3.2 Особливості висвітлення проблем дитини в Україні засобами теле- і радіожурналістики

Наскільки стрімко не розвивалися б теле- і радіомовлення, кількість засобів його виразності не змінюється, так само як не зменшується потужність їхнього сильного впливу на емоції та свідомість слухача або глядача. За своїми психологічними можливостями подібні ЗМІ дуже близькі до безпосереднього спілкування між людьми. У такому випадку журналістика виступає певним вихователем, а отже від її обізнаності, смаків, етики і майстерність щодо соціальної проблематики залежить, перш за все, ставлення до неї кожного третього українця. Адже значну частину свого вільного часу людина використовує для перегляду телевізійних програм, прослуховування музичних записів чи перегляд відеоматеріалів.

Важливу думку висловив професор Й. Лось про те, що програми багатьох телерадіокомпаній «малюють хаотичну і невтішну картину. Вони повідомляють слухачам і глядачам, що справи йдуть вкрай погано, що насильство зростає, мораль падає, розростаються злочинність, тероризм, наркоманія, різні хвороби...» [45; 17]. Тобто, журналісти забувають, що телебачення і радіо це «не просто наведення мостів між народами і країнами, оперативне поширення найрізноманітнішої інформації – це пропагування ідей добра, взаємодопомоги, любові», і воно мало би нести до людських сердець «розумне, добре, вічне» [9; 85]. На цій особливості ЗМІ акцентував увагу й відомий дослідник українських медіа, професор А.З.Москаленко, підкреслюючи, що «телебачення, незважаючи на різні платформи і напрями, повинно виражати засади загальнолюдських цінностей, сприяти розкриттю всього творчого потенціалу громадянського суспільства з точки зору національної ідеї» [11; 12].

Першочергово важливо знати проблеми зовсім молодих телеглядачів, адже це дозволить позитивно впливати на них самих, допомагати їм виховувати віру у собі, оптимізм, прагнення по­долати труднощі, відчути духовний сенс життя та утвердити громадянську пози­цію. Адже деякі юнаки і дівчата «внаслідок душевної самотності перед об­личчям хворобливої дійсності стають патологічно залежними від телеекрану. Тут молодь шукає собі героя, якого так бракує в реальному житті, і намагається його наслідувати, не замислюючись над тим, чи насправді він вартий наслідування» [ 76; 16]. Отже, працівники радіо і телебачення «повинні завжди враховувати і негативні наслідки свого масового засобу» [60].

Виходячи з того, що електронним медіа притаманний комплекс таких рис, які визначають його особливі функції у вихованні підростаючого покоління, слід підкреслити, що крім фільмів жахів чи передач, героями яких є грабіжники, ґвалтівники, повинні транслюватися передачі, які будуть ефективно впливати на вихо­вання високих духовних якостей молодого покоління та його позитивного настрою.

Проаналізувавши телевізійні передачі «5-го каналу», «Не все так погано у нашому домі» (УТ–1), «Освітній канал» (УТ–2), «Твоє добре ім’я», «Коріння мого роду» (Херсонське телебачення), слід зауважити, що автори цих телепередач зосередили свою творчу увагу на тому, щоб телевізійні матеріали несли добру енергію, давали молоді естетичне, моральне і духовне задоволення.

У передачах ТРК «Україна», «Інтера», «1+1», та інших телеорганізацій України, а також російських каналів «НТВ», «НТН», «ОРТ» орієнтація робиться більше на візуальні ефекти: часто демонструються різні розважальні програми, шоу, ігри, які не передбачають вдумування в сутність передачі. Негативно також позначається гонитва вироб­ників та розповсюджувачів телевізійних програм за отриманням прибутків. Яск­равим свідченням цього є трансляції різних рекламних роликів. Адже най­частіше зручний для перегляду час («прайм-тайм») продається передовсім з огляду на комерційне збагачення, прибуток. Звідси пропаганда шкідливих звичок, насилля тощо.

До того ж, Контрольовані олігархами телеканали й державний «Перший національний» є свого роду «рекордсменами» з розміщення замовних (політичної тематики) матеріалів, сюжетів, що хвалять владу й водночас замовчують суспільно значущі теми. «Особливо на тлі інших вирізняються ICTV

Віктора Пінчука та «Україна» Ріната Ахметова, про це у рамках дослідження говорить газета «Український тиждень» [16; 9]. Не гребують провідні телекомпан€ і «чорним піаром»: уже звичною практикою стали негативні сюжети, без балансу думок, про опозицію. У цьому напрямку «лідирують» канали ICTV та 1+1 (Див. таблицю).

