148 Поетика художнього твору

Ну годі робити ромашку із серця,

Гадати в тремтінні: скажу — не скажу.

Пташине перо умокаю в озерце

І так на зеленій галяві пишу:

«Усьому на світі — деревам і квітам

Ти барви даруєш, веселко моя:

Від брів твоїх чорних світлішає літо,

Від сонячних уст червонію і я.

Від рук твоїх білих біліють берези,

Від погляду — небо стає голубе.

Де ти — там земля вся квітчається безом...

Кохаю тебе, я кохаю тебе!

Тут щирая правда. Ні слова обману.

Я йду вже... Зелена галяво, прощай!

Лишаю перо, промокаю туманом...

Прийди, моя люба, й листа прочитай!

Л іричне освідчення поета набуває алегоричного

самовираження, адже виникає образ справді незвичай­

ного листа, написаного не на папері, а у природі, де

існує безліч знаків, я к і засвідчують почуття ліричного

героя: квіти, дерева, зелена галява, блакитне небо,

земля — одвічні поетичні субстанції, що слугують засо­

бом розкриття щирої закоханості. Незвичний спосіб

створення листа увиразнює, інтимізує це почуття.

У ліриці існують жанри, я к і більше підходять для

вираження думки, судження, міркування. Один із них —

епіграма.

Епіграма (грец. е р '^ г а т т а — напис) — короткий злободенний

сатиричний вірш, який спрямований проти певної особи чи нега­

тивного суспільного явища і характеризується дотепністю, лако­

нічною літературною формою, гіперболізацією.

Сформувалася епіграма в античні часи у творчості

Платона, Сапфо, Марціала, Ювенала. У середні віки

авторами християнських за змістом епіграматичних

творів були Григорій Н азіанзін, А взоній, Дамасій,

Луксорій, Фортунат (IV—VI ст.). За доби Відродження

до цього ж анру зверталися італієць Я. Саннадзаро,

французи К. Маро, Н. Буало, Ж . де Лафонтен, англієць

Д ж . Оуен (у XVII ст. його перекладав українець

І. Величковський), поляк 3. Морштин. У добу Просвіт­

ництва та у XIX ст. епіграма переживала свій розквіт і

відтоді відома у багатьох європейських літературах

(Ф. Вольтер, Ж .-Ж . Руссо (Франція), В. Браун (Англія),

И.-Г. Гердер, Й.-В. Гете, Ф. ІПиллер (Німеччина),

Літературні роди і жанри 149

Я. Кохановський, Ю. Словацький (Польща), М. Хера-

сков, О. Пушкін, Ф. Тютчев (Росія)). В українській

поезії епіграма постала в добу бароко (Л. Баранович,

Д. Б ратковський, К. Зиновіїв). Епіграми писали

І. Франко, М. Вороний, В. Еллан, В. Сосюра. Нині цей

жанр використовую ть переваж но поети-сатирики:

П. Глазовий, А. Бортняк, П. Осадчук, М. Сом, С. Ко­

валь, О. Стусенко. Проте звертаються до нього й автори

іншого амплуа, наприклад Л іна Костенко, як а подає

виразну характеристику сучасного українського су­

спільства, у якому деякі письменники пристосовуються

і лицемірять:

Чутки, плітки, патетика, промови,

Апофеоз дрімучої гризні.

Колись напишуть спогади про море

Ті, що тепер сидять на купині.

У ліриці бувають і твори, автори яких уникають заго­

стрених почуттів, прагнуть до гармонії та ідеалізації дій­

сності, зокрема пасторалі.

Пастораль (лат. равІогаНз— пастуший)— ліричний твір, у якому

ідеалізовано зображене сільське життя на лоні природи, роман­

тичне кохання пастухів і пастушок.

Пастораль належ ить до буколічної (грецьк. Ьоико-

Іов — пастух) поезії, я к а виникла в античності (Вергі-

лій), а в добу Відродження була підхоплена Торквато

Тассо. Через давні поетики цей ж анр увійшов до укра­

їнської поезії XVII—XVIII ст. (Л. Баранович, К. Зинові­

їв, Ф. Прокопович, Г. Сковорода). У нові часи буколічну

поезію творили неокласики (М. Рильський, М. Зеров,

М. Драй-Хмара, Юрій Клен). Пасторальні мотиви зву­

чать і в сучасних поетів. Трагічне переосмислення цього

ж анру представлено у вірш і «Пастораль XX сторіччя»

Ліни Костенко. Типовий приклад традиційної пастора­

лі — вірш І. Павлюка:

Вдома. Літній бузковий вечір.

Ллється вітер із рукава.

І далеких коханок плечі...

І доньки трав’яні слова...

Вчора знов журавлі кричали

Чи то в небі, чи в снах моїх.

Я від ніжності і печалі

Задихаюсь, як в косах сніг.