92 Література як вид мистецтва

Образи-персонажі

Провідне місце у літературі посідають образи-персо­

нажі. Джерелом для їх створення є конкретні люди: одна

особа (прообраз), риси зовнішності і характеру багатьох

людей. Прототипом Гані із повісті І. Нечуя-Левицького

«Причепа» була Марія Морочковська з родини дядька, у

якого майбутній письменник у дитинстві жив, навчаю­

чись у Богуславі; Ганнусі з оповідання «Ганнуся» Панаса

Мирного та Галі з роману «Хіба ревуть воли, як ясла

повні? » — сусідська наймичка, яка привабила красою та

вдачею молодого панича-канцеляриста; прототипи геро­

їв повісті «Земля» Ольги Кобилянської жили в селі

Димка (Буковина), куди письменниця щоліта приїжджа­

ла на творчу працю та відпочинок, а повісті «Fata Morga­

na» М. Коцюбинського — у селі Вихвостів (Чернігівщи­

на). Письменник зі своєю біографією теж може бути про­

тотипом образу («Художник» Т. Шевченка, «З ів’яле

листя» І. Франка, «Зачарована Десна» О. Довженка,

«Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір» М. Стельмаха,

«Сад Гетсиманський», «Тигролови» І. Багряного, «Во­

линь» У. Самчука таін.).

Образ-персонаж — не копія конкретної людини, а

художньо переосмислений феномен. Буває, що пись­

менник ніколи не бачив людини, а тільки чув про неї, і

це ставало поштовхом для створення образу (образ

Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Панас Мирний створив на основі почутого про розбійни­

ка Гнидку). Образ-персонаж як витвір уяви і фантазії

письменника має реальну, життєву основу, твориться

способом «збирання» рис зовнішності і характеру літе­

ратурного героя, які набувають у творі живої плоті.

Таким є образ Яреми з «Гайдамаків» Т. Шевченка,

Миколи Джері в однойменній повісті І. Нечуя-Левиць-

кого, Івана Д ідухау «Камінному хресті» В. Стефаника,

Івана Свічки у драмі І. Кочерги «Свіччине весілля» чи

Мини Мазайла у п’єсі М. Куліша. В основі образів-пер-

сонажів історичних та біографічних творів (Залізняк і

Гонта у «Гайдамаках» Т. Шевченка, Брюховецький і

Сомко у «Чорній раді» П. Куліша, Ярослав Мудрий у

п’єсі І. Кочерги і романі «Диво» П. Загребельного, князі

Володимир і Святослав у романах С. Скляренка, геть­

ман Сагайдачний у романі «Людолови» 3. Тулуб, Марко

Художній образ у літературі

93

Иовчок у романі «Марія» О. Іваненко, Павло Грабов-

ський у романі «Забіліли сніги» М. Сиротюка, Іван

Франко у повісті-есе «Тричі мені являлася любов»

Р. Горака та ін.) реальні факти з життя історичних осіб,

які розкрито художньо — за допомогою творчої уяви та

фантазії письменника.

Структуру (модель) образу-персонажа утворюють

такі смислові елементи: вчинки; портрет; мова; моноло­

ги (зокрема і внутрішні), участь у діалогах; ставлення

до нього інших персонажів; висловлювання про нього.

Засобами індивідуалізації образу можуть бути

характерно забарвлена мова, звички (переважно — осо­

бливі, дивні), зовнішній вигляд, манери, певні здібно­

сті. Наприклад, в оповіданні «Студент» В. Винниченка

створено образ юнака, який прийшов у погоріле село і

намагався пояснити селянам, хто завдав їм тяжкого

горя. На початку автор подає його виразний портрет:

«В кінці вулиці з ’явився якийсь чоловік. Він чогось

озирався назад і поспішав. Чоботи йому й свита були

заляпані, ш апка одсунута назад, і з блідого лоба капав

піт на худі щ оки... Потім знову озирався назад і скорі­

ше ішов уперед, дивлячись круг себе широкими, напру­

женими очима. І молоде, худе та бліде лице його нали­

валося чимось похожим на крик і плач погорілих

людей». Селяни були впевнені, що винуватці пожежі —

студенти-бунтарі, революціонери, котрі прагнули роз­

будити народ, але спричинили нещастя. Чоловік, який

прийшов, не відкривається їм, що він студент, але його

поведінка, зображена яскравими психологічними риса­

ми, викликає в селян довіру: « — Хто я такий? — пере­

питав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, у грудях

йому було щось таке велике, що не могло все зразу

вистрибнути і, застрягнувши, здавило горло. А потім

воно, се велике, болюче стало вилітать йому з грудей

шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної

муки». Картина змінюється: з ’явилися стражники, які,

очевидно, і гналися за студентом (характерна деталь у

портреті — «він чогось озирався назад і поспішав»).