Проте деякі національні телеканали мають і позитивні зрушення. Яскравим прикладом цього є проект «Танцюю для тебе» на телеканалі 1+1. З першого погляду це добре прорекламоване і ще краще профінансоване розважальне шоу. Однак від початку воно було присвячене дитячим мріям. 9 зірок шоу-бізнесу та спорту у парі з хореографами змагалися у танцях заради благородної мети – здійснення заповітного бажання талановитої дитини.

Підопічні учасників – це обдаровані діти – музиканти, танцюристи, спортсмени – які мають потенціал стати зірками світового рівня, але, на жаль, не мають таких можливостей. У разі перемоги пари мрія дитини – від освіти і поїздок на змагання до придбання музичних інструментів – повинна втілитися у життя. Телеканал офіційно заявив, що повну реалізацію мрії взяв на себе (http://dance.1plus1.ua/about). Так, на гала-концерті «Танцюю для тебе» Андронік Алексанян, талановитий співак з Хмельницьокого, виконав пісню разом з Олександром Пономарьовим. Мрія хлопчика із золотим голосом – це власний диск і, можливо, операція. У Андроніка серйозне захворювання – ахондродисплазія. Телеканал зробив усе можливе, щоби дати хлопчику шанс вилікуватися: влаштував обстеження в ОХМАТДИТі, і ще в одній клініці, яка спеціалізується на лікування таких захворювань. али з людьми, які інкогніто давали гроші на лікування хлопчика. А ще, радіостанція «ХІТ ФМ» подарувала запис пісні в дуеті з Олександром Пономарьовим і ротацію в ефірі радіо. Тож, все ж таки, українці ще здатні об’єднувати зусилля заради благородної мети. І це не може не радувати! До того ж набагато більше людей забажало займатися танцями і спортом взагалі після цієї програми. Герої програми стали взірцем не лише для дітей і підлітків, а й для дорослих. Відкрилося багато танцювальних шкіл, спортивних секцій. На сьогодні «1+1» проводить проект «Голос. Діти». Це вокальне шоу, учасниками якого стали діти віком від 6 до 14 років. Переможець шоу отримає можливість навчатися у Лос-Анджелесі, а саме у LA Music Academy. Також переможець отримає 50 тисяч гривень, які зможе витратити на будь-які цілі, пов'язані з навчанням.

На мою думку, така спрямованість телеканалу є гарним прикладом для наслідування іншими ЗМІ, щодо включення дітей у телевізійні процеси. Взагалі, слід зазначити, що редакційна політика програми ТСН, одна з небагатьох, яка тяжіє до висвітлення соціальних проблем, зокрема, пов’язаних з дітьми. Тут соціальна тематика посідає перше місце. Головне завдання програм не просто показати соціальний сюжет, розкрити проблему і вплинути на глядача інформацією, а допомогти героям сюжетів. Про те, наскільки резонансними можуть бути сюжети ТСН, можна судити за програмою «про караванського стрільця». Тоді саме завдяки їхньому журналістському розслідуванню уряд активно почав працювати над цією справою. Усі проблеми суспільства у програмах подаються через життя пересічних українців. Відчувається навіть певна спроба навчити моральним принципам.

Проект «ТСН Варта» повністю присвячений соціальним проблемам, їх дослідженню та вирішенню. «Це треба знати» - такий девіз проекту. Журналісти програми говорять про проблеми до тих пір, поки хтось не почне їх вирішувати. Будь-яка людина може зателефонувати за номером гарячої лінії і розповісти про свою проблему. Серед розслідувань, які були пов’язані з дітьми, можна назвати сюжети про афери з благодійними фондами, шкідливі звички, щеплення та біологічні добавки. «Наша програма має бути корисною. Про те, що вона вже корисна, свідчить той факт, що на другий день після виходу програми в ефір ми почали отримувати велику кількість відгуків на електрону адресу. А на третій день прийшов лист звичайною поштою» - про це розповів автор програми Сергей Швець в інтерв’ю з «Телекритикою» [4].

