136 Поетика художнього твору

Флоренції», «Дума про братів неазовських»), Б. Стель­

маха («Тарас»).

У нових за часом працях з теорії літератури пропо­

нують виокремити позародові форми— твори, яким

неповною мірою властиві ознаки епосу, ліри ки чи

драми. Н априклад, сучасний російський теоретик

літератури Валентин Халізєв відносить до позародових

форм нариси, літературу «потоку свідомості» (М. Пруст,

Дж. Джойс, Н. Саррот), есеїстику.

У постмодерній літературі відбувається активна

взаємодія словесних родів, що зумовлено переглядом

літературних канонів і пошуком нових форм художньо­

го вираження. У цьому творчому процесі розмиваються

межі м іж окремими родами, дедалі частіше практику­

ються міжродові форми, у яких синтезуються найрізно­

манітніш і властивості епосу, лірики і драми.

Літературні жанри

У процесі свого історичного розвитку література,

виділившись в окремі роди, продовжувала дифенціюва-

тися на дрібніші художні форми і види, появу яких

зумовило як саме суспільне ж иття, так і естетичні по­

шуки письменників. Твори, написані ними у новаторсь­

кій манері, не підпадали під відомі зразки, тому потре­

бували теоретичного осмислення і відповідної назви.

Так і з ’явилося поняття «жанр», призначене для точні­

шої класиф ікації новотворів.

Ж анр (лат. genris — в и д ) — форма мистецького осмислення світу

та художньої організації тексту, яка визначається єдністю теми,

композиції, образотворчих засобів і наративного стилю.

Від античності до романтизму ж анр залежав від

теми, а з посиленням суб’єктивного начала в літературі

набув авторської інтерпретації, світоглядних та струк­

турних атрибутів, виявив відцентрову рухливість від

сталих форм. Поліфонічні літературні утворення в

межах одного твору вимагають визначення жанрової

домінанти, як а надає творові системної організованості.

Важливою є думка про «жанрову матрицю», тобто своє­

рідний інваріант (лат. inv arian t — незмінний) жанру,

генетично зумовлений комплекс найбільш усталених

Літературні роди і жанри

137

ознак, що залишаються атрибутивними впродовж усьо­

го історичного ж иття жанру.

М іркування про ж анр я к мистецьку категорію ,

висловлені ще в античні часи (Арістотель, Горацій),

набули чіткої окресленості і конкретики в добу класициз­

му (Н. Буало), багато в чому змінилися і відійшли від арі-

стотелізму в нову епоху (Г.-Е. Лессінг, Г.-В.-Ф. Гегель), а

ще більше трансформувалися в останнє століття (Ф. Брю-

нетьєр, О. Веселовський, О. Фрейденберг, С. Аверінцев,

М. Бахтін, Д. Лихачов, Р. Веллек та Р. Воррен). Проте

здебільшого йшлося про можливості художнього осво­

єння дійсності, а серед тих можливостей виокремлюва­

ли тематику, структурну та функціональну здатність. У

концепціях різного часу ж анр осмислювався як форма

мистецької філософії, авторського існування в худож­

ньому творі, як художня модель світу та спосіб обсерва­

ції ж иття; були запропоновані синхронні та діахронні

аспекти вивчення жанру. Зрештою, мовилося про те,

що цю категорію неможливо звести до чіткого теоретич­

ного визначення, оскільки жанр — явищ е, яке постійно

змінюється, тому є смисл говорити про нього в межах

певної епохи, навіть окремого твору.

У сучасній ж анрології існує д екілька ключових

понять, я к і стосуються функціонування жанру в літера­

турному просторі. До них належить жанровий канон

(грец. капоп — палиця, переносно — норма, правило) —

усталена, нормативна, остаточно традиціоналізована у

процесі історичного розвитку форма певного жанру.

У розвитку ж анру виокремлюють три етапи: становлен­

ня, канонізацію , модернізацію . Н априклад, ж анр

новочасного роману почав формуватися у X II—XIII ст.

(«лицарський роман»), а утвердився (канонізувався)

лише у XIX ст. у реалістичній літературі. Протягом

XX ст. роман відійшов від канону, зазнаючи багатьох

структурних змін, урізноманітнюючись тематично, тому

сучасна його форма відображає модерністські і постмо-

дерністські художні пошуки: зображення світу культу­

ри, а не реального буття, використання гіперболи, фан­

тастики, гротеску, іронії, травестування. Д еякі жанри,

проіснувавши певний час у літературі, зникли з уж ит­

ку, як це сталося, наприклад, з літописом, яки й в укра­

їнській літературі виник на межі X —XI ст., був каноні­

зований ще за часів Київської Русі, плідно розвивався

138 Поетика художнього твору

до середини XVIII ст., а потім занепав, вичерпавши свої

літературні можливості. Ж анровий канон у літературі

відіграє роль формально-змістового і мовленнєвого орі­

єнтира та еталона для письменників, я к і беруть його за

основу у творчій праці.

