2.1 Поняття соціальної журналістики

Сьогодні соціальна журналістика привертає досить активну увагу теоретиків, що намагаються описати стан сучасної української та зарубіжної журналістики. Однак однозначна позиція з приводу основних характеристик поки не сформульована, можливо, в силу молодості і багатоаспектного розвитку феномена соціальної журналістики.

Теорія соціальної журналістики в нашій країні сьогодні перебуває лише в стадії становлення. Перш за все це пов’язано з тим, що українська журналістика розвивалася в специфічних умовах, які І.Л.Михайлин характеризує в трьох аспектах[55; 23]:

а) виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для використання в умовах гуманітарного громадянського суспільства;

б) політичним і культурним центром Радянського Союзу була Москва. Тут створювалися навчальні плани, програми курсів, підручники й навчальні посібники, які в готовому вигляді розповсюджувалися. Таким чином, на момент проголошення незалежності України в українській освіті не виявилося своїх надбань у галузі методики журналістської освіти й методології наукових досліджень;

в) світовий досвід у справі розвитку журналістикознавства залишився довгий час не сприйнятим Україною унаслідок перебування її за радянською «залізною завісою», тобто в цілковитій ізоляції від решти світу: не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування [55; 12].

Зараз після десятиліть однобічного функціонального погляду на суспільну журналістику як на засіб реалізації певної політики, усе сміливіше починають лунати голоси дослідників, які ясно стверджують: журналістика мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як самодостатня цінність, певна суспільноважлива діяльність.

Життя суспільства як саморегульованої системи забезпечується різними соціальними інститутами, які професор І.Л. Михайлин визначає як продукт розвитку людської культури [55; 14]. Подібні інститути представляють собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Так, у відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство створює журналістику, як соціальний інститут, її призначення - забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонталь всебічними й точними повідомленнями про навколишню дійсність, а передусім про сферу соціальних відносин; проводити моніторинг буденного життя і визначати найбільш вагомі питання, які потребують вирішення для забезпечення потреб народу; трибуна різноманітних думок з широкого кола питань. Звідси, на плечах ЗМІ - організація громадських дискусій, полеміка, критика, обговорення важливих проблем у житті суспільства.

Отже, визначення соціальної журналістики є найголовнішим і найважливішим з наукового погляду; усі інші визначення мають розглядатися як доповнення до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення.

На думку, Г.Макшиної, існує декілька підходів до визначення феномена соціальної журналістики. Перший підхід виходить з визначення соціальної журналістики як діяльності, предметом якої є соціальні проблеми і хвороби суспільства: положення в суспільстві різних потенційно уразливих соціальних груп (пенсіонерів, сиріт, багатодітних сімей, переселенців та інших), дотримання прав людини, добробут громадян, якість медичного обслуговування і освіти, погіршення екологічної обстановки і т.д. Другий підхід пов'язаний з визначенням соціальної журналістики як атрибуту соціальної політики, яку здійснює держава, виходячи з офіційно визнаної ідеології та моралі суспільства [47]. Однак, спираючись на ці два підходи, під категорію «соціальна журналістика» можна підвести практично все, окрім хіба що курсів акцій і рейтингів політиків, так як насправді немає журналістики соціальної та несоціальної. Будь журналістика соціальна, якщо вона допомагає людині здійснювати вибір свого життєвого проекту.

Завдання соціальної журналістики полягає у тому, щоб привернути громадську увагу до болючих питань сьогодення. Крім того, представники «четвертої влади» мають можливість робити надбанням громадськості всі значимі факти відхилення від закону, норм суспільної моралі, антисоціальні дії не тільки кримінальних елементів, але і бізнесових, владних структур та інших соціальних інститутів.

В аспекті визначення самого поняття соціальної журналістики необхідно також виділити головні принципи, за якими журналіст повинен відбирати соціальну проблему для реалізації її у тексті:

1) драматизація: соціальні проблеми, представлені в драматичному вигляді, мають більше шансів успішно витримати конкуренцію на аренах;

2) соціальні проблеми, пов’язані з глибокими міфічними темами чи широко розповсюдженими культурними перевагами, володіють високою конкурентоспроможністю [43; 14-16].

Окремо слід зазначити засади соціальної журналістики, засновані на загальнолюдських пріоритетах:

• гуманізм - це універсальна засада, синтез вимог до журналістської діяльності. Гуманізм - це позиція журналіста, яка сприяє розвитку людини, забезпеченню її матеріальних і духовних потреб, миру й злагоди, рівноваги в суспільстві, виходить з пріоритету прав людини, які мусять бути гарантовані державою. Як антитеза, антигуманізм - це заклики до насильства, пропаганда класової ненависті й класової боротьби, заклики до дестабілізації суспільства, повалення існуючого ладу, насильницького знищення існуючого державного ладу і самої держави. Усе це законодавчо заборонено в правових, демократичних державах, однак все одно зустрічається майже щодня;

• патріотизм - другим важливим принципом журналістської творчості. Під патріотизмом розуміється одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури. Патріотизм виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів. Діяльність української журналістики, якою б мовою вона не видавалася, мусить бути спрямована на зміцнення української держави, досягнення добробуту її народу, налагодження гармонійних стосунків усередині суспільства, забезпечення вчасного й конструктивного розв'язання виникаючих соціальних суперечностей і конфліктів. Патріотизм, зрозуміло, не передбачає повної відсутністі критики органів влади різних рівнів і посадових осіб, недосконалих боків економічної й соціальної політики уряду, недостатньо виважених чи й неприйнятних рішень законодавчих органів. Але критика мусить бути не руйнівною, а конструктивною, вестися з позицій вдосконалення, поліпшення суспільних відносин, а не пропаганди ідеї громадянської війни чи й ліквідації самої держави. Така конструктивна критика, безумовно, входить в обсяг патріотизму, є гарантією соціальної стабільності й зміцнення держави.

• інтернаціоналізм - важлива засада сучасної журналістики, що становить діалектичну єдність з патріотизмом. Інтернаціоналізм - наслідок зростаючої комунікації суспільного життя, що виражається у спільності ідей та ідеалів одної генерації в різних країнах, у відчутті світом себе як цілісності.

• демократизм - виражається в орієнтації на народ, його запити й потреби, в постановці й розв'язанні тих проблем, що хвилюють мільйони людей; матеріали в мас-медіа мають бути доступними народові за змістