96 Література як вид мистецтва

зеленава барва додає імпресії); «самітна свічка» увираз­

нює враження тиші і самотності; характерне «ш уш ука­

ють» (звуконаслідування) стосується «далеких звуків»,

що нагадує: поза стінами кімнати є інше, гамірне

життя; пластика метафоричного образу ґнотика свічки

передана за рахунок прихованого порівняння з «їздцем»,

котрий здригається, і ті здригання схожі на марення, які

топляться, наче віск, вони «дивні», «безіменні», останній

з епітетів асоціюється з блідим, невиразним стеарином;

алгоритм вогника («і тухне, й знов палахкотить ясніше»)

оприявнює час, який триває і тоді, коли «все заснуло»;

дихання часу («у сні все дише») — це самоспалювання: як

«тіло» свічки тане, так витікає час; метафоричний вислів

«нищить ніч його [тіло свічки] все нижче й нижче» уви­

разнюється звукописом цього рядка, основаним на оригі­

нальному повторенні звуків «щ », «ч»; образ «темряву,

мов ґудзиком, застібне» розкриває неминучість свічко­

вого самоспалення; і тільки тоді останній рядок об’єд­

нує усі попередні міні-образи в один, що виражений

сентенцією: «До свічки наше серце є подібне». |

Поетичні образи класифікують за різними критерія- |

ми. За предметом зображення серед них розрізняють: ,

а) образи — картини природи (пейзажі):

Зеленим вогнем береза,

Як свічка, у полі горить.

Ні вітер, ні блискавок леза [

Не можуть її погасить (Д. Павличко); і

«Повилась дорога поміж чорних ріль та латок зеле- і

ної озимини, коліями зрізана. А обіч уздовж неї — стов­

пи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в теле­

фонних дротах» (А. Головко);

«Узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком,

де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою бар­

вою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвя­

нім вінку» (Леся Українка); ’

б) образи-речі (описи):

Правда, на козакові шапка-бирка — І

Зверху дірка, |

Травою пошита, ,

Вітром підбита, '

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає

(дума «Козак Голота»); І

Художній образ у літературі 97

«Ну, та й ловкий же карбованчик: щербиночки рів­

несенькі; царський портрет як живий та гладесенький;

а орел з другого боку не потертий анітрішки, аж коле в

пальці. І важкенький таки, нівроку йому. А замашний,

мабуть, як обнять отак по ободочкові одним пальцем, а

другим піддержати знизу та як махонуть угору, так десь

і з очей сховається» (В. Винниченко);

«Темно-червона [троянда], окружена листками, що

недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкіш ­

но, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і

ждала неспокійно. Зараз коло неї, мов під охороною

маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків,

тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину

розцвілася... Крайні листки її були напоєні темно-ро­

жевою краскою, але середущі тільки якби почервоніли-

ся від рожевого подиху... Коло них стояла біла. Обтуле­

на свіжими зеленими листками, вона тонула в собі, а

проте чула, що ж иве... (О. Кобилянська);

в) образи-емоції:

— тривога: «Я прислухаюсь. Найменший шелест або

стук — і моє серце падає і завмирає. Мені здається, що

зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно

якась істота з великими чорними крилами, просунеться

по хаті тінь або хтось раптом скрикне — й обірветься

життя» (М. Коцюбинський);

— роздратування: «Мене втомили люди. Мені докучи­

ло бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать,

метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить

оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай

увійдуть у хату чистота й спокій» (М. Коцюбинський);

— захоплення: «Ах, як всього багато: неба, сонця,

веселої зелені» (М. Коцюбинський);

— бадьорість: «Свіжими ранками я перший будив

сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось

денцем об її груди, вона ухала спросоння у глибині й

ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на

сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав

нею собі в лице» (М. Коцюбинський);

— ранковий настрій:

Десь клюють та й райські птиці

Вино-зелено.

Розпрозорились озера!..

Тінь. Давно.

98

Література як вид мистецтва

Косарі кують до сходу

Полум’я квіток!

Перса дівчини спросоння:

— Син... синок... (П. Тичина);

— смуток:

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток — срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх

(В. Кобилянський);

— спогад:

Я Ваш і очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ви. (П. Тичина);

г) поетичні мікрообрази: «І небо невмите, і заспан

хвилі» (Т. Шевченко); «Осінній плач, осінній спів посе­

ред літа золотого» (Леся Українка); «Слова — полова,

але огонь в одежі слова — безсмертна, чудотворна фея,

правдива іскра Прометея» (І. Франко); «Коливалося

флейтами там, де сонце зайшло» (П. Тичина); «З ж ур­

бою радість обнялась» (О. Олесь); «Засміявся мак черво­

ний» (Д. Загул); «Хмар осипаються крила, падають

зграї безсило, укривають озера і землю» (М. Йогансен);

«В день такий на землі розцвітає весна і тремтить від

солодкої муки» (В. Сосюра); «Минають дні одноманітні,

скрипучі, як тяжке ярмо» (М. Рильський).

Класифікація художніх образів за конкретно-чуттє­

вим сприйняттям дійсності охоплює:

а) зорові образи:

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті (Леся Українка);

б) слухові образи:

День і ніч дощі холодні

Б ’ють об вікна, цяпотять,

Ринви грають, шиби плачуть... (І.Франко);

в) образи, що виникли від відчуття дотику:

Вечір. Дощ осінній.

Під ногами слизько (Д. Павличко);

Художній образ у літературі

99

Тюрма народів, обручем сталевим

Ти обціпила їх живі сустави

Й держиш... (І. Франко);

В соняшника були руки і ноги,

було тіло шорстке і зелене... (І. Драч);

г) образи, створені на відчутті смаку:

У дзеркалі води гогочуть хмари...

Занурююсь, ковтаю, розкошую,

Який же втішний і суворий смак! (І.Драч);

Гіркий мій хліб, тяж ка моя печаль (І. Драч);

ґ) образи, побудовані на відчутті запаху:

Бо так майбутнім дихає минуле,

немов суниця на губах гірчить... (І.Драч);

І пісня пахла бджолами із довбаного вулія,

древлянською пергою, ярим воском (І. Драч).

Поетичні образи творяться і використовуються не

тільки в ліриці, а й у прозових і драматичних текстах,

що свідчить про певну універсальність їх застосування.

Кожен з таких образів можна розцінювати як традицій­

ний (здебільшого це стосується фольклорних текстів),

стереотипний або тривіальний (мимовільне чи свідоме

наслідування чужих образів), оригінальний. Саме ори­

гінальні образи здатні яскраво і неповторно виражати

творчу індивідуальність і викликати в читача естетичні

переживання.

Домисел і вимисел у структурі образу

Вислів «правдиве відображення дійсності» є неко­

ректним щодо літератури, бо не виражає її художньої

природи, інакшості, яка постає в образах.

Особливу роль у творенні образу відіграють худож­

ній домисел та вимисел.

Художній до м и с е л— здогад чи припущення, д л я якого немає

достатніх підстав і яке не підтверджують конкретні факти.

Без домислу не обійтися письменнику при створенні

образів-персонажів та інших видів образів, оскільки він

увиразнює змалювання дійсності, розв’язання творчого