Взагалі, «1+1» можна назвати експертом у підготуванні соціально важливих сюжет: спецрепортажі «Вихід із себе» про проблеми аутизму; рейтинг українських шкіл, які найкраще готують учнів до вступу у виші (спільно з журналом «Фокус»); проект «Грошу» та «Увага діти» та ін. Проте не можна заперечувати, що багато з них піддаються критиці. Отар Довженко, український журналіст та письменник, заступник шеф-редактора видання «Телекритика», кваліфікував «Варту» як «програму не розслідувань, а констатації прикрих фактів». І взагалі, виніс таку думку, що більшість журналістських розслідувань не мають інформаційного приводу [18]. Дійсно, з деякими зауваженнями Довженка можна погодитися. Сюжет «Як вберегти дитину від небезпеки щеплення», наприклад, не містить відповіді на від початку поставлене запитання - наведена лише частина бентежних фактів та окремих уривків чиїхось думок. Жодної цілісної картини, що змогла б зорієнтувати батьків маленьких дітей у їхніх ваганнях «щепити чи не щепити?». Та проблема чіткої відповіді на це запитання стосується і багатьох інших українських ЗМІ, адже ніхто не хоче брати на себе відповідальність за життя малюків. Ще однією проблемою телеканалу є те, що випуск новин ТСН щодо висвітлення проблем дітей, побудований за моїми особистими підрахунками так: 40% матеріалів розповідають про жахливі вбивства на знущання над дітьми, а майже 30% сюжетів присвячені дітям заможних та відомих людей. Отже, на загальновідомі і напрочуд гострі теми у щоденному випуску новим майже не залишається часу.

Сергій Швець, відповідаючи на критику заступника редактора «Телекритики», підкреслив, що соціальні проекти та журналістські розслідування в Україні знаходяться лише в стадії зародження, тому не заслуговують такого відношення. Тим паче що подібною практикою на сьогодні користуються й інші телекомпанії.

На каналі ТРК «Україна» існували схожі проекти - «Критична точка» та «Говорить Україна». Більшість їхніх сюжетів присвячені моральній деградації підростаючого покоління (матеріал про те, як дівчинка Наталя з дитинства вважала себе хлопчиком), відносинам з батьками - «Мене ненавидить рідна матір», проблемам сирітства – «Дитина на експорт», «На гачку аліментів». Усі ці проекти через розповіді героїв розкриваються проблеми світового характеру. Подача інформації через звичайних людей відображає реальне життя. Такі програми не завжди мають високий рейтинг, адже людям часто неприємно і не завжди є бажання слухати чи дивитися сюжет про чиюсь невиліковну хворобу, травму, інвалідність, про пожежу у чиїйсь оселі, яка знищила все майно, про аморальний вчинок чиновника або про нестачу харчів і ліків у тюрмах. Але такі програми дуже важливі. Вони націлені, передувсім, на допомогу людям. Або на повноцінне розкриття теми, яка нецікава, невигідна уряду з якихось певних причин.

Соціальне ток-шоу транслює «Інтер», проте останнім часом його авторитет значно знизився. За 2012 року його обійшли «Студія «1+1» та СТБ, а до них наблизились «Україна» та ICTV, про це повідомила газета «Коммерсантъ-Украина» у статті «Канали виставили напоказ» [28]. Однак тривалий час лідерами серед глядачів залишалися саме програми «Інтера» «Ключовий момент» та «Жди меня». Глядачам подобалося пряме, щире спілкування, живі емоції і віра в те, що людям справді можуть допомогти. Також на Інтері популярні проекти «Судові справи», «Понять. Простить». Зокрема, у проекті «Понять. Простить» велика увага приділяться проблемам сім'ї, шлюбу, взаємовідносин між людьми: родичами, колегами, друзями. Показані проблеми відносин між батьками та дітьми. Дуже вдало демонструються позитивні і негативні вчинки, реакції людей на ті чи інші ситуації. Головним і найважливішим є те, що глядачі бачать ще і шляхи вирішення проблем, уникнення конфліктних і неприємних ситуацій, додається коментар фахівця психолога. Герої програми тут несправжні, але історії взяті ї реального життя, із конкретних прикладів. Змінені лише імена та прізвища, у деяких випадках адреси.

Що стосується регіонального телебачення, то тут ситуація трохи схожа, проте частіше розглядаються питання не пов’язані з конкретним інформаційним приводом. Наприклад, на «7 каналі» Харківського телебачення виходять такі проекти, як «Дитина має надію» (якими будуть сирітські заклади у майбутньому, що таке прийомна сім`я та дитячий будинок сімейного типу), ток-шоу «Батьківські збори» (гострі питання сучасного й родинного життя). Багато сюжетів присвячуються в щоденних новинарних випусках. Наприклад, «Вісті» (телеканал «Фора») транслювали чудові репортажі про візит небайдужої молоді до дитячих будинків (автор Аліна Суюндукова), дореволюційний Харків очима дітей (Галина Храмова), харківських дітей інвалідів, які стали артистами; телеканал АТН – «ПДР з юмором» (Анна Чернова), «Діти показали майстер-клас з пісочної анімації» (Світлана Сірик) та ін..

Окремо можна проаналізувати розслідування журналістів АТН справи про нещасний випадок на надувні гірці, де постраждав 10-річний хлопчик, він три дні перебував у комі (Галина Шподарева). Протягом усього розслідування прокуратури (з початку літа 2012 року) журналісти стежили за перебігом подій та намагалися відображати обидві сторони і обвинуваченого, і постраждалого. Проте матеріали мають і свої мінуси. По-перше, занадто мало джерел інформації: авторка спілкувалася лише з власником батута, постраждалим та його бабусею, представниками прокуратури. По-друге, немає ніяких висновків, щодо того, як уникнути взагалі подібних нещасних випадків. Доречно було б нагадати як батькам, так і дітям, як необхідно вести себе на гральних майданчиках.

У 2011 році після того, як масово у дитячому садочку отруїлися діти, у програмі «Віддзеркалення» журналістка АТН брала інтрев'ю у Ірини Зубкової, головного санітарного лікаря міста Харкова. Однак це лише інформаційне інтерв’ю, яке містить тільки офіційну інформацію про дитячі отруєння і як їх уникнути. Журналістка протягом 20 хвилин задає заздалегідь приготовлені запитання і ні як не коментує відповіді, тобто ніякої дискусії не передбачено. Разом із тим, через те, що інформаційний привід був досить зрозумілий і потребував пошуку відповідальних за цей злочин, вкрай важливо було задавати більш провокуючі запитання головному лікарю. Це дозволило б дізнатися реальний стан справ у розслідуванні масового отруєння. Проте не можна обвинувачувати журналістів, їх позиція зрозуміла. На особистому досвіді можу сказати, що зробити в ефірі державного радіо чи телебачення дискусію з офіційними особами майже неможливо. Зазвичай представники влади погоджуються лише за умов заздалегідь підготовлених питань і відповідей. У таких випадках сюжет починає нагадувати науково доповідь або звіт. Насправді, щоб отримати справді цінний матеріал, у тому числі інтерв’ю, бюджетним ЗМІ необхідно «впевнено стояти на ногах» і бути впевненим у свої позиції, щоб у разу потреби довести свою точку зору. Та моя практика на Харківському державному радіо остаточно довела, що сенсаційних сюжетів слухач не почує ще довго. Трагічність ситуації полягає у тому, що значній частині журналістів державних установ взагалі не цікаво зв’язуватися з кропіткою інформацією, воно починають все більше нагадувати офісних працівників, які працюють від восьмої до шостої. Залізне виправдання «За такі гроші хай скажуть спасибі, що ми взагалі на роботу приходимо!» (автора саме цих слів вказувати не буду, адже хочу створювати для нього зайвих неприємностей). А що говорить держава? – Грошей немає. Просувайте своє ЗМІ, заробляйте на рекламі. Тож хто буде нарешті працювати? Молоді студенти-журналісти, яких завжди звинувачують у відсутності досвіду? Маємо заплутане коло, яке поки що я не маю пропозицій, як розв’язати. Але до логічної відповіді на це питання маю надію прийти хоча б через кілька років.