Ж а н рову сист ем умож на розглядати я к стійку

єдність жанрових форм у синхронному аспекті, коли ці

форми існують у єдиному художньо-світоглядному про­

сторі, контактують між собою, мають певні зв ’язки ,

притягання й відштовхування. Вона притаманна певно­

му типові літературної творчості (бароко, класицизм,

сентиметалізм, романтизм, реалізм, модернізм) і харак­

теризується спільними тематичними, сюжетними, об­

разними, художньо-виражальними параметрами.

Ж анрове означення літературного твору є певним

орієнтиром як для читача, так і для дослідника. Мен­

шою мірою це стосується автора, яки й прагне викласти

художній матеріал у такій формі, що найбільш яскраво

його виражає. За винятком періодів, коли панувала

нормативна поетика, як а диктувала використання пев­

них ж анрів у літературній творчості, письменник зав­

жди був вільний у виборі жанрової форми, як а давала

змогу йому розкритися в усій повноті таланту.

Епічні жанри

Епос із давніх часів зайняв найбільшу нішу в історії

літератури, тому вироблення у ньому різноманітних

формально-змістових видів — річ закономірна.

Основними характеристиками епічних жанрів є опо-

відальність (наративність), домінування форм минуло­

го часу, часова тяглість, опис, авторський роздум, образ

оповідача, наявність сюжету, персонаж ів, значний

обсяг тексту та ін. До сучасних епічних літературних

жанрів традиційно зараховують: роман, повість, опові­

дання, новелу, нарис.

Роман (давньофранц. roman — оповідь романською мовою)—

складний за побудовою і великий за обсягом епічний прозовий

(віршовий) твір, у якому широко охоплено життєві події певної

епохи та багатогранно змальовано персонажів, кількість яких

часто значна.

Зародж ення роману припадає на античні часи

(«Дафніс і Хлоя» Лонга, «Ефеська повість» Ксенофон-

Літературні роди і жанри

139

та, «Ефіопіка» Геліодора). В епоху Середньовіччя сфор­

мувався самобутній лицарський роман. У X II—X III ст.

романом у Європі називали будь-який розповідний твір,

написаний однією з романських мов (французькою,

іспанською, португальською, італійською ). В епоху

Відродження активно розвивався авантюрний роман,

зародився роман реалістичний. В українській літерату­

рі роман утвердився відносно пізно — у XIX ст. («Чорна

рада» П. К уліш а, «Люборацькі» А. Свидницького).

Нині роман — один із найрозвинутіших її жанрів.

За змістом розрізняють романи:

— історичні, в яких у художній формі відтворено

якусь епоху, а історична правда поєднана з художнім

вимислом («Хмельницький» М. Старицького, «Я, Бог­

дан» П. Загребельного, «Чорний ворон» В. Ш кляра);

— соціально-побутові, для яки х характерні ідеологі­

зація приватного ж иття, побуту персонажів, зображен­

ня його на тлі проблем суспільства, епохи («Хіба ревуть

воли, я к ясла повні?» Панаса Мирного, «Вальдшнепи»

М. Хвильового);

— родинно-побутові, основною темою зображення в

як и х є побут, приватне ж и ття і проблеми родини

(«Волинь» У. Самчука, «Музей покинутих секретів»

Оксани Забужко);

— філософські, що є великими епічними творами, в

яки х автори безпосередньо викладають свої етичні і сві­

тоглядні позиції («Сонячна машина» В. Винниченка,

«Твоя зоря» 0 . Гончара, «Дім на горі» Вал. Шевчука);

— пригодницькі, сповнені незвичайних подій, дина­

міки і несподіваних поворотів сюжету («Чорний ангел»

О. Слісаренка, «І один у полі воїн» Ю. Дольд-Михайли-

ка, «Ключ», «Елементал» В. Ш кляра);

— науково-фантастичні, що мають прогностичний

характер, оскільки описують події майбутнього відно­

сно часу написання роману («Чаш а Амріти», «Золотий

корсар» О. Бердника);

— біографічні, у центрі опису яких ж иття певної істо­

ричної особи («Забіліли сніги» М. Сиротюка, «Марія

Башкирцева» М. Слабошпицького, «Шрами на скалі»

Р. Горака, «Четвертий вимір» Р. Іваничука) тощо.

Особливий вид епічних творів — романи у вірш ах

(«Марина» М. Рильського, «Молодість брата» Л. Пер-

вомайського, «Маруся Чурай» і «Берестечко» Ліни