48 Літературознавство як наука

завданням критики. Деконструкцію класичного психо­

аналізу здійснив французький філософ Ж ак Дерріда

(нар. 1930), що визначило постмодерний поворот у тлу­

маченні психології творчості та буття літературного

твору.

Проблеми психоаналізу цікавили І. Ф ранка («Із

секретів поетичної творчості»), С. Балея («З психології

творчості Шевченка»), Я. Ярему («Дитячі переживання

і творчість Шевченка»), В. Під могильного (психоаналі­

тичні студії творів І. Нечуя-Левицького), простежу­

ються в дослідженнях сучасних літературознавців

(Л. Плющ, Соломія Павличко, Тамара Гундорова, Ніла

Зборовська).

Компаративістика

Літературна компаративістика (порівняльне літера­

турознавство) сформувалася у X IX ст. під впливом

праць німецького ученого Теодора Бенфея (1809—1888),

російського — Олександра Веселовського (1 8 3 8 —

1906). Методику порівняльного літературознавства ви­

користовували І. Франко, пізніше — В. Перетц, Д. Чи-

жевський, О. Білецький.

Компаративістика розвивається у взаємодії з тео­

рією літератури, культурологією, філософією, психоло­

гією. Вона орієнтується на методологічні засади фено­

менології, герменевтики, рецептивної естетики. Остан­

нім часом активізувалася українська компаративістика

(Д. Наливайко, Тамара Денисова, Галина Сиваченко,

Р. Гром’як, А. Волков, А. Нямцу, В. Антофійчук,

В. Будний, М. Ільницький). У центрі компаративістич-

них досліджень перебувають такі проблеми:

— міграція сюжетів, мотивів та їх варіанти в націо­

нальних літературах;

— типологія художніх форм (зіставлення художніх

явищ різних часів і літератур з метою виявлення спіль­

них ознак та закономірностей розвитку);

— історична еволюція художніх форм (жанри,

стилі, стильові різновиди, типи творчості) у словесному

мистецтві різних народів, відтворення загальносвітової

(регіональної) динаміки літературного розвитку;

Наукові методи і школи в літературознавстві

49

— культурний контекст окремих літературно-ми­

стецьких явищ.

Сучасна методика компаративістичних досліджень

залежить від об’єкта вивчення та обраного наукового

методу, який оптимально підходить для порівняльних

студій.

Феноменологія

На початку X X ст. у філософії, а згодом літературо­

знавстві поширилася феноменологія(грец. phainome-

non — те, що з ’являється, і logos — наука, слово) —

науковий метод літературно-критичної інтерпретації

словесних творів, оснований на з ’ясуванні його мовно-

смислових джерел і психологічних передумов вини­

кнення. Засновник феноменології Е. Гуссерль дослі­

джував проблему людської свідомості, актуальну і для

розуміння мистецтва слова. Базовим поняттям у його

концепції є інтенція (лат. intentio — намір, прагнен­

ня) — властивість свідомості сприймати, «присвоюва­

ти», осмислювати, називати те, що перебуває поза її

сферою (людська свідомість — завж ди свідомість

чогось). У теорії літератури цю категорію застосував

Роман Інгарден (1893—1970), який трактував літера­

турний твір як об’єкт, що усвідомлюється через акт

читання (читання як феномен— те, що з ’являється у

свідомості, вияв свідомості). Він розрізняв чотири вза­

ємопов’язані рівні, які переводять літературний твір в

«уявлюваний об’єкт» у свідомості читача:

1) звучання;

2 ) значення;

3) багатозначність;

4) об’єкти в літературному творі.

Художнє сприймання твору постає як акт співтвор­

чості («літературний твір є тим, на що спрямовані наші

акти свідомості»), як акт «пізнавання твору». Феноме­

нологічне вчення може бути застосоване для розкриття

психології літературної творчості, оскільки творчість —

це «акт свідомості», «переживання» (терміни Е. Гуссер-

ля), «явлення чогось» (слова, образу, тексту). Джерелом

твору є неповторне авторське Я — не як душа чи субстан­

ція, а як трансцендентна (непізнавана) категорія.

50 Літературознавство як наука

В українському літературознавстві феноменологіч­

на теорія поки що не має помітних досягнень, а її прин­

ципи застосовують лише як елементи комплексної

методології (у зв ’язку з герменевтикою, психоаналізом,

семіотикою) у теоретичних та історико-літературних

дослідженнях.

