12 Літературознавство як наука

з позицій сучасності намагається витлумачити минуле.

Тому історію літератури переписує кожне покоління

літературознавців, щоразу пропонуючи іншу її модель.

Остання академічна «Історія української літератури»,

створена у 60-х роках X X ст. в умовах тоталітарної дер­

жави, ідеологічно відображає тенденційний, соціологі-

зований погляд на літературний розвиток. Давня літе­

ратура представлена в ній надто спрощено. Причина

цього — тісна пов’язаність її з християнською релігією

та церковними справами. А у викладі її здебільшого

звертали увагу на вияви класовості, секуляризації

(звільнення) від релігійного впливу. Нову літературу

(від «Енеїди» І. Котляревського) розглядали крізь приз­

му реалізмоцентризму, ніби це була найвища та оста­

точна мета художньої еволюції, що увінчалася «розкві­

том соціалістичного реалізму». Всю історію літератури

поділили на дві стадії — дожовтневу і радянську, які

розмежовував 1917 р.

Сучасне українське літературознавство готове пред­

ставити нову модель історії літератури, витлумачивши

її з нових методологічних позицій, реконструювавши

замовчуване літературне бароко (X V II—XVIII ст.),

редукований з ідеологічних причин український модер­

нізм кінця X IX — 20-х років X X ст., переосмисливши

заполітизовані твори ЗО—80-х років X X ст., з ’ясувавши

особливості народжуваного письменства останніх років

X X — початку X X I ст. Це прочитання історії літерату­

ри означатиме те, як нинішнє покоління літературо­

знавців бачить історичний літературний процес. В

майбутньому можливі й інші варіанти. Тому недарем­

но американський учений, професор Гарвардського

університету Девід Перкінс запитує: «Чи можлива

історія літератури? » — і дає на це негативну відповідь,

оскільки будь-яка історія спотворює минуле, тобто не

дає об’єктивної картини, адже для того, щоб бути

об’єктивним, необхідно, за Ф . Ніцше, «ні на що не гні­

ватися, нічого не любити, все розуміти». Попри те,

наголошує Д. Перкінс, історія літератури потрібна, бо

вона проектує сучасність на минуле, змушує минуле

відображати турботи і підтримувати наміри конкрет­

них поколінь.

Теорія літератури. Завдання її полягає в науковому

осмисленні,' узагальненні закономірностей та особливо­

Система знань про літературу 13

стей розвитку художньої творчості, розробленні та систе­

матизації літературних понять. Теорія літератури має

різноманітні аспекти і розділи. Основне для неї — визна­

чення літератури та її функцій. Базові її феномени —

«літературний текст», «літературний твір», «автор ху­

дожнього тексту», «генологія і морфологія літератури»,

«інтерпретація літературного твору». Актуальними є і

фронтальний огляд дослідницьких методів — без абсолю­

тизації та вивищення якогось із них; обґрунтування і

систематизація термінології. Правда, літературні понят­

тя важко піддаються строгій уніфікації, і все-таки вони

мають бути визначені в загальних ознаках, бо це — мова

літературознавства, порушення правил якої може спри­

чинити непорозуміння між тими, хто нею спілкується.

До поняття «теорія літератури» за античних часів

застосовують термін «поетика» (грец. роіеИке — май­

стерність творення) на означення літературних явищ. У

зв ’язку з розвитком художньої творчості зміст його

постійно змінювався, породивши теоретичну та істо­

ричну парадигму свого значення і застосування.

Арістотель, котрий мислив естетику складовою

частиною філософії, розглядав поетику як науку про

художню літературу. У праці «Про поетичне мистец­

тво» («Поетика») він виклав учення про мімезис, літе­

ратурні роди, жанри (трагедію, епос), стилі, художні

тропи. У цьому самому трактаті Арістотель заклав осно­

ви нормативної поетики— усталені правила і вимоги

щодо ідейного змісту, жанру, стилю, образотворення і

художньої форми літератури. Про сутність та естетичну

природу літератури йдеться у віршованому трактаті

Горація «Послання до пісонів».

У середні віки та в епоху Відродження поетика зосе­

редилася на описанні й осмисленні художньої форми

(«Поетика» Скалігера, українські поетики XVI—XVII ст.)

шляхом подання практичних рекомендацій та прикла­

дів. Тоді термін «поетика» означав здебільшого теорію і

практику поезії (версифікація, образність, композиція,

жанри та ін.).

«Мистецтво поетичне» Н. Буало та «Підзорна труба

Арістотеля» Е. Тезуаро сформували класицистичну

поетику, яка викладала чіткі правила творчості (норма­

тивна поетика).