80 Література як вид мистецтва

ж итті», неадекватно сприймає мистецтво слова. Одна з

найпоширеніших причин цього — перенесення на оцін­

ку літературного твору позаестетичних критеріїв: пі­

знавальних, політичних, морально-етичних та ін. На

такі проблеми звернув увагу ще Г. Сковорода, розмірко­

вуючи про «сродность» — відповідність та узгодженість

між природою об’єкта і спрямованою на нього дією.

Оскільки художня література має естетичну природу,

то й ставитися до неї слід передусім як до естетичного

явища, що виникає і функціонує за своїми (естетични­

ми) законами та правилами. Проте й така настанова

ніколи не може бути реалізована буквально, оскільки

на адекватність художнього сприймання впливають:

а) естетичний досвід. Він поступово нагромаджуєть­

ся з перших днів життя людини — від споглядання ігра­

шок, слухання колискової чи казок, розважальних

ігор, занять, забавлянок. При цьому мають значення

естетична інформація і первинне формування естетич­

них смаків, які вдосконалюються все життя;

б) загальна культура. Її утворюють набуті людиною

знання, морально-етичні переконання та орієнтири,

духовні запити й інтереси, потреба спілкуватися з

мистецтвом. Чим вищий рівень загальної культури осо­

бистості, тим тривкіший у неї інтерес до мистецтва, роз­

винутіша здатність його сприймати;

в) мотиви звернення до художнього твору. Форму­

ються вони протягом усього життя, своєрідно виявляю­

чись на різних його етапах. Серед таких мотцвів: пізна­

вальний інтерес, пошук емоційної розрядки, гедоні­

стичний мотив (втіха, насолода від мистецтва), приємне

дозвілля, «втеча» від дійсності в ілюзорний світ (вірту­

альну реальність), задоволення естетичних смаків.

Мотив звертання керує художнім сприйманням, визна­

чає його спрямування, психологічну та інтелектуальну

роботу, переростаючи у мотив сприймання. Вільний

вияв та реалізація його збагачують та урізноманіт­

нюють художнє сприймання, а спонукання — збідню­

ють, спотворюють, викликають невдоволення;

г) навички спілкування мовою мистецтва. Літера­

турний твір потребує «розшифрування» образів, що

зумовлює особливий вид діяльності реципієнта — спів­

творчість.Для цього передусім необхідно засвоїти

мову мистецтва, тобто образність. Навички образного

Сприймання художнього твору

81

спілкування формуються з появою потреби пояснити,

розтлумачити художній образ. Ця потреба містить

момент розуміння.

Адекватність сприймання передбачає не просте роз­

пізнавання зображеного (зіставлення з дійсністю), а

проникнення в суть художнього образу, розуміння

переходу з площини зображуваного у площину естетич-

но-смислового значення.

Художня комунікація

Мова літературного твору є художньою,тобто умов­

ною, інакомовною, містить очевидні і приховані сми­

сли. Художній твір для читача — не «відкритий текст»;

він спонукає до активізації уяви, фантазії та асоціатив­

ного мислення і відкривається лише тим, хто розуміє

«художній тайнопис», який може бути «прочитаний»

шляхом осягнення не буквального значення слова чи

тексту загалом, а образу, системи образів.

«Читання» художньої мови пов’язане з розпізнаван­

ням,яке передбачає встановлення схожості того, що

сприймається, з уже пізнаним, та розумінням, яке, від­

штовхуючись від відомого і впізнаного, з ’ясовує нове,

невідоме, виявляє його смисл. Оскільки читач підхо­

дить до літературного твору із власними оцінними кри­

теріями, смаками та ідеалами, це зумовлює індивіду­

альне розуміння художнього явища.

Оволодіння мовою художньої літератури багато в

чому подібне до оволодіння власне мовою. Як відомо,

мовна діяльність пов’язана із сприйманням і передаван­

ням інформації, в процесі яких осмислюються, уточню­

ються і розширюються уявлення про значення символів-

знаків і засвоюються правила їх використання. Знаки

мови, як і знаки мистецтва, — умовні, тобто виражені у

формі образу, що сформувався у процесі сприйняття й

усвідомлення дійсності. Знаючи закріплене за ними зна­

чення, можна «читати» закладений у них смисл, проте

цих знань замало, оскільки в конкретних випадках сим-

иол-знак художньої мови має контекстуальний характер

і пізнається у взаємозв’язку з іншими знаками.

Художній твір із такого погляду можна оцінювати

як сукупність художньо «зашифрованих» висловлювань.

