54 Літературознавство як наука

знаків; з ’ясовує те, що робить мовну інформацію твором

мистецтва; досліджує поетичні функції мови.

Тісно пов’язана зі структуралізмом семіотика, яка

виникла під впливом теорії знака Ф . де Соссюра. Об’єк­

том семіотичних досліджень є всі сфери культурної

діяльності: архітектура, малярство, театр, кінематогра­

фія, література, які можна розглядати як системи зна­

ків. Зокрема, Ю. Лотман розглядав поетичний текст як

складну ієрархічну систему, елементи якої взаємо­

пов’язані між собою. Кожен літературний текст форму­

ється з кількох систем (рима, метрика, лексика, син-

таксика тощо). Семіотику розповідних жанрів вивчали

представники «формальної школи» (В. ИІкловський,

В. Жирмунський).

Теорія структуралізму зазнала певних змін у 60—

70-ті роки X X ст. (Ю. Габермас, Л. Вітгенштейн,

Н. Хомський, А. Жакоб, Ж. Дерріда, Р. Варт), постав­

ши як п о стст р у к ту р а л ізм — ідейна течія західного

гуманітарного світорозуміння, для якої характерні

семіотичне трактування дійсності, недовіра до позитив­

ного. Представники його заперечували традиційне уяв­

лення про автора як джерело тексту, вважаючи читача

творчим співучасником інтерпретації тексту. Один з

напрямів постструктуралізму — деконструктивізм —

висунув ідею «децентралізації» структури та розвинув

погляд на письмо як на гру «присутності» і «відсутності».

В українському літературознавстві методологію

структуралізму та семіотики застосовують епізодично,

у комплексних дослідженнях літературних явищ (Окса­

на Сліпушко, Л. Ушкалов, Валентина Соболь, Тамара

Гундорова, Є. Нахлік, М. Ткачук, Я. Голобородько,

Ярина Цимбал).

Постколоніальна критика

У другій половині X X ст. стався бурхливий крах

колоніальних володінь у світовому масштабі, а напри­

кінці 80-х — на початку 90-х років він охопив Південну

та Східну Європу (розпад Югославії, СРСР). У зв ’язку з

цим поширився термін «постколоніальний» — такий,

що стосується періоду після здобуття незалежності.

ІІічукові методи і школи в літературознавстві

55

Розуміння постколоніального в культурі неможливе без

осягнення суті культурного колоніалізму— комплексу

заходів (культурних установ, ідеологій, практик, а

також риторичних стратегій) у будь-яких видах по­

пулярної чи високої культури, спрямованого на під­

тримку політичної та економічної влади-гегемонії

(М. Павлишин). До прийомів культурного колоніалізму

належать: привласнення метрополією культурних

(матеріальних та духовних) цінностей колоній, створен­

ня опозицій «універсальне/місцеве», «загальнолюдсь­

ке/місцево-етнографічне », «прогресивне/відстале »,

«центральне/маргінальне» тощо. Протистояння куль­

турному колоніалізму є антиколоніальним (опір коло­

ніалізму у формі розвінчання імперських міфів та про­

тиставлення їм ідеї національного визволення) і

постколоніальним (усвідомлення взаємозалеж ності

колоніального й антиколоніального та вивільнення

з-під політичної заангажованості, імперського мислен­

ня, переоцінювання, деконструктивне прочитання під-

колоніальних художніх здобутків нації). Таке завдання

постало і перед українським літературознавством.

Якщо в колоніальну епоху художні й літературно-кри­

тичні спроби діячів української літератури мали анти­

колоніальний характер, то після проголошення неза­

лежності завдання полягає в переосмисленні художньої

спадщини минулого. Однак «постколоніальне, відме­

жовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе

його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному

часі, місці і навіть одному культурному явищ і» (М. Пав­

лишин). Українська постколоніальна критика лише

формується.

Єдино правильного, оптимального методу у вивчен­

ні літератури немає — всі вони можуть бути використа­

ні в дослідницькій роботі. Різноманітність підходів до

явищ художньої творчості, гнучкість пізнавальної

методології допомагають глибше збагнути й оцінити їх.

Запитання. Завдання

1. Визначте основні наукові засади міфологічної школи.

2. Чи не застарів біографічний метод для використання у сучасних

літературознавчих студіях?

56 Літературознавство як наука

3. У чому виявляється обмеженість філологічного методу?

4. Як співвідноситься культурно-історичний метод із сучасною

культурологією?

5. Подайте психоаналітичну інтерпретацію вірша «Мені тринадця­

тий минало» Т. Шевченка.

6. Як можна застосувати компаративістику до віршування? Пока­

жіть це на прикладах віршових розмірів і строфіки.

7. Чим схожі психоаналіз і феноменологія?

8. Сформулюйте основні завдання герменевтики.

9. Що таке «горизонт сподіваного» у сприйманні літературного

твору?

10. Як пов’язані між собою структуралізм і семіотика?

11. Чим зумовлена актуальність постколоніальної критики в сучас­

ному українському літературознавстві?

2 .

Література як вид мистецтва

Слово « л іт е р а т у р а » виникло за давньоримських

часів і означало т о д і «написане», «писемність» ( л а т .

ІШегаШга). П о с т а л а л іт е р а т у р а передусім у формі

священних т е к с т і в ( Біблія, А веста, Веди, Коран), які

мали релігійно-культове призначення і виражали але-горично-символічний погляд на дійсність. До л іт е р а т у ­

ри у давні часи зараховували і будь-які інші писемні

т е к с т и різн ом анітної т е м а т и к и . Лише у Новий час

( починаючи від доби Відродження) терм ін « л іт е р а т у ­

ра» набув значення «красного письм енства», «м и стец ­

т в а слова», що передбачає його сп р и й н я тт я і т л у м а ­

чення як художньої словесності. Під «худож ністю »

розуміли т а к і в л а с т и в о с т і л іт е р а т у р и , як образ­

н ість, м ай стерн е оперування словесними засобами

(риторичність, в іт ій с т в о ). Художній образ— ядро

л ітер ату р и , завдяки чому вона відрізняється від зви­

чайного, буденного мовлення. Уміння кори стувати ся

усталеними л ітературн и м и засобами і прийомами,

н ад авати створеним образам колоритного, оригіналь­

ного ладу, висловлюватися вишуканим стилем , вина­

ходити і відкри вати нові художні с в іт и — це і є

м и ст е ц тв о слова.

58 Література як вид мистецтва

2.1. Художня специфіка

літератури

Кожне явище, зокрема й література, яка належить

до духовних феноменів, має свою специфіку (лат. вресі-

іїсив — особливий). Специфіка літератури зумовлена

тим, що письменник, заглиблений своєю свідомістю та

уявою в реальність, створює світ, який схожий на

реальність, але водночас є результатом вигадки, фанта­

зування. Автор у літературному творі виявляє образне

мислення, він моделює і комбінує різноманітні образи,

внаслідок чого в особливій (художній) формі передає

свої почуття, емоції, роздуми, спостереження, узагаль­

нення. І така форма більше приваблює читача, ніж зви­

чайна інформація, бо зворушує його духовний світ і

розум. Як для письменника, так і для читача важливо

не тільки насолоджуватися своєрідним творчим проце­

сом та його результатами, а й збагнути джерела постан­

ня образів, психологічні механізми образотворення,

способи впливу на свідомість та емоціогенну сферу.

Єдиним засобом формування художньої специфіки

літератури є слово, що відрізняє її від інших видів

мистецтва.

Література як мистецтво слова

Мистецтво є однією з форм суспільної свідомості і

духовної культури людства, своєрідним засобом осми­

слення дійсності. На відміну від науки, яка оперує

абстрактними поняттями, воно використовує образи,

що становлять основу художності у відтворенні буття. В

античні часи мистецтвом називали «наслідування при­

роди» — здатність передавати життя в картинах, скуль­

птурах, сценічних виставах, літературних творах. Таке

розуміння мистецтва побутувало й у XVIII ст. Та вже

Г.-В.-Ф. Гегель переконував, що мистецтво — це створен­

ня «ідеалу», «розкриття духу» через живий, наочний

образ. Порівнюючи роботу історика (вченого) і письмен­

ника, І. Франко зазначав: «Освічення, характеристика,

мотивування і групування фактів у історика і в повістя­

ра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і

Художня специфіка літератури

59

логічними висновками, там повістяр мусить оперувати

живими людьми, особами». Погляд на мистецтво як

сферу образності поділяє більшість теоретиків.

Література як вид мистецтва принципово відріз­

няється від інших видів творчості. Живопис, скульпту­

ра фіксують мить — суттєву, виразну, але мить. Музика

передає переживання в часі. Театр, кіно за формою хоч

і наближаються до життя, однак передають лише певні

яскраві його фрагменти. Література — універсальний

вид мистецтва, якому підвладні час, простір, зображен­

ня; вона має найширші можливості у відтворенні гло­

бальних історичних процесів і найтонших нюансів

людської душі.

Принципово відрізняє літературу від інших видів

мистецтва матеріал для створення образу. Фізичні вла­

стивості барв, мармуру, глини, дерева, металу викори­

стовують у малярстві, скульптурі, архітектурі; забар­

вленість і тональність звуку — в музиці; грацію тіла —

в танці та ін. Художня література у створенні образу,

послуговується словом, яке несе в собі смислове значен­

ня, звукове забарвлення і ритм.

Слово вже саме по собі є художнім образом: вікно—

око у світ; чорнобривець— квітка з характерною бар­

вою; травень— місяць проростання трави; весілля—

веселе, радісне свято; крига— тверде покриття води

та ін. Український мовознавець О. Потебня дійшов ви­

сновку про певну аналогію між мовою та мистецтвом.

За його теорією, слово складається із єдності членороз­

дільних звуків (зовнішнє значення), уявлення (вну­

трішнє значення) і значення. Саме внутрішнє значення

цієї структури служить джерелом утворення нових

слів (зір— зоря, дзеркало, зазирати, зрілий, дозорець),

основою образності мови і художності літературного

твору. Втрата внутрішнього значення призводить до

прозаїчності, властивої абстрактному мисленню.

Більшість слів має кілька значень: наприклад, по­

ле— це нива, футбольне поле, поле у зошиті, поле

діяльності та ін. Залежно від контексту активізується

то одне, то інше значення слова: «Ой у полі дві тополі»

(Нар. творч.); «Ж ита шумлять на нашім полі» (В. Сосю-

ра); «На ниві праці і на ратнім полі ішли ми поруч»

(М. Рильський); «Буду працювати на полі культури»

(В. Самійленко); «Зробив на аркуші якусь позначку віч­

ним пером на полі сторінки» (Н. Рибак); «Групи родовищ

60

Література як вид мистецтва

утворюють рудне поле» (Геолог, журнал); «Було видно

високий очіпок з червоними лапатими квітками на жовто­

гарячому полі (І. Нечуй-Левицький); «Що стражник, що

становий — всі вони одного поля ягода» (Панас Мирний).

Словесний образ збуджує асоціації, впливає на акти­

візацію уявлення, фантазії, породжує певні почуття і

переживання. Споконвіків слову надавали магічного

значення (замовляння, заговори, заклинання, молитви,

поздоровлення), інтуїтивно відчуваючи можливість

сугестії (впливу) слова, передусім його внутрішнього

значення. Художнє слово здатне вносити додаткові зна­

чення у певні поняття. Наприклад, за тлумачним слов­

ником хуртовина— 1) сильний вітер, буря; 2) буря зі

снігом. Образного значення цьому поняттю надають

виразні синоніми — віхола, заметіль, сніговій, сніго­

виця (вносять додаткові відтінки у значення). Нові

семантичні нашарування постають у такому вірші:

Мчали віхоли, білі віхоли —

Вдарив вітер у срібні струни.

Білі віхоли в місто в ’їхали —

Покотилися білі луни.

Покотилися, розкотилися —

Ой видзвонюють срібні луни!

Та чому ж ви так довго барилися,

Білі віхоли тонкорунні?.. (П. Білоус)

Не все у цьому вірші піддається означенню чіткою

понятійною лексикою, оскільки в контексті заховано

настрій, таємничі зблиски душі. У результаті відбулося

семантичне зрушення слова «хуртовина», яке набуло не

тільки нового освітлення у поетичному тексті, а вирази­

ло через колоритну мову, обігрування слів і понять

неповторну картину, психологічні нюанси, настроєву

тональність, свіжість сприйняття та осмислення світу.

Література як вид мистецтва володіє широким діа­

пазоном впливу на читача, збуджуючи уяву, різнома­

нітні асоціації та естетичні переживання.

Об’єкт зображення в літературі

Літературу називали «людинознавством», «доклад­

ними і живими відбитками життя народного», «образом

життя, праці, бесіди і думок». Змальовуючи природу,

Художня специфіка літератури

61

заглиблюючись думкою у філософію буття, творячи

уявний світ, письменник пропускає все це через свої

відчуття, власне Я: «Мистецтво повинно охоплювати

псе: бути відбитком власного Я і цілого світу, як його

бачить і розуміє поет» (І. Франко). А об’єктом зобра­

ження в літературі є не «реальна дійсність», а внутріш­

ній світ письменника, який формується із вражень та

уявлень про світ.

У намаганні виразити уявлення про людину та люд­

ське життя існувало безліч підходів. У міфології, яка

виникла на ранньому етапі розвитку словесного мистец­

тва і багато віків живила літературу, центральне місце

посідали оповіді про богів, першопредків, котрі творили

світ, людей і предмети матеріальної культури, а також

допомагали людям пристосовуватись одне до одного і до

природних обставин, розуміти добро і зло тощо.

В античну епоху деякі міфічні персонажі трансфор­

мувалися в «культурного героя», набуваючи значення

естетичного й етичного ідеалу (Прометей, Афродіта,

Аполлон, Зевс). В українській міфології персоніфікова­

ні божества (Перун, Велес, Дажбог, Ладо, Ярило, Стри-

бог), виражаючи сили космосу, втілювали прагнення і

сподівання земної людини.

У середні віки (V—XV ст.), коли в Європі панівною

ідеологією було християнство, література зосередилася

на духовному (релігійному) світі людини, постійно

нагадуючи про її гріховність і нікчемність, формуючи

комплекс моральної вини перед Богом і спрямовуючи

на шлях до спасіння.

Нові духовні можливості людини, її смак до життя,

радість буття розкрило мистецтво доби Ренесансу

(Відродження) (XV — кінець XVI ст.), уславлюючи

фізичну красу і могутність розуму людини.

Література в епоху класицизму (XVII—XVIII ст.)

розглядала дійсність як щось застигле, стабільне і про­

пагувала історичного героя. Це звужувало сферу зобра­

ження людського життя, виключало з літератури вели­

чезні пласти народного життя, унеможливлювало зм а­

лювання «звичайної людини» з її внутрішнім світом і

проблемами. В українській літературі того часу (XVII—

XVIII ст.) зображення дійсності регламентувалося пра­

вилами «Поетик», які орієнтували письменників лише

62

Література як вид мистецтва

на окремі аспекти життя людини. Наприклад, перед

ліричною поезією ставилося таке завдання: «Цей різно­

вид поетичного мистецтва зобов’язує поета зваблювати

людей різноманітністю і лаконічністю віршів, добірні­

стю слів, блиском і гармонійністю звучання, описом

предметів, якнайприємніших за своєю природою»

(«Поетика», 1637).

Класицистичний стереотип зображення людини та її

життя намагалося зруйнувати бароко (XVII — перша

половина XVIII ст.), яке захоплювалося різноманітні­

стю буття, вибудовувало химерні художні споруди, які

вражають не логікою і гармонією, а відкриттям поліфо­

нії світу, контрастністю і суперечністю барв, внутрішні­

ми переживаннями людини. Людина бароко незатишно

почувалася в суспільстві, перебувала у постійних пошу­

ках себе і нових форм та засобів самовираження, зокре­

ма й художнього.

Інтерес до різноманітних почуттів людини, залеж ­

ність її від власних пристрастей та фатальної випадко­

вості репрезентував у літературі сентименталізм (друга

половина XVIII ст.). А романтики (90-ті роки XVIII ст. —

середина X IX ст.) прагнули показати незвичайного

героя з його падіннями і злетами, котрий діє у незви­

чайних умовах.

Реалізм у літературі позначився аналітичним підхо­

дом до соціальних явищ і подій, увагою до простої

людини з усіма її клопотами і проблемами, мріями і

сподіваннями, соціальною загостреністю стосунків.

Давши типового героя, що діє за типових обставин, він

поставив його у центр картини-узагальнення, дещо

нівелюючи, спрощуючи внутрішнє Я людини. У другій

половині X IX ст. реалізм пережив неминучу кризу, що

спричинила виникнення численних модерністських

течій, основаних на посиленні суб’єктивного начала в

зображенні людини та всього, що її оточує. Література

почала глибоко освоювати психологічні надра людської

душі, найрізноманітніші її рефлексії, сміливо змінила

ракурси бачення людського життя і природи людини.

Дедалі більше її цікавила не типова особистість, а ін­

дивідуальність з її ненормальністю стосовно загалу.

Письменники прагнули збагнути сили, які рухають

людиною, пояснюють її вчинки. Вони збагатили худож­

Художня специфіка літератури

63

ній арсенал, активно шукали засоби і прийоми зобра­

ження, істотно відмінні від традиційних.

У літературі X X ст. відбувалися постійні світоглядні

й художні пошуки в осмисленні складних і неоднознач­

них трансформацій людської душі. Експресіонізм зо­

бражував відчужену людину у ворожому їй світі. Сюр­

реалізм показував людину, приголомшену і розгублену

перед таємничим і непізнаваним світом. Екзистенціа­

лізм обрав об’єктом самотню особистість у світі абсурду,

а література «потоку свідомості» — духовний світ осо­

бистості, не пов’язаний з матеріальною дійсністю.

Абстракціонізм прагнув розкрити втечу особистості від

банальної та ілюзорної дійсності.

Зміна підходів до зображення основного об’єкта в

літературі — внутрішнього світу людини — залежала

не тільки від історичного контексту, а й від прагнення

письменників знайти найвиразніші і найпродуктивніші

засоби відтворення природи людини та життя суспіль­

ства. На сьогодні література нагромадила значний дос­

від художнього осмислення дійсності, продовжуючи

мистецькі пошуки.

Критерії художності

Художня література пізнає і відтворює дійсність у

конкретно-чуттєвих образах. Саме вони є будівельним

матеріалом літературного тексту. Для того щоб з ’ясува­

ти походження цього своєрідного матеріалу, необхідно

проаналізувати особливості духовної та інтелектуаль­

ної діяльності людини, виокремивши в ній те, що

становить джерельну базу для продукування художніх

образів.

І. Франко зауважував: «Все, що ми знаємо, є продук­

том наших змислів» (тобто сенсорної діяльності; «зми-

сли» — відчуття). Далі він уточнив: існує внутрішня

діяльність людини — «душ а», а головні об’єкти душе­

вного життя — пам’ять, свідомість, почуття, фантазія,

воля (але користуються вони матеріалом, який надають

нам відчуття). «А що поезія, — писав І. Франко у трак­

таті «Із секретів поетичної творчості», — є також

результатом тих самих душевних функцій, то не диво,

що і в ній змисловий матеріал мусить бути основою».