66 Література як вид мистецтва

засобами: цікавим зображенням подій (уміння будувати

сюжет, творити композицію), колоритною мовою, рит­

мікою. Передумовою виникнення емоцій у читача

(реципієнта) є його здатність включитися в процес спів­

творчості. Художнє сприйняття багатопланове, воно

охоплює: безпосереднє емоційне переживання, осягнен­

ня логіки розвитку авторської думки, багатство і розга­

луженість художніх асоціацій. Момент художнього

сприйняття — це «перенесення» читачем образів із

твору на власну життєву ситуацію, ідентифікація героя

зі своїм Я. Співтворчість читача не обов’язково викли­

кає такі самі переживання і думки, які переживав

письменник у момент творчості. Читач, спроектовуючи

твір на власні життєві обставини і почуття, розширює

емоційне тло художнього тексту. І. Франко з цього при­

воду писав, що письменник мусить «зворушити так

само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно

життєвого досвіду, нове пережиття і рівночасно зціп­

люючи те нове з тим запасом відображень, які є активні

або які дрімають в душі читачевій. Сказавши коротко:

поет розширює зміст нашого внутрішнього Я, звору­

шуючи його до більшої або меншої глибини». Сприй­

няття літературного твору — це особистісний процес,

що відбувається в глибині людської свідомості. Він зале­

жить від життєвого досвіду і культурної розвиненості

людини (стійкі фактори), її настрою, психологічного

стану (тимчасові фактори).

Умовність літературного твору. Вона увиразнює від­

мінність художнього твору від вираженої в ньому реаль­

ності. З цього приводу німецький філософ Людвіг

Фейєрбах (1804—1872) зазначав: «Мистецтво не вима­

гає визнання його творів за дійсність». Ця первинна

умовність властива всім творам незалежно від епохи,

жанру, стилю.

Художня ум овність— принцип образного змалювання дійсності,

що свідомо порушує пряму відповідність життєвим реаліям.

Естетичний ефект умовності виникає завдяки наяв­

ності і розведенню таких образотворчих суперечностей:

схожість і несхожість, видимість і суть, чуттєве і мисли­

ме, об’єктивне і суб’єктивне. Переживання напруги цих

суперечностей є специфічною художньою емоцією, яку

породжує умовність. Це ілюструє уривок з повісті «Fata

Художня специфіка літератури

67

Morgana» М. Коцюбинського: «Як тільки смеркне, і

чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз роз­

цвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари,

наче троянди». Ідеться про селянські бунти на помі­

щицьких маєтках у 1905 р. (історична реальність, яка

сама по собі не спонукає до емоційних переживань).

Ключ до емоції (художності) в тому, як це змальовано.

Опорні образи побудовано на зоровому контрасті:

«смеркне», «чорне небо», «щільно укриє», «враз роз­

цвітає червоним сяйвом». Образ «хмари, наче троянди»

несе в собі естетичну (не логічну) оцінку: зображення не

збуджує страх, тривогу, а естетизує картину.

Художня умовність допомагає наочно, чуттєво вира­

зити суть зображуваної дійсності, досягаючи художньої

правдоподібності. З цією метою в літературі використо­

вують видозміну природних форм зображуваних явищ і

предметів, порушення часових і просторових зв ’язків,

оживлення неживого світу, конкретизацію абстракт­

них понять тощо. Вдаються і до включення у життєпо-

дібну оповідь фольклорних, міфологічних образів та

сюжетів, поєднання достовірного і неймовірного. Фор­

ми художньої умовності активно розробляють в усіх

літературних типах творчості.

Функції літератури

Від часу свого зародження художня словесність

виконувала різноманітні функції, зумовлені тим, що

читач очікував від літератури. Оскільки вона є самобут­

ньою формою суспільної свідомості, то її призначення

було продиктоване державною політикою, панівною

ідеологією, громадськими потребами, а роль письмен­

ника часто зводилася до задоволення таких потреб.

Проте не слід залишати поза увагою чинники, закладе­

ні в самій природі словесного мистецтва, — пізнання

прекрасного, естетизація дійсності, самопізнання, само­

вдосконалення, пошуки універсальних категорій світо­

розуміння тощо, тобто особистісну творчу ініціативу,

що передбачала не нав’язаний, а органічний діалог із

читачем. Тому література відігравала здебільшого

подвійну роль: естетичну і суспільну. На різних ета­

пах її розвитку домінувало те чи те, від чого залежало

68

Література як вид мистецтва

ставлення до художнього слова як окремої людини, так

і суспільства загалом. Зважаючи на це, можна виокре­

мити декілька визначальних функцій словесного ми­

стецтва.