82

Література як вид мистецтва

Він відкриває можливості для «дотворення» літератур­

ного тексту: співпереживання, дофантазовування,

довершування художнього образу своєю уявою.

Недомовленість, натяк, полісемія художнього образу —

невичерпне джерело творчої активності читача у проце­

сі «прочитання» твору.

«Декодування» художнього тексту передбачає заді-

яння механізмів пізнання— розпізнавання і розуміння

мови літературного твору, співвіднесення зображеного

об’єкта з реальними, прирощення певних знань. Цен­

тральним психологічним механізмом розуміння є пере­

клад мови образів на внутрішню мову читача, що забез­

печує діалог його з автором.

Художній твір — відкрита естетична система, сприй­

мання якої сприяє розширенню, поглибленню зображе­

ного у свідомості читача («поет розширює зміст нашого

внутрішнього я, зворушуючи його до більшої чи меншої

глибини», — зазначав І. Франко). Завдяки цьому він

знаходить своє продовження й остаточне самоздійснен-

ня у сприйманні реципієнта, в його індивідуальній ін­

терпретації.

Емоційна природа сприймання художнього твору

Художня література не просто містить предметно-

смислову чи оцінну інформацію, а викликає у читача

естетичні переживання. Твір мистецтва стає художнім

явищем, якщо виявляє естетичну цінність, коли між

ним (об’єктом) та реципієнтом (суб’єктом) виникає есте­

тична взаємодія. На цій основі виникають емоційне

тло, естетичне переживання. У цьому, за словами

Л. Толстого, полягає сутність мистецтва: «зараження

почуттями іншого, яке змушує радіти чужій радості,

журитися через чуже горе, зливатися душею з іншою

людиною».

Художня творчість не є способом «кодування емо­

цій», у літературний твір письменник не вкладає свої

почуття, а намагається викликати (спровокувати) ним

певні емоції (любов, ненависть, обурення, гнів,

радість), навіть не називаючи їх. Він шукає відповідну

художню форму їх вираження, за допомогою якої впли­

ває на читача, розраховуючи здебільшого на його підсві­

Сприймання художнього твору

83

домість, найтонші та найглибші емоції. Емоційний

заряд у художньому творі покликаний не передавати

людські почуття, а збуджувати їх у читача.

Без емоцій немає мистецтва. Воно пробуджує в

людині емоції своїми образами. Реципієнт свідомо чи

несвідомо піддається естетичному впливу, дозволяє

вводити себе в штучно створений уявою і фантазією

(художній) світ, сприймає його, співпереживає по-

справжньому. Література створює віртуальну реаль­

ність, даючи читачеві привід для емоційної реакції.

Неодмінна властивість художнього слова — сугестія

(вплив, навіювання).

Класифікувати емоції, викликані сугестивністю

художнього слова, пробували в античні часи Арісто-

тель, Горацій. Ґрунтовну класифікацію естетичних

переживань зробив на початку XVIII ст. Ф . Прокопович

у праці «Про риторичне мистецтво» (книга п’ята «Про

розгляд почуттів»). Вбачаючи першопричину почуттів

у божественній волі, вваж ав основним їх джерелом

любов, яка дає початок усьому: «Коли розглянемо осо­

бливості почуття любові, легко пізнаємо види почуттів.

Є дві властивості любові: бажати добра і не бажати зл а ...

Коли користуємося першою властивістю любові, то ми

любимо, прагнемо, надіємося, радіємо з того, що, зда­

ється, веде до певних речей; коли ж другою — то ми від­

вертаємось, гніваємось, обурюємось, боїмося, співчу­

ваємо, соромимось, втрачаємо надію, відчуваємо біль.

Перший клас почуттів: любов, прагнення, занепокоєн­

ня, або тривога, надія чи впевненість, задоволення, або

втіха, або радість. Другий клас: ненависть, страх, роз­

пач, гнів, обурення, смуток, сором, співчуття».

Певна річ, тут ідеться про почуття, які не відрізня­

ються від емоцій. Нині багато психологів не схильні

ототожнювати їх, розрізняючи за складністю структу­

ри, формою вияву. Ще І. Павлов стверджував, що емо­

ція — це «робота інстинкту, а почуття пов’язані з

ускладненням діяльності великих півкуль». П. Якобсон

вів мову про почуття як про стійке тривале суб’єктивне

ставлення особистості до світу, на відміну від емоцій —

одного з видів чуттєвої реакції, форми вираження, здій­

снення почуття». Ці висновки можна вважати вихідни­

ми у розумінні емоцій та почуттів — взаємопов’язаних

психічних явищ. Немає почуття, яке б реалізувалось

і

поза емоційною реакцією. Емоції у формуванні почуття

виконують допоміжну функцію, підсилюють чи посла­

блюють його, координують відповідно до ситуації. Су­

часний дослідник О. Лук нараховує більше 70 почуттів. ;

їх можна поділити на три великі групи:

— етичні (впевненість, ніяковість, сором, обурення,

почуття дружби, обов’язку, совість та ін.);

— інтелектуальні, що пов’язані з процесом пізнання

(жага пізнання, насолода відкриття, допитливість та ін.);

— естетичні (почуття піднесеного, прекрасного, тра- і

гічного, комічного); будь-яке почуття може мати есте- і

тичне забарвлення.

Залежно від тривалості та інтенсивності почуття

поділяють на настрої(відносно стійкі і тривалі пси­

хічні стани, що впродовж певного часу емоційно забар­

влюють психічне життя людини), п ри страсті(стійкі,

глибокі, сильні почуття, які домінують над усіма

іншими спонуками і визначають спрямованість думок

і вчинків людини) та аф екти (сильні короткочасні ^

нервові збудження, що супроводжуються втратою 1

вольового контролю над власними діями і бурхливим і

вираженням емоцій). Художнє сприймання пов’язане

з почуттями співпереживання (емпатії), потрясіння,

катарсису.

Співпереживання. Емоційний імпульс, генетично

закладений у внутрішньому (образному) значенні сло­

ва, в процесі художньої творчості помножується, підси­

люється емоційною енергетикою письменника. Усе це

реалізується в образному ладі твору, зумовлює сугестію

слова і є чинником емоційного збудження реципієнта. З

цього приводу варто згадати вислів римського оратора

Квінтиліана (прибл. 35 — прибл. 96): «Основний смисл

у зрушенні почуттів полягає у тому, що ми самі хвилює­

мося». Подібну думку висловив О. Довженко: «Щоб зво­

рушувати, треба бути зворушеним».

Про вплив почуттів та емоцій митця на емоційну

сферу реципієнта, а також невидиму, невловиму пере­

дачу емоційного заряду від твору до іншої свідомості

розмірковував Г.-В.-Ф. Гегель: «Справжній предмет

поезії становлять не сонце, не гори, не пейзаж і не зов­

нішній вигляд людини, кров, нерви, м ’язи, а духовні

інтереси». Процес співпереживання виникає і триває у

8 4 Література як вид мистецтва

Сприймання художнього твору

85

сфері духовній завдяки встановленню з в ’язку між осо­

бистістю автора й особистістю читача. Авторське само­

вираження подає імпульс для самовираження реципі­

єнта. Парадокс цього з в ’язку полягає в тому, що читач

живе не тими почуттями, які були в письменника у

момент творчості, а своїми. Коли він проникає у

художній світ твору, то проектує себе на цей світ; його

почуття визначаються тим, що він там знаходить.

Потрясіння. Кожен шанувальник літератури по-

своєму визначає особливі для нього твори, проникнен­

ня в художній світ яких принесло незабутні сильні вра­

ження, активно вплинуло на світобачення, світовідчут­

тя тощо. Пережите потрясіння — незвична активізація

емоціогенних структур мозку, піднесення психічних

сил організму, несподівані зрушення і нові осягнення

художньої суті мистецького витвору. Як правило, воно

пов’язане з ефектом емоційного надміру— сильного

емоційного збудження, надмірного захоплення яки­

мось явищем чи фактом. Здатність глибинно проймати­

ся художнім твором властива емоційно вразливим

натурам. В. Сосюра в романі «Третя Рота» згадує, як

його, малого, потрясали народні пісні: «Коли батьки та

їхні гості, жінки й чоловіки, співали пісень, то їх об­

личчя ставали якимись особливими, гарними й задум­

ливими... У жінок тремтіли сльози на довгих і сумних

віях, а чоловіки були бліді, неначе їм чогось було

жалко і перед кимось соромно... І моя дитяча душа,

повна восторгу пісні і всепрощення, готова була обняти

весь світ, з усім добрим і злим. Для мене тоді все зле

пропадало і залишалось тільки добре... Я одійду од

людей, ляж у на пахучу траву, дивлюсь на далекі зорі,

про які мені мати казала, що це “ очі янголів” , і плачу,

плачу... Після сліз мені ставало так легко і тихо на

душі. Я наче виростав і летів у зоряні світи, що скаже­

но мчать у вічність, а за спиною у мене шуміли могучі,

на все небо, крила».

Сильне емоційне збудження виникає не від зміни

реальної дійсності, а від художнього сприймання: літе­

ратурний твір «настроює» на небуденне, незвичне, не­

сподіване бачення. Він потрясає художньою силою,

будучи суголосним із внутрішніми психологічними

проблемами читача.

86

Література як вид мистецтва

Катарсис. Людина, переживши почуття катарсису,

відчуває очищення душі від афектів і пристрастей,

починає ставитись до мінливості долі зі спокійним розу­

мінням, стає чутливіша до чужих переживань. Так

розумів катарсис Арістотель. Із часом тлумачення його

зазнало певних інтерпретацій. Сферу дії катарсису

почали зміщувати з власне естетичних переживань на

виховання моральних норм. Очищення від дикості,

«окультурення» — таким бачилося завдання мистецтва

аж до X IX ст. Д. Дідро трактував катарсисне призначен­

ня художніх творів як «вирок» над пороком і злом.

Г. Лессінг і Ф . Шиллер підносили роль художнього

слова, здатного умиротворяти людську душу, стримува­

ти бурхливі пристрасті, виховувати витончені естетичні

смаки, розвіювати «туман варварства і похмурого забо­

бону». И.-В. Гете розумів катарсис як процес відновлен­

ня за допомогою мистецтва порушеної гармонії духов­

ного світу. Ф . Прокопович завдання літератури тракту­

вав у дусі Просвітництва: образне слово покликане

зворушувати емоції, впокорювати негативні пристрасті

і налаштовувати душу на добрий лад, виховувати гро­

мадянина і давати йому необхідні настанови.

Арістотелівське розуміння катарсису піддав сумніву

Г.-В.-Ф. Гегель, вважаючи його надзвичайно спроще­

ним поглядом на можливості мистецтва. У 3. Фройда

термін «катарсис» означає один із методів психотерапії.

В сучасному розумінні катарсис — це завершальна ста­

дія психофізіологічного процесу, який є основою

художнього сприймання. Впливаючи на психіку люди­

ни, твір мистецтва збуджує «протилежно спрямовані

афекти, що призводять до «вибуху», розрядки нервової

напруги. У цьому перетворенні афектів, їх самозгорян-

ні, вибуховій реакції, що спричинює «розряд» емоцій, і

полягає суть катарсису.

Призначення катарсису не лише в очищенні при­

страстей, що веде до морального виправлення чи вдо­

сконалення, а й у можливості вдихнути у людську душу

нові почуття, бажання, прагнення; у здатності милува­

тися, забавлятися, насолоджуватися від гри уяви, фан­

тазії, інтелекту; в очищенні від буденності, марноти,

дріб’язку, всього, що збіднює духовну сферу людського

життя; у відчутті внутрішньої свободи, свободи вибору

в естетичному сенсі.

Сприймання художнього твору

87

Співтворчість читача

Художній твір — це завершений текст, створені

образи, вибудуваний сюжет, розвинута композиція,

певний пафос. Водночас він є відкритою естетичною

системою, призначеною для сприймання, а отже, для

розширення, поглиблення, розгортання його значень і

смислів. Своєї вартості художній твір набуває, входячи

у сферу сприйняття й осмислення того, кому він адресо­

ваний.

Співтворчість, яка реалізується у процесі художньо­

го сприймання, є необхідною умовою функціонування

твору. Художній твір здобуває силу, коли реципієнт

включає його в емоційно-мисленнєву роботу, внаслідок

чого він стає предметом естетичних відносин.

Співтворчість — це завершення процесу художньої

комунікації, мотивація і мета художнього сприймання.

Завдяки їй читач витворює власний світ у творінні авто­

ра. Як комунікативна одиниця твір остаточно реалізу­

ється у свідомості реципієнта.

Співтворчість — «прочитання» підтексту шляхом

сприймання тексту як знакової системи. Співтворцем є

читач, котрий «переказує» не текст, а підтекст, тобто

його образний, художній зміст.

Співтворчість — це діалог, що має три часові плани:

теперішній (безпосереднє, синхронне сприймання

твору), минулий(безперервне порівнювання з уже почу­

тим або прочитаним), майбутній(передбачення, здогад

на основі проникнення в логіку художньої думки:

розвиток сюжету, вчинки персонажа тощо). Вона є

передумовою естетичної насолоди, що виникає у проце­

сі «подолання тексту» як сформульованої загадки,

закодованих образів. Без неї неможлива індивідуальна

інтерпретація художнього твору. Як і творчість пись­

менника, так і робота читача над його твором — процес

глибоко індивідуальний.

