144 Поетика художнього твору

широкий» Т. Ш евченка, «Київський вальс» А. Малиш­

ка, «Два кольори» Д. П авличка та ін.) з часом сприйма­

ються я к народні. Схожості з народнопоетичними тво­

рами їм надають загальнопоширена тематика, фоль­

клорна образність, словесна мелодійність, традиційна

ритміка, ліричність почуття, як у вірші В. Симоненка

«Лебеді материнства»:

...Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги...

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

До традиційних (народних) образів у цьому творі

належать: батьківщина (рідний край), мати, друг, брат,

очі материнські, хата, поле, верби, тополі, туга, я к і

створюють художню систему ліричного одкровення,

афористично узагальненого в останніх двох рядках.

Ода (грец. ode— пісня)— похвальний ліричний вірш, присвяче­

ний видатним особам чи важливим подіям і написаний в урочи­

сто-патетичному тоні.

Такі оди Горація, Ронсара, М. Ломоносова, Ф. Про­

коповича, І. Котляревського). Різновидом оди є панегі­

р и к — хвалебна пісня. Він активно розвивався в давній

українській літературі («Візерунок цнот» Кирила Тран-

квіліона-Ставровецького, вірші Касіяна Саковича на

честь гетьмана П. Сагайдачного). У сучасній поезії існує

модернізований вид оди, наприклад:

Ода музиці

І квіт зорі, і спалахи півоній,

Космічний гул, і мовчазний туман, —

Усе довкруг в довершеній гармонії

Звучить урочим ладом, як орган,

Літературні роди і жанри

145

Усе на світі неземними узами, —

Чебрець і сніг, журавку і печаль, —

Єднає мудро благовісна музика —

Землі і неба голубий хорал.

0 музо муз — і сущого, й майбутнього,

Ти очищай нас, як жива роса,

1 прихиляй до поля многотрудного,

І поривай в духовні небеса! (Б. Олійник).

Близький до пісні псалом.

Псалом (грец. рва/тов— пісня)— пісенний твір релігійного змі­

сту (духовна лірика).

Ж анр започаткований біблійним царем Давидом,

пісні якого склали більшу частину Книги псалмів. Під

назвою «Псалтир» ця книга здобула популярність в

Україні із поширенням християнства. Псалмам власти­

ві поетична образність і тонкий ліризм, виразна стилі­

стика та індивідуальна чуттєвість. Українські поети з

часів Г. Сковороди («Сад божественних пісень») наслі­

дували зміст і стиль псалмів: Т. Ш евченко (цикл пере­

співів «Давидові псалми»), П. Тичина («Псалом залі­

зу»), Є. Маланюк («Псалми степу»). У творчості Ліни

Костенко псалом набув модифікованої форми і нового

змісту:

Псалом 16

Єдиний Боже! Все обсіли хами.

Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу, —

Вони вже інш у віру напитали.

Одплач в мені, одплач і одболи,—

Вони ж моїми друзями були!

(«Давидові псалми»).

До найдавніш их ліричних творів належ ить елегія.

Елегія (грец.е/е^ов — скарга)— вірш (двовірш, елегійний дистих),

у якому виражені настрої смутку, журби, задуми.

Виникла елегія в античній поезії (Тіртей, Солон,

Тібулл, Овідій), в українській літературі сформувалася

в романтичну добу — першій половині XIX ст. (В. Забі­

ла, М. Петренко, ранні твори Т. Шевченка). Зверталися

до цього ж анру І. Франко, Леся Українка, О. Олесь,

П. Карманський, Б.-І. Антонич, П. Тичина, М. Зеров,

146

Поетика художнього твору

B. Симоненко, Ліна Костенко, Мар’яна Кіяновська, В. Ге-

расим’юк, І. Римарук. Філігранно і вишукано, з вико­

ристанням традиційних художніх образів відтворює

внутрішній стан душі, її сумовиту мелодію М. Вінгра-

новський у таких рядках:

Я тій сльозі сказав: не йди.

Я тій сльозі сказав: сиди.

Сиди, не плач, моя сльоза,

Сиди, не плач, як я сказав.