Естетична функція літератури. Полягає вона у впли­

ві на читача і спонуканні його до співтворчості. Суге­

стивна (лат. suggestio — вплив, навіювання) роль ху­

дожнього слова не вичерпується впливом на емоційну

сферу людини (хоч це — головне), а й формує, обробляє,

рафінує естетичні смаки, вводить в атмосферу мистец­

тва, розширює обрії осмислення як зовнішнього (мате­

ріального) і внутрішнього (духовного) світу.

Естетичною сутністю словесного мистецтва (як і

мистецтва загалом) зумовлене його головне призначен­

ня. Ще Арістотель вваж ав катарсис (очищення) метою

мистецтва, зокрема драматичного. Суть катарсису він

вбачав в очищенні душі від афектів (лат. affectus —

пристрасть, хвилювання, бурхливе переживання) і

пристрастей за допомогою страху і співчуття. Внаслі­

док цього людина починає ставитися до мінливості долі

зі спокійним розумінням, набуває здатності брати

участь у долі тих, хто зазнав нещастя. Думки Арістоте-

ля про мистецтво як засіб облагородження людини і

звільнення її душі від негативних пристрастей в різних

інтерпретаціях повторювали і в пізніші часи. Напри­

клад, англійський філософ Девід Юм (1711—1776) вба­

чав у мистецтві можливість пом’якшувати варварські

звичаї, поширювати гуманність, розвивати людську

активність, породжувати симпатію й альтруїзм, основа­

ні на співпереживанні і співчутті. Інший англійський

естетик Едмунд Берк (1729—1797) стверджував, що

предмети, зображені у творі і здатні вражати людську

душу, можуть стати джерелом вищої естетичної на­

солоди.

В аж л и ві м іркуван н я про завдан н я м истецтва

залиш или французькі просвітники. Ш арль Баттьо

(1713— 1780) вбачав його в тому, щоб « зворуш увати »,

«приносити задоволення», «насолодж увати». Д. Ді-

дро спрямовував завдання мистецтва у сферу суспіль­

но-політичних пристрастей, а катарсичне призначен­

ня художніх творів трактував як «вирок» над поро­

ком і злом. Клод-Анрі Гельвецій (1 7 1 5 — 1771),

Художня специфіка літератури 69

наголошуючи на властивості мистецтва викликати

чуття, насолоду, орієнтував його на ідейно-емоційне

виховання.

Німецький теоретик мистецтва Г.-Е. Лессінг, як і

дещо пізніше Ф . Шиллер, підносив роль художнього

слова, здатного улагіднювати людську душу, стриму­

вати бурхливі пристрасті, виховувати витончені есте­

тичні смаки, розсівати «туман варварства і похмурого

забобону». В українській поетиці Ф . Прокоповича

(перша половина XVIII ст.) завдання мистецтва слова

потрактовано в дусі Просвітництва: образне слово

покликане зворушувати емоції, впокорювати негатив­

ні пристрасті і налаштовувати душу на добрий лад,

виховувати громадянина і давати йому необхідні

настанови.

Принциповими щодо розуміння завдань і призна­

чення мистецтва стали думки І. Канта про автоном­

ність і безкорисливість естетичного начала у художньо­

му творі. Г.-В.-Ф. Гегель висловився ще конкретніше і

повніше: «Мистецтво покликане розкривати істину у

чуттєвій формі, воно має свою кінцеву мету в самому

собі, у цьому зображенні і розкритті. Бо інші цілі

(наприклад, повчання, очищення, виправлення, заро­

бляння грошей, прагнення до слави і почестей) не

мають жодного відношення до художнього твору як

такого і не визначають його поняття» («Л екції з естети­

ки»). Г.-В.-Ф. Гегель поставив питання про самоцін-

ність мистецтва, заперечивши попередні, починаючи

від Арістотеля, судження про його утилітарне призна­

чення. Марксистська естетика критично поставилася

до цього його висновку, «мистецтво для мистецтва»

було осуджене під впливом ідейно-практичних зав­

дань, спрямованих на перетворення суспільного укла­

ду. Ідеї «революційної естетики» довго тяжіли і над

українським літературознавством, хоч у надрах його в

різний час формувалися й інші відмінні погляди на

природу та призначення мистецтва.