Запитання. Завдання

1. Чим відрізняється художній світ від реальної дійсності?

2. Що означає сприймати літературу як літературу?

3. Що робить мову художньою інформацією?

4. Звідки беруться емоції в літературному слові?

88

Література як вид мистецтва

5. Поясніть психологічний підтекст співпереживання у процесі

сприймання художнього твору

6. Пригадайте і розкажіть про літературний твір, який справив на

вас сильне емоційне враження.

7. Чи має література лікувальні властивості?

8. Який зміст вкладають у поняття «катарсису» сучасні науковці?

9. Наведіть приклади «надміру емоцій» у літературному творі.

10. Яка роль уяви, фантазії, асоціацій читача у сприйманні худож­

нього твору?

2.4. Художній образ у літературі

Художньою літературу робить її образність, тобто

така властивість словесної інформації, яка в уяві чита­

ча викликає виразні, конкретно-чуттєві картини, збу­

джує асоціативне мислення та естетичні емоції і пере­

живання. Завдяки естетичній природі літературний

образ здатний перетворювати буденну дійсність на

художній світ, який існує за власними законами і пра­

вилами. Образність у творі постає як своєрідний код,

котрий вимагає для свого розшифрування духовно-

психологічних та інтелектуальних зусиль, унаслідок

чого напружена робота почуття і думки веде до захопли­

вого відкриття. Створюючи образ, письменник у словес­

ній формі пропонує художню загадку, яка потребує

творчого розгадування. Основна функція образу —

донести читачеві естетично закодовану інформацію і

спонукати до активної роботи душі й розуму.

Образ як художнє узагальнення

В урочистій проповіді «Слово в неділю по Велико­

дні» Кирило Туровський (XII ст.) змалював таку карти­

ну: «Нині весна красується, оживляючи земне єство,

бурнії вітри, тихо повіваючи, плоди наливають, а

земля, насіння напуваючи, зелену траву з ’являє. Нині

дерева вже пагони випускають, і квітки запахущі про­

цвітають, і городи солодкий посилають запах». Цей

пейзаж не має самостійного характеру, а є частиною

цілісного образу — воскресіння Христового. Автор так

роз’яснює образи: «весна — красна віра Христова»,

Художній образ у літературі

89

«буйнії вітри — гріхотворнії помисли, що покаянням

перетворюються на добродійність, кориснії плоди нали­

пають», «дерева вже пагони випускають» — множиться

міра Христова на Русі. Письменник вдається до своєрід­

ного інакомовлення, говорить про весну, а має на увазі

Великдень. І те інакомовлення підсилює емоційне

сприйняття свята, увиразнює його смислове наванта­

ження завдяки вдало знайденим образам.

Художній образ— форма мислення в мистецтві, художнє узагаль­

нення, яке в конкретно-чуттєвій формі розкриває суть зображува­

ного.

Здатність до образотворення закладена в багатознач­

ності слів; слово з його значеннями — це вже образ.

Наприклад, на позначення манери ходьби існує багато

слів і висловів: шкандибати, тупотіти, дибати, швендя­

ти, тягтися, тинятися, дріботіти, взяти ноги на плечі,

дати тягу, накивати п’ятами, плуганитися та ін. Цей

синонімічний ряд виражає різні відтінки, але узагаль­

нене в ньому слово — ходити.Так і в художній літера­

турі письменник прагне до узагальнення, творить уза­

гальнену модель з елементів буття.

Принцип добору найбільш влучного (такого, що най­

повніше характеризує поняття) слова чи образу описав

М. Грушевський в «Історії української літератури»

(т. 1): «Це був конкурс образів-інвенцій (вигадок, вина­

ходів — П. Б.)чисто поетичних по своїм прикметам, з

котрих виживали найбільш влучні, себто ті, які най­

більш промовляли до почуття і фантазії слухачів. З них

поволі відкидано все менш влучне, занадто складне,

тонке й штучне; пам’ять утомлялась масою синонімів і

нюансів; зоставалось те, в чім форма найкраще, себто

найпростіше і найзагальніше, відповідала змістові. Цей

процес був заразом великою школою поетичного мис­

лення і поетичної творчості».

Уявлення предмета чи явищ а і є його образом —

моделлю, в якій поєднуються абстрактне і конкретне.

Наприклад, глобус створює загальне уявлення про

форму землі (абстрактна модель), водночас глобус — це

конкретний, наочний предмет. До абстрактних моделей

належать графіки, формули, схеми. Є і конкретні моде­

лі (образу дійсності) — скульптура, картина, текст

художнього твору, яким властиві емоційна насиченість,