А ти заплакала, пішла,

І чорним цвітом підійшла...

Усе лишилось, як було:

Порепане моє чоло,

Та затверділий біль в очах,

Та той вогонь, що не дочах.

Лише слова, колись легкі,

Сьогодні змерзлі і гіркі.

Чотиристопний ямб у цьому вірші, скомпонований у

дворядкові строфи, навіть на ритмічному рівні передає

настрій, зумовлений реаліями, на я к і автор лише н атя­

кає: сльоза як образ печалі, породженої вболіванням за

всіх чи за конкретну людину, відкриває ліричне Я для

усього світу, виходить за межі внурішнього болю і стає

гіркою правдою для всіх. Певна недомовленість, відсут­

ність реальної конкретики у тексті дозволяють читачеві

асоціативно сприймати мінорний настрій поета, чия

душа страждає і тривожиться.

Інший ліричний настрій передає епіталама.

Епіталама (грец. еріїґіаіатіоз — весільний, шлюбний) — весільна

лірична пісня на честь молодих, для якої характерні урочистий

пафос, витончена образність, пишність вислову.

Ж анр зародився в античні часи (Анакреонт, Сапфо,

Катулл, Овідій). Згодом він був розвинутий у творчості

англійця Е. Спенсера (XVI ст.), поляка Я. Кохановсько-

го (XVII ст.), голландця О. Гуса (XVII ст.), француза

П. де Ронсара (XVI ст.) росіян В. Тредіаковського

(XVIII ст.), О. Фета (XIX ст.), І. Северяніна (XX ст.).

В українській літературі до епіталам и зверталися

C. Пекалід (XVII ст.), М. Рильський (XX ст.). Своєрідна

її модифікація наявна в поезії М. Вінграновського:

Літературні роди і жанри

147

Величальна молодої для молодого

Кого я так люблю? Люблю тільки тебе,

Рука моя в твоїй руці співає,

І погляд твій в душ і моїй цвіте

Тим квітом, імені якому ще не знаю.

Не знала я, що голосом твоїм

Усе на світі вже давно говорить...

Люблю тебе — і небо входить в дім,

Блакитним словом колискову творить.

Віднині ми і наших літ сім ’я

Нехай нам будуть плинню золотою.

Господарю мій ніж ний, я твоя...

Господарю мій муж ній, я з тобою.

Традиційною для епіталами у цьому творі є ж и ттє­

ва ситуація — шлюб, весілля. Д ля їх художнього окре­

слення автор вибудовує типові образи («рука в моїй

руці», «сім’я», «дім»), я к і доповнюються, огортають­

ся високим почуттям любові («люблю тільки тебе»), а

також образом ж іночої впокореності, що сприймаєть­

ся я к щ астя (звертання до «господаря» у двох останніх

рядках). Увесь вірш має особливу настроєву і смислову

тональність, оскільки написаний у формі монологу

ж інки («молодої»), я к а вираж ає власний погляд на

шлюб.

Думки і почуття автори викладали в листах, я к і з

часом набули ознак літературного ж анру — епістоли.

Епістола (грец. ерізМ е— посилаю, відсилаю)—- віршовий лірич­

ний твір у формі листа, послання, в якому автор викладає свої мір­

кування з певних питань.

Я к ж анр вірш ова епістола оформилася у збірках

«Послання» давньоримського поета Горація (І ст. до н. е.).

«Любовні послання» узбецького поета X III ст. Хорезмі

започаткували епістолярний ж анр у тюркомовній літе­

ратурі. Автором віршованих послань був Ф. Петрарка

(XIV ст.). У XVIII ст. цикл епістол написав російський

поет О. Сумароков. В українській літературі віршовані

листи писали І. Н екраш евич, І. Филипович (XVIII ст.),

І. Ф ранко, Л еся У країн ка, М. Вороний (XIX ст.),

П. Тичина, Є. М аланюк, В. Сосюра, І. Драч, Ю. Андру-

хович (XX ст.). Своєрідний образ листописання ство­

рив сучасний поет М. Пасічник у вірш і «Незвичний

лист»: