76 Література як вид мистецтва

дехто наслідує багато речей у процесі їх відтворення у

барвах і формах (одні — завдяки мистецтву, інші — за

навичками, ще інші — завдяки природному дару), так у

всіх названих мистецтвах (епос, трагедія, комедія,

дифірамби. — П. Б .)наслідування здійснюється у

ритмі, слові і гармонії». Поєднання слова і гри (як на­

слідування) мав на увазі Арістотель, ведучи мову про

трагедію: «Трагедія є наслідування дії важливої і завер­

шеної, яка має певну міру, наслідування за допомогою

мови, що в кожній зі своїх частин різноманітно прикра­

шена, а не розповіді, яка виражає співчуття й очищен­

ня від пристрастей».

Слово і дія нерозривно поєднувалися ще в архаїчно­

му мистецтві, зокрема в обрядовій творчості, яка була

прообразом театру. Її взяв за основу античний театр. Не

обійшовся без неї і театр середньовічний, який пере­

клав мову священного тексту (Святого Письма) на мову

містерій (грец. mysterion — обряд, таїнство).

Витоки українського театру — у середньовічній

містерії, яка трансформувалася в барокову шкільну

драму XVII—XVIII ст. (жанр драматичної літератури,

який творили викладачі і студенти тогочасних ш кіл і

колегіумів).

Поетики, які тоді викладали правила літературної

творчості в освітніх закладах, навчали не тільки мисте­

цтва поезії, віршування, а й мистецтва театральному,

заохочуючи писати декламації, діалоги, різдвяні та

великодні драми. Самобутньою формою драматургії і

театральної техніки був вертеп, текстова частина якого

охоплювала релігійні вірування і побутову культуру

народу.

Початок нової української літератури також пов’я ­

заний із драматичними творами — «Москаль-чарівник»

і «Н аталка Полтавка» І. Котляревського. До того часу

(перша половина X IX ст.) належить зародження укра­

їнського театру, збагаченого п’єсами Г. Квітки-Основ’я-

ненка, Т. Шевченка. У подальшому своєму розвитку

сформувався професійний театр, що був тісно пов’я за­

ний із письменницькою діяльністю М. Кропивницько-

го, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, які тоді займа­

лись акторською і режисерською діяльністю.

Історія нового українського театру є й історією укра­

їнської драматургії, найяскравіш і сторінки якої —

Література та інші види мистецтва 77

твори Лесі Українки, І. Ф ран ка, В. Винниченка,

М. Куліша, І. Кочерги, О. Коломійця. Різноманітні за

жанрами, вони одержали нове прочитання та оригі­

нальне сценічне втілення, стали складовою багатогран­

ного культурного життя.

Якщо драматичні твори написані спеціально для

театральної сцени, то твори інших жанрів призначені

для читання, однак і вони іноді надавалися для освоєн­

ня мовою театру — інсценізації.У різний час інсценізо­

ваними були поема «Наймичка» Т. Шевченка, повісті

«Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького, «Захар Бер­

кут» І. Франка, «У неділю рано зілля копала» Ольги

Кобилянської, «Щедрий вечір» М. Стельмаха, «Марія»

У. Самчука.

Сучасний театр, який багато експериментує, залу­

чаючи можливості інших мистецтв (живопис, музика,

світлові ефекти), не може відмовитися від літературно­

го тексту — домінанти театрального дійства. Творцями

текстів до п’єс є і поети, прозаїки (Вал. Шевчук, Віра

Вовк, В. Діброва, О. Ірванець, Неда Неждана, Я. Вере­

щак та ін.).

Література і кіно

Словесний прообраз кінофільму ще до появи його

постає у сценарії. Сценарист, використовуючи засоби

драматургії та літературної прози, розробляє і фіксує

свої сюжети або перероблює раніше створені відповідно

до намірів і задумів їх екранного втілення, враховуючи

специфічні особливості і можливості кіно. Сценарій є

літературною основою фільму.

Сценарний жанр розвивався разом з історією кіно.

Перші сценарії (у пору німого кіно) коротко викладали

фабулу, зазвичай запозичену із романів, повістей, п’єс,

які мали здебільшого пригодницький або комедійно-

фарсовий характер. Дещо пізніше утвердився жанр

мелодрами. Важливе значення мали новаторські від­

криття режисерів, серед них — О. Довженко з його

фільмами «Зем ля», «Звенигора», «Арсенал» (20-тіроки

XX ст.), який водночас був і їх сценаристом.

Звукове кіно створило нові можливості для розгор­

тання сюжетів та змалювання персонажів. Змінилася

78 Література як вид мистецтва

і побудова сценаріїв — збільшилася увага до діалогів,

полілогів. Перевагу надавали сценаріям із гострим,

захопливим сюжетом, героями, яких глядач прагнув би

наслідувати. Побільшена роль слова у сценарії привер­

нула увагу до кіно відомих письменників — В. Фолкне­

ра, Ж. Превера, Г. Велса. Спеціально для кіно у довоєн­

ні роки писали О. Довженко, С. Єрмолинський,

Є. Габрилович, М. Погодін. Післявоєнні трансформації

світового кіно змінили і його зміст, систему виражаль­

них засобів. Важливе значення у цьому мав неореалізм,

зумовлений демократизацією мистецтва, докуметальні-

стю подій, покладених в основу сюжетів. Це змусило

переглянути усталені сценарні правила і канони (філь­

ми Ф. Фелліні, М. Ромма, А. Куросави, І. Бергмана).

В українському кінематографі 60-х років яскраво за ­

явило про себе започатковане О. Довженком «поетичне

кіно»: С. Параджанов ставить фільм за мотивами пові­

сті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», Юлія

Солнцева екранізує кіносценарій О. Довженка «Зачаро­

вана Десна», Ю. Іллєнко створює фільм «Криниця для

спраглих», Кіра Муратова — «Короткі зустрічі»,

Ю. Максимов — фільм за романом «Таврія» Олеся Гон­

чара, М. Макаренко — фільм за романом «Кров людсь­

ка — не водиця» М. Стельмаха, В. Денисенко — «Роман

і Франческа» (текст пісень до фільму написав Д. Пав-

личко), М. Юферов — стрічку «Летючий корабель» за

мотивами української казки «Котигорошко», В. Іванов —

екранізацію п’єси М. Старицького «За двома зайця­

ми», Б. Івченко — фільм «Анничка», Т. Левчук —

«Помилка Оноре де Бальзака», Л. Осика — фільм за

мотивами новел В. Стефаника «Камінний хрест». Тоді

була екранізована повість М. Гоголя «Пропала грамо­

та» , повість Панаса Мирного «П овія». Сценарії до філь­

мів «Іду до тебе», «Солом’яний дзвін» запропонував

поет І. Драч.

Сьогочасне кіно активно використовує літературні

тексти для творення фільмів різноманітної тематики, у

різних жанрових формах — від психологічної драми до

фентезі. Як і раніше, на початку кожного фільму є

слово, яке у процесі кінотворчості «перекладається» на

мову сцен, візуальних метафор та символів, спецефек­

тів, людських характерів, що вивляють себе у вчинках,

діях, розв’язанні конфліктів.

Сприймання художнього твору 79

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте синкретичне мистецтво архаїчної доби.

2. Які існують художні форми перекодування літературних творів

на мову живопису?

3. У чому полягає схожість між віршуванням і музикою?

4. Коли зароджується словесна творчість, призначена для гри?

5. Назвіть літературні твори, за якими були написані сценарії для

кінофільмів.

6. Що таке перформенс? Які види мистецтва він поєднує?

7. Чи є приклади з в ’язку літератури із хореографією?

2.3. Сприймання

художнього твору

У художній комунікації «автор — твір — читач» іні­

ціативною ланкою є «автор — твір», а читач завершує

комунікаційний процес своїм сприйманням і творчою

репродукцією образної структури твору. Без читача

література ризикує залишитися «річчю в собі» (нереалі­

зованим проектом), тому читачу, реципієнту (лат. гесі-

ріепв — той, що одержує, приймає) відводиться важлива

роль. Сприймання художнього твору — складний психо­

логічний процес, зумовлений специфікою літератури.

Проблема адекватності сприймання

художнього твору

Сприймання літературного твору є індивідуальним

актом, перебіг якого залежить від багатьох психологіч­

них, соціокультурних та інтелектуальних чинників.

Суть адекватного сприймання художнього слова поля­

гає в тому, щоб сприймати літературу як літературу —

«світ художніх образів», «ілюзію дійсності», «створену

дійсність» авторською уявою та фантазією.

Проблема адекватного сприймання літератури ус­

кладнюється неодноразовими намаганнями присто­

сувати художнє слово до певних практичних потреб,

маніпулювати ним як засобом виховання, ідеології,

релігії. Однак людина, яка прагне прямолінійно зіста­

вити зображення у художньому творі з тим, «як є у