Літературна герменевтика

Проблеми тлумачення літературних творів завжди

були актуальними в літературознавстві, що й зумовило

виникнення герменевтики(грец. hermeneutike — з ’ясо­

вувати, пояснювати) — науки інтерпретації (тлумачен­

ня) художнього тексту.

Витоки інтерпретації сягають давніх часів. Однією з

перших спроб її була кабалістика(давньоєвр. kabbalah —

таємна наука) — тип інтерпретації Старого Завіту,

текст якого тлумачили як світ символів, основаних на

таємничій властивості цифр. Іншим різновидом тлума­

чень словесності була а н т и ч н а герм еневтика,яка

пояснювала давні міфи алегорично, історично, естетич­

но, морально-етично. Пізніше сформувалася хр и сти ­

янська ек зегет и к а (грец. exegesis — викладення,

роз’яснення), яка зосереджувалася на містичному тлу­

маченні Нового Завіту.

Сакральний текст піддавали чотирьом інтерпрета­

ціям:

1) історичній (розгляд біблійних фактів і подій як

реальної історії);

2) алегоричній (погляд на факти і події як на аналог

інших фактів і подій, які були завуальовані; напри­

клад, легенду про те, як Йосип, проданий братами і

замучений у в ’язниці, був звеличений, слід розуміти як

алегорію зрадженого і покинутого учнями Христа, засу­

дженого, розіп’ятого, а потім воскреслого);

3) тропологічній (факт чи подію розглядали в контек­

сті моральних настанов: притчі про сіяча, кукіль, неми­

лосердного боржника, робітників у винограднику, слух­

няного і неслухняного сина, гостей весільних та ін.);

4) анагогічній (події та факти розкривали сакрамен­

тальну (лат. sacramentum — клятва, присягання), тобто

Наукові методи і школи в літературознавстві

51

священну, релігійну істину: наприклад, відпочинок

сьомого дня християни інтерпретували як вічний відпо­

чинок у небесному спокої).

Основи сучасної герменевтики заклали М. Гайдег-

гер, Г.-Г. Гадамер, П. Рікер. Ключове її поняття — розу­

міння, стосовно літератури — розуміння тексту, тому у

вченні М. Гайдеггера значне місце посідають роздуми

про відношення між мовою та буттям: «Ми — люди — є

мовленням. Основою людського буття є мова; але в дій­

сності мова збувається тільки в мовленні. Причому

мовлення є не просто одним із способів здійснення

мови — мова може бути істотною тільки як мовлення».

Цей аспект висвітлював і Г.-Г. Гадамер: «Скрізь, де ми

намагаємося збагнути світ, де відбувається подолання

відчуженості, де здійснюється засвоєння, де видаляєть­

ся незнання і незнайомство, скрізь здійснюється герме-

невтичний процес збирання світу в слово і в загальну

свідомість»; «Мова — це універсальне середовище, у

якому здійснюється розуміння. Способом цього здій­

снення є тлумачення».

Герменевтика передбачає індивідуальне (суб’ єктив­

не) прочитання, освоєння тексту, яке спирається на

попередній естетичний і мисленнєвий досвід реципієн­

та (того, хто сприймає). Між твором та інтерпретатором

виникає діалог, як між минулим та сучасним. Розумін­

ня тексту трактується як саморозуміння реципієнта.

Сама ж інтерпретація є принципово відкритою (може

бути безліч інтерпретацій тексту) і ніколи не є заверше­

ною. П. Рікер виокремив три етапи розуміння літера­

турного тексту:

1) аналіз змісту і форми твору;

2) процес читання, який зумовлює певну реакцію

читача;

3) привласнення значення тексту (текст стає надбан­

ням уяви та свідомості читача).

Українське літературознавство повсякчас кори­

стувалося герменевтичним способом вивчення літера­

турних творів, хоч ніхто з дослідників не акцентував

на цій методології. Доступність праць основополож­

ників герменевтики, опанування її методології зроби­

ли застосування цього методу осмисленим і ціле­

спрямованим.

52

Літературознавство як наука

Рецептивна естетика

Теорія рецепції (лат. гесері;іо — прийняття, сприй­

няття) започаткована Гансом-Робертом Яуссом (1921—

1997) та Вольфгангом Ізером (1926—2007) у 60-ті роки

X X ст. Головна засада рецептивної естетики — активна

роль читача у процесі пізнання літературного тексту.

Г.-Р. Яуссу належить концепція «горизонту сподівано­

го». «Горизонти» — категорії, що позначають рівень

сприймання художнього тексту. Крім «первинного

горизонту», з яким пов’язана естетично-смислова спро­

можність тексту в момент його створення, є «пізніші

горизонти»: «горизонт досвіду реципієнта», що вступає

в контакт з «первинним» і з будь-яким «чужим» гори­

зонтом (це можуть бути літературознавчі дискурси);

«горизонт сподіваного» (те, чого жде читач від твору,

що в ньому шукає, у чому його інтерес), який має вирі­

шальне значення в естетичному прочитанні твору і за­

лежить від загальної культури реципієнта, його есте­

тичного досвіду, здатності розуміти «мову мистецтва».

Рецептивна естетика розглядає художній текст як

зорієнтовану на читача відкриту структуру, вивчає

читацькі реакції, оцінки. У системі «автор — твір —

читач» акцентується на останньому компоненті. У. Еко

доводив, що у структурі художнього твору закладено

можливості та перспективи для творчої взаємодії з

читачем, гри його уяви («Відкритий твір»).

Проблему рецепції літературного твору потрібно

розв’язувати з погляду естетичної природи художнього

слова, беручи до уваги такі принципові особливості:

1. Рецептивний підхід передбачає діалог між твором

та читачем; структура словесного твору розрахована на

потенційний діалог, тому вона діалогічна за своєю при­

родою.

2. Художній твір, хоч і має свій інваріант (реалізо­

ваний авторський задум), у художньому сприйманні

багатоликий, багатогранний, тобто йому властива

рецептивна в ар іан тн ість .

3. Характер рецепції залежить від того, що зображе­

но у творі, емоційно-психологічного стану читача в

момент сприйняття твору (настрій), рівня культури,

естетичного досвіду, розуміння літератури (її естетич­

ної природи, законів художньої умовності, ігрової

Наукові методи і школи в літературознавстві

53

функції тощо), здатності перевтілюватися, піддаватися

сугестії слова.

4. Реципієнт — не споживач літератури, а співуча­

сник творчого процесу (його функція — відтворення,

співтворчість).

5. Будь-яка рецепція має право на самовияв і не

повинна залежати від думки автора, літературного кри­

тика чи іншого інтерпретатора.

6. Художня мова — це мова гри. Рецепція художньо­

го твору — також гра за певними правилами. Грати або

підігрувати може той, хто розуміє і приймає ці правила.

7. Рецепція — це завжди нове прочитання худож­

нього твору. Йдеться не просто про багатоваріантність

інтерпретації (тим більше коли це твори різних історич­

них епох), а про нетотожність різночасового сприйман­

ня і тлумачення твору.

Питаннями рецептивної естетики переймаються

українські літературознавці: Марія Зубрицька («Ношо

І ^ е п в : читання як соціокультурний феномен», 2004);

Р. Гром’як, В. Бондар, Р. Бубняк, І. Папуша, О. Царик

та ін. («Літературознавча рецепція і компаративістич-

ний дискурс», 2004).

Структуралізм і семіотика

Існують теорії, що розглядають мистецтво як осо­

бливу мову або систему знаків, а художній твір — як

знак чи знаки цієї системи. До них належать структура­

лізм ( лат. зіігикиїга — будова, розташування, порядок)

і семіотика (грец. ветеіоШсе — вчення про знаки).

Структуралізм як теоретичний напрям започатку­

вав Ф. де Соссюр («Курс загальної лінгвістики», 1916),

осмислюючи мову як систему знаків: «Мова — це систе­

ма, всі частини якої можуть і повинні розглядатися в

їхній синхронній єдності».

Термін «структура» вперше використаний у працях

дослідників, які належали до Празького лінгвістичного

гуртка (Р. Якобсон, М. Трубецькой, Я. Мукаржов-

ський). Проблемами структурної антропології (міфоло­

гічного мислення) займався французький етнограф

Клод Леві-Строс (нар. 1908). Структуралізм у літерату­

рознавстві (Ю. Лотман, Р. Барт, М. Бахтін) зосереджу­

ється на концепції тексту: текст він тлумачить як систему