Українська радіожурналістика заслуговує окремої уваги. Будь-яке повідомлення, висвітлення, дослідження, оперативний аналіз чи коментування фактів і явищ дійсності складає ядро цих ЗМІ. Показати людству його справжнє обличчя – ось одне з головних завдань сучасної журналістики, зокрема соціальної журналістики. Так якщо у пресі інформує слово, фотографія, інші засоби зображення, для радіо головне звук (голос, музика, шуми), для телебачення – зображення і звук. Специфіка людського сприйняття виділяє радіо у особливу категорію. Як казав Бернард Шоу, є п’ятдесят способів сказати слово «так», п’ятсот способів сказати «ні» і лише один спосіб, щоб їх написати». Істотна відмінність і перевага радіо порівняно з пресою полягає в саме в цих додаткових сорока дев’яти способах сказати «так» і в чотирьохстах дев’яносто дев’яти способах сказати «ні», які недоступні друкарському верстатові» [Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. – Львів: ПАІС, 2000]. Людина, яка мовить, здатна наповнити слово завдяки голосу, інтонації, паузі, наголосу. Слухач зрозуміє іронію, жарт, недомовленість чи сум. Для програм просвітницьких, художніх, соціальних важить кожне коливання звуку. Від гармонії слова, тексту, думки, музичного супроводу залежить все – як сприйняття, так і увага, симпатія чи недовіра.

Але що для журналіста-радійника найголовніше – текст, який повинен бути емоційним (незважаючи на тип програми – для новин використовуємо особливий стиль), цікавим, лаконічним, життєвим. Саме завдяки йому зберігаємо своєю увагу слухача. Все це перш за все повинні розуміти журналісти, які займаються соціальною тематикою, зокрема проблемами дітей. Помилкою журналіста-телевізійника буде використання того ж стилю для написання радіотексту, що і на телебаченні. Перевагою тележурналіста є зображення, тому вони не дублюють словом тим, що вже ясно з картинки. Тобто інколи є замовчування того, що краще зрозуміло візуально. Так, в новинах з позначкою «без коментарів», легше показати горе та розруху. Це переконає глядача і покаже співчуття автора. Однозначно такий принцип застосовують для показу тих випадків та подій, які яскраво говорять самі за себе – прокол певного політика, бійка у парламенті, агресивне висловлювання високопосадовця чи сміх звинуваченого. На радіо потрібно постійно пам’ятати про це, і не забувати емоційно та влучно описати важливе чи засвідчити звуком.

Радіо доступне найширшим масам населення незалежно від його соціально-демографічних характеристик. Особливо розширили територію охоплення слухачів транзисторні приймачі. Вони завоювали для радіо величезні масиви ефіру і часу. По суті, нема таких місць, де не можна було б приймати радіо­передачі будь-якої потужної станції. Окрім емоційних та текстових характеристик, важлива форма власності, оскільки саме вона визначає усі нюанси діяльності мас-медіа.

В Україні радіо як окрема галузь культурних індустрій складається з двох секторів – державного (національні та регіональні радіомовні організації) та приватного (ФМ-станції, переважно комерційного характеру та розважального змісту). До перших можна віднести такі радіоканали як «Перший», «Промінь», та «Радіокультура», які об’єднані в Національну радіокомпанію. Більшість таких радіостанції використовують створену ще в часи СРСР дротову радіотрансляційну точку, яка здатна транслювати лише один-два канали. Тому сьогодні основною аудиторією цих радіостанцій є люди похилого віку [70]. Тим не менш у боротьбі за свого слухача радіостанції починають створювати свої сторінки в Інтернеті, де можна не тільки прослуховувати його онлайн, а й переглядати аудіо архіви та анонси. Наприклад, веб-сторінки мають такі станції: радіостанції, які транслюються на території Харківській області, Радіо Слобожанщини (radios.com.ua), «Близнюківське селищне радіо» (bl-radio.ucoz.ua), Куп'янське радіо (ktrk.kupjansk.com.ua), а також більшість національних каналів.

Перший державний радіоканал (radioukr.com.ua) (працює з 5.30 до 24.00) є переважно, інформаційним каналом. Крім випусків новин та прогнозів погоди, транслюються пленарні засідання Верховної Ради України, радіозвернення Президента, заяви політичних партій, релігійні програми («Радіо Воскресіння», «Кредо» тощо), консультації лікарів і юристів, має кілька спеціалізованих передач для дітей, школярів, літніх людей, військовослужбовців. Культурний складник першого каналу представлений програмами української популярної та класичної музики, фольклору. Є також радіо-вистави та «радіо-серіали».

Програми Першого радіоканалу, зокрема культурні й музичні, багато хто вважає консервативними, старомодними. Проте, в цілому по Україні, завдяки дротовим радіоточкам у кожній кухні, він усе ще має найбільшу аудиторію радіослухачів – до 50% загальної кількості. Перший канал ділить час мовлення в дротовій трансляційній мережі з недержавною радіокомпанією «Ера», що працює в інформаційно-розмовному форматі (і не лише «у дротах», а й на середніх хвилях та в діапазоні FM – у більшості великих міст України) [70].

Сьогодні на Першому по вихідним транслюється программа «Школяда». Особливість програми у тому, що її учасники – це завжди учні. Дорослі голоси у програмі звучать лише як коментарі до тих чи інших питань, в яких учні справді не можуть розібратися самотужки. За форматом це репортаж, інтерв'ю або опитування. У будь-якому випадку подібний досвід важлий для виховання дітей, оскільки підкреслює їх важливість у суспільстві і дозволяє їм відверто говорити про свої проблем на всю країні. Проте як і на більшості державних радіостанціях такі програми є суто інформаційними і консервативними.

Менш офіціозний радіоканал «Промінь» (promin.fm). Порівняно з першим, він  більше часу приділяє культурним та розважальним програмам. У музичних передачах «Променя» переважає легка музика, здебільшого вітчизняна. Від початку він пропонує слухачам прилучатись до розмови у прямому ефірі на актуальні теми політики, економіки, культурно-мистецького життя.Для цього спеціально створено цілу низку соціально-пізнавальних програм. Тут кожна окрема передача розглядає проблеми пов’язані з дітьми у різних сферат. Наприклад, «Сімейні години» присвячена здоров’ю родини, сімейним взаєминам та традиціям, конфліктам і шляхам їх вирішення (схожою є програма «Батьківська година», яка теж транслюється на цьому каналі); щодня виходить програма «Навігатор», яка має на меті допомагати знайти вихід із складних життєвих ситуацій (поради з медичних, освітніх, юридичних, психологічних, споживчих і житлово-комунальних проблем  надають фахівці у прямому ефірі); Хобі.ua це суто пізнавальна программа про захоплення молодих українців.

Радіо «Культура» (radiokultura.org) цілком і повністю присвячує свої ефіри культурно-просвітницькій тематиці й іменує себе «каналом духовного відродження». Тут кожен може почути записи драматичних та оперних спектаклів, концертів музики різних жанрів – від академічної до фольклору. Чимало місця займають літературні передачі. Щодня дві години ефіру присвячуються російській культурі. Та, на жаль, недостатнє держбюджетне фінансування радіоканалу та незначне залучення позабюджетних коштів обумовило його технічне відставання та слабке кадрове забезпечення.

