134 Поетика художнього твору

Так поступово із синкретично-обрядового мистецтва

виникли три роди словесної творчості: епос, лірика,

драма.

Епос (грец.epos — слово, оповідання) — один із основних родів

літератури, для якого характерні масштабність художнього відтво­

рення і тлумачення дійсності, сюжетність, розповідність, наявність

характерів-персонажів, у вчинках яких розкривається динаміка

зображуваного.

Епічні твори поєднують віршову і прозову оповідь.

Ранній епос був віршовим, здебільшого відображав по­

двиги, незвичайні мандри легендарних героїв, змальо­

вував екзотику дальніх земель. Кожен народ має свій

епос: греки — «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, німці —

«Пісню про Нібелунгів», фінни — «Калевалу», естон­

ці — «Калевіпоег», грузини — «Витязя в тигровій

ш курі», українці — билини, думи. З розвитком худож­

ньої творчості у фольклорі виник прозовий епос (казка,

легенда, переказ, притча), у літературі — роман,

повість, оповідання, новела тощо.

Лірика (грец. lyrikos — ліричний) — рід художньої літератури, який

виражає внутрішнє життя людини (переживання, враження, різно­

манітні рефлексії, роздуми), не має сюжетності та розповідності.

Ліричне Я є безпосереднім вираженням особистості

автора, його художньої свідомості. Багато в чому лірика

співмірна з поняттями «поезія», «віршова творчість»,

оскільки в процесі історичного розвитку словесної твор­

чості вона знайш ла адекватні для вираження форми у

ритмізованій, образній мові.

Драма (грец. drama — дія, сценічний твір) — рід художньої літе ­

ратури, оснований на імітації, моделюванні дії, призначеної для

розігрування персонажами на сцені.

Драмою ще вважають твір, в основу якого покладено

гострий життєвий конфлікт, що зумовлює напруже­

ність дії, відображає складні переживання персонажів.

Поділ літератури на роди умовний, бо жодна к л а­

сиф ікація неспроможна охопити всю специфіку худож­

ньої творчості, як а постійно перебуває у розвитку, тран-

сформуючись або породжуючи нові явищ а. Родові роз­

різнен ня у словесному мистетцві, започатковані в

античну добу, існують у літературній та науковій прак­

тиці і дотепер, сприяючи впорядкуванню та певній ви­

значеності літературного матеріалу.

/Ніературні роди і жанри

135

М іжродові форми

Виокремлення літературних родів зовсім не означає,

що ці словесні форми мають чіткі межі. Виникнувши із

синкретичної творчості, вони й досі схильні до взаємо­

дії, внаслідок чого в одному творі поєднуються принципи

зображення, притаманні різним родам.

Лірику й епос синтезують у собі поеми, романи у вір­

шах, лірична новелістика (поезія в прозі), байки, бала­

ди, ліричні відступи в епічних творах. В українській

літературі творцям и поем були І. К отляревський,

Т. Шевченко, І. Франко, М. Рильський, Д. Павличко.

Поезію в прозі писали В. Стефаник, Ольга Кобилянська,

М. Коцюбинський. Досить тривалою є традиція байкар­

ства — від Г. Сковороди до Л. Глібова, С. Руданського,

А. Косматенка, М. Годованця. Не менш традиційна в

українськом у письменстві балада, започаткована у

фольклорі і розвинута у творчості Т. Ш евченка, В. Забі­

ли, І. Ф ранка, П. Тичини, В. Союсюри, І. Драча, Ліни

Костенко, О. Ірванця. Яскраві приклади роману у вір­

шах — «Дон Ж у ан » Дж.-Г. Байрона, «Пан Тадеуш»

A. Міцкевича, «Євгеній Онєгін» О. П уш кіна, а в укра­

їнській літературі — «Скелька» І. Багряного, «Полісь­

ка трилогія» О. Підсухи, «Емігранти» М. Тарнавського,

«Маруся Чурай» та «Берестечко» Ліни Костенко.

Епічна драмає результатом епізації драми, тобто

найширшого використання драматичним мистецтвом

змістових і формальних ознак епосу. Фундатор епічної

драми та її теорії — німецький письменник Б. Брехт, а

її творцями в літературі стали Л. Курбас, М. Куліш,

B. Мейєрхольд, В. М аяковський.

До міжродових утворейь зараховують драмат ичну

поему,я к а синтезує драматичні, ліричні та епічні спо­

соби відображення дійсності. Її початки сягають твор­

чості Й.-В. Гете («Фауст»), Г. Ібсена («Святий Людо-

вік»), О. П уш кіна («Камінний гість»), а в українській

літературі драматична поема утвердилася передусім

у худож ній спадщ ині Лесі У країнки («Кассандра»,

«У пущі», «Бояриня», «Лісова казка»). Ц я традиція

мала продовження у творах О. Олеся («Над Дніпром»),

М. Рильського («Бенкет»), І. Кочерги («Свіччине ве­

сілля», «Ярослав Мудрий»), І. Драча («Дума про вчи­

теля», «Соловейко-Солвейг»), Ліни Костенко («Сніг у