Змінюється настрій і в селян: вони починають ненавиді­

ти студента («чужого чоловіка»), підозріваючи у підпа­

лі. Його експресивна мова межує з відчаєм: «Брехав?!

Я? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльо­

зам? Ви їм [стражникам] вірите? Ну, говоріть! Що

94

Література як вид мистецтва

брехав тут?». Автор підсилив цю експресію, додавши до

збудженої, уривчастої мови портретну деталь: «Очі

чужому чоловікові поширились: — Так то я запалив їх?!

Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?!! Та що

ви, люди?! І ви вірите?!». Ні селяни, ні стражники не

вірили. Тоді студент вихопив пістолет, підніс до скроні,

що тільки викликало у присутніх роздратування. Далі у

зображенні персонажа настає психологічний надрив,

його вчинок видається неординарним, викличним:

« — Брешу? — хриплим шепотом промовив він. —

Брешу? — І раптом очі його стали дикими, круглими,

рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувсь

револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво

хитнув головою і сторчака впав лицем униз». Настрій

селян знову змінюється — до співчуття студентові, і

вони з гнівом проганяють стражників.

Так у невеликому просторі оповідання постав персо­

наж, змальований кількома виразними штрихами (пор­

трет, мова, поведінка), які надали йому індивідуально­

го забарвлення, окреслили сильний характер, що запа­

м’ятовується читачеві.

У створенні образів-персонажів поєднуються два

творчі процеси: типізація та індивідуалізація. Тип

(грец. typos — відбиток, зразок, форма) — образ, у

якому змальовано узагальнені риси особистості, що за ­

звичай символізує певні історико-соціальні явищ а.

Оскільки часто йдеться про явищ а характерні, то нау­

ковці і критики послуговуються терміном «характер».

Він з ’явився у Давній Греції (книга «Характери» Фео-

фраста) і стосувався людей, наділених однією особли­

вою (характерною) рисою. У Новий час під характером

розуміли внутрішню суть людини. «У кожній істоті, —

стверджував французький скульптор Огюст Роден

(1840—1917), — у кожному предметі проникливий

погляд митця відкриває характер,тобто внутрішню

правду, яка просвічує крізь зовнішю форму». Тип чи

характер набували в літературі живого втілення тоді,

коли наділялися індивідуальними рисами, а зображен­

ня поставало як унікальне вираження особистості.

Поняття «типове» має у своєму значенні певну схе­

матичність зображення, тому властиве не для всякої

творчості. Типізація притаманна античній міфотворчо­

сті, середньовічній літературі, класицизму, реалістич-

Художній образ у літературі

95

пому мистецтву. У модерному і постмодерному пись­

мо нтсві розвинулося інше розуміння людської особи­

стості — це людина, відчужена від навколишньої дій­

сності, соціуму, природи, яка постійно перебуває в

пошуку життєвого смислу, декларує власний вибір,

цільний від стереотипів свого середовища. Тому такі

персонажі є неоднозначними, суперечливими, індивіду­

алізованими, винятковими, що й викликає зацікавле­

ність сучасного читача.

Поетичні образи

Поетичний текст зітканий з міні-образів, які

можуть виражати враження, схоплену мить, настрій,

думку, почуття. Образні вислови виникають спонтанно

у творчій уяві поета і постають як результат метафори­

зації, порівняння, символізації, перебільшення чи при­

меншення, означення за подібністю тощо. Поетичні

образи, будучи самі по собі оригінальними і цікавими,

не існують самостійно і незалежно, а поєднуються у

певну систему, творячи масштабніший образ. Це ілю­

струє, наприклад, сонет Б.-І. Антонича «Свічка»:

В малій кімнаті стіни, наче руки,

Тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

Самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.

А гнотик, в восковім їздець стремені,

Свої маріння топить дивні, безіменні,

Мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

. І тухне, й знов палахкотить ясніше,

Хоч все заснуло, хоч у сні все дише,

Хоч палить власне тіло біло-срібне,

Хоч нищить ніч його все нижче й нижче

Й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.

До свічки наше серце є подібне.

Цей сонет можна розкласти на кілька міні-образів,

кожен з яких виражає індивідуальне бачення автора:

«стіни, наче руки, тримають полохливу тишу в жмені»

(поєднання метафори, епітета, порівняння); «сіріють

стіни просиво-зелені» (передано колорит напівмороку,