Аналізувати інші державні радіостанції особливо не має сенсу, оскільки усі вони побудовані за схемою однієї з трьох згаданих радіостанцій. Важливо підкреслити усю різноманітність тем порівняно з пресою й телебаченням. Більшість тем українських радіостанцій мають соціальну направленість, зокрема значна частка належить дитячій проблематиці. У цьому контексті, слід згадати один з сюжетів радіо «Свобода» (radiosvoboda.org) - «Діти – на продаж?» (автор Євген Солонина). На основі конкретної ситуації, коли дівчину Аліну вкрали з Інтернату і продали у сексуальне рабство. Журналіст намагався освітити це питання з різних сторін, надаючи коментарі усіх секторів суспільного життя: коментар самої дівчини, голови громадського об’єднання «Сучасник», керівником програм соціального захисту представництва Єврокомісії в Україні, начальником відділу департаменту у справах неповнолітніх МВС України. Окрім того, що автор доволі етично розповів про деталі цієї справи, він надав загальну статистику: за останні 9 років у рамках європейських програм допомогу отримали 5639 українців, які стали жертвою торгівлі людьми, кожен десятий з них неповнолітній; автор підкреслює важливість вирішення цієї проблеми для України. Таким чином, саме за державними радіостанціями майбутнє соціальної журналістики, які залишаються єдиними провідниками державницької політики з точки зору пропагандистської діяльності. Вони не лише орієнтуються на свою традиційну або виграшну аудиторію, яка вагається і яку можна переконати, привабити, захопити для формування відповідних соціальних настроїв та збільшення комерційних прибутків, як це роблять приватні студії, а спрямовані на величезну різнолику аудиторію, часто з полярними поглядами, з метою гармонізації суспільних інтересів. Національні телерадіокомпанії виконують конструктивну функцію, спрямовану на утвердження державницьких засад як у сфері політики, так і в економічній, соціальній, духовній галузях. Україна має сьогодні великий економічний та інтелектуальний потенціал, який нині використовується недбало, а почасти й злочинне. І завдання державних електронних засобів масової інформації полягає в тому, щоб задіяти цей ресурс, сформувати нормальні суспільні відносини, інтегруватися в міжнародні структури як цивілізована держава. До того ж, за своїми фаховими характеристиками приватні FM-радіостанції, які працюють в режимі радіовузлів, механічно транслюючи інформацію та музику, безсистемну часто вульгарну балаканину, виконують чітку соціальну функцію. Формат більшості музичних FM-станцій є доволі розпливчастим і зазвичай характеризується терміном «молодіжна популярна музика». Вважається що ці «універсальні» FM-станції розраховані на «найширшу» аудиторію. Насправді, це часто означає, що їхня аудиторія слабко окреслена, і що багато станцій не мають стабільної аудиторії. Вони агресивно впливають на свідомість малоосвіченої аудиторії, переважно молодіжної, законсервовують їх низький інтелектуальний рівень, формують примітивні споживацькі потреби і зрештою виводять цих людей з соціальне активного поля, якими легко можна далі маніпулювати в конкретних соціально-політичних ситуаціях. Єдиною значною приватною FM-радіостанцією в форматі «новини й ток-шоу» є «Радіо Ера», що веде мовлення майже в 30 великих містах України, але його аудиторія складає лише близько 4%.

Окремо хочеться сказати про власний досвід написання текстів, присвячених проблемам дитинства. Незалежно від тематики початкова моя мета була надати слово самим дітям. Так, сюжет про таланти Херсонщини транслювали в програмі «Про це говорять» радіо «Таврія». Герої – діти, які наділені безсмертними дарами від Бога. Максим Жданов – талановитий виконавець класичної музики. Цей зовсім молодий хлопчик, який розвинений не за роками. Як розповідає його вчитель, це не просто звичайне виконання пісень, це відлуння напрочуд чуттєвої душі. Не меншої уваги заслуговує й Ірина Ніконова. Ще маленькою вона стала сиротою, проте доля готувала для особливе покликання. За покликом свого серця дівчина самостійно створила благодійну організацію «Нові технології добра». По цей день вона увесь вільний час проводить з онкологічнохворими дітьми. Окрім інтерв'ю з героями, для узагальнення питання я використала статистику та коментарії громадських організацій.

Отже, перше, що слухач повинен був винести з цього сюжету, всім нам для життя потрібний один талант - талант людяності, який поки що більшість з нас все ж таки мають.

Інші сюжети «Насилля в сім'ї» та «Конфлікт поколінь» присвячені проблемам відносин між батьками та дітьми. І хоча цій темі приділяють увагу майже щодня, я намагалася висвітлити ці питання, аналізуючи думки різних сторін, наводила статистику соціальних центрів і побажання самих дітей, щодо стосунків у сім'ї.

Важливо буде згадати програму «Комендантська година», де спільно з органами охорони правопорядку, проводили спостереження: як, де і коли діти проводять вільний час. Перший сюжет цієї програми можна прочитати у Додатку. Його важливість полягає у тому, що наводяться конкретні історії про хлопчиків і дівчат, які, наприклад, після 22.00 знаходили не вдома, а в комп’ютерних клубах чи гральних автоматах. Саме завдяки цій програмі у студію почали приходити листи-подяки від соціальних служб та батьків. Подібні відгуки найвижча нагорода за роботу.

Таким чином, не потрібно недооцінювати роль теле- і радіожурналістики, які, незважаючи на загальну картину, наводять приклади позитивних змін у соціальній журналістиці. Слова, які лунають в ефірі, відгукуються у серцях громадян і дають позитивні результати.

Журналісти усіх мас-медіа для висвітлення питання охорони прав дітей повинні користуватися практиками інших ЗМІ, які вже мали позитивні результати своєї діяльності.