.

За характером зображуваного розрізняють пейзажі

статичні і динамічні, за змістом — описові і психологіч­

ні, за тематикою — лісові, степові, лісо-степові, гірські,

морські (мариністичні), сільські, урбаністичні (міські).

Вони можуть бути звичайним милуванням красою при­

роди або вираж ати настрій автора, його духовні, інте­

лектуальні рефлексії, використовуватись як літератур­

ний прийом цілісного зображення. Л іричні пейзаж і зде­

більшого виражають психологічний стан авторського

Я, часто є засобом художнього паралелізму. Зображен­

ня краєвидів наявне у творчості всіх поетів — від антич­

ності до постмодернізму. Перші пейзажні вірші в укра­

їнській літературі створив Г. Сковорода:

Гей, поля, поля зелені,

Поля, цвітом оздобленні,

А х, долини, балки, і могили, й пагорки!

А х ви, вод потоки чисті!

Береги річок трависті!

А х, кучері які у дібров цих і гайків...

(мовна модернізація Вал. Шевчука)

У сучасній поезії автори традиційно звертаються до

зображення картин природи, розширюючи коло вира­

ж альн их засобів, неодмінно пов’язую чи пейзаж із

настроєм, роздумами про ж иття. Н ині пейзажний вірш

став психологізованим, лише зрідка буває декоратив­

ним зображенням навколишнього світу. Це помітно,

наприклад, у вірш і Н аталі Клименко, я к а персоніфікує

природні явищ а та істоти, уявно бачить «душі кленів»,

чує, я к зітхає ліс і плачуть напередодні зими олені:

Лежить кленове листя у траві —

Кармінна одіж висохлого року.

У душ і кленів, голі, та живі,

Вже снігу першого насіяли сороки.

І жовте сонце лисом прошмигне,

Зачепиться за хмару, мов калачик.

І ліс, побілений туманами, зітхне

І оленем покинутим заплаче...