Гедоністична (лат. gedonis — насолода, втіха) функ­

цій літератури. Літературний твір здатний нести авто­

рові і читачеві естетичну насолоду, стирати грань між

дійсністю і вимислом (переносити з реального у худож­

ній світ), задовольняючи духовні потреби особистості,

70

Література як вид мистецтва

реалізувати її творчий потенціал, сприяючи розв’язан­

ню внутрішніх проблематичних сув’язей: бажання —

можливість, хотіння — необхідність, реальність — ілю­

зія, свідоме — підсвідоме.

Володіє література і втішально-компенсаторною

властивістю, здатною відновити у сфері духу гармонію,

втрачену в реальності. Пошуки гармонії (чи просто

бажаного, але з якихось причин неможливого) наспра­

вді спонукають письменника до творчості, а читача —

до її переживання.

Гедоністична функція багатогранна, вона передба­

чає не лише «насолоду», а й здатність та можливість

жити емоційним життям, яке охоплює весь спектр

почуттів. Сприйняття й інтерпретація художніх текстів

також мають у собі широкі можливості для естетичного

задоволення.

Художнє слово часом брало на себе додаткові функ­

ції — позаестетичні — пізнавальні, виховні, обері-

гальні, я к і мотивувалися конкретною історико-со-

ціальною ситуацією. Література перебирала на себе не

властиву її природі роль суспільного чинника. П оза­

естетичні функції «накидалися» літературі і в міру

ідеологічно-політичних орієнтацій суспільства. Тоді

вона перетворювалася на рупор політичних ідей, про­

пагандиста суспільних ідеалів, вихователя мас, «під­

ручник ж и ття», засіб ідеологічної боротьби тощо. При

цьому, як правило, ігнорувалася її естетична суть.

Художнє слово наділене і комунікативною власти­

вістю, яка реалізується в контексті «письменник —

читач — письменник», а також здатністю формувати

громадську думку, ставати об’єктом уваги багатьох

людей.

Історичний ш лях літератури від давнини до сучасно­

сті переконує в тому, що вона завжди мислилася і

сприймалася як універсальний вид мистецтва. Естетич­

на природа художньої словесності закладена у психофі­

зіологічних властивостях, своєрідній структурі людсь­

кої свідомості. Ставши важливим чинником культури,

література виробила не тільки самобутню художню

форму, здатну образно, яскраво виражати почуття і

думки людини, а й набула властивості ефективно впли­

вати на індивідуальне і суспільне життя.

/Нісратура та інші види мистецтва

71

Запитання. Завдання

1. Чому література належить до універсальних видів мистецтва?

2. Коли слово перетворюється на образ?

3. Поясніть вислів: «Література — це віртуальна дійсність».

4. З ’ясуйте образний лад вірша «Стояла я і слухала весну» Лесі

Українки.

5. Чим зумовлена емоційність художньої мови твору?

6. Порівняйте об’єкт літературного зображення в реалізмі та

модернізмі.

7. Що таке умовність мистецтва слова?

8. У чому ви вбачаєте призначення літератури?

9. Яке ви ставитеся до «масової» літератури?

10. Яка функція літератури пріоритетна в сучасному суспільстві?

2.2. Література

та інші види мистецтва

У первісну епоху розвитку людства мистецтво мало

синкретичний (грец. вупкгейвтоз — об’єднання, нероз­

членованість, змішування) характер. У давніх культо­

вих обрядах поєднувалися елементи словесного, образо­

творчого, музичного, танцювального, скульптурного

мистецтва. Наприклад, мисливці перед тим, як виру­

шити на полювання, зображували контури звіра і з

ритуальними вигуками вражали його камінням, стріла­

ми чи списами, потім ставали у коло і в супроводі рит­

мічного речитативу, ударних інструментів (тимпанів,

барабанів) святкували уявну перемогу над звіром. Вони

зверталися із молитвою до зображення божества, яке

мало б забезпечити їм успіх на полюванні. У цих обря­

дових дійствах були наявні зародки різноманітних

видів мистецтва, які з часом розвинулися в самостійні

творчі форми.

Найраніша форма взаємодії різних видів мистецт­

ва — обробка, засвоєння літературою міфів і усної сло­

весної творчості. У кожній національній культурі, в

українській — також, є розвинута міфологічна система

образів та мотивів, які стали джерелом самобутньої

літературної творчості. Найвідоміші факти літератур­

ного перекодування міфів — «Одіссея» та «Іліада»

Гомера, «Енеїда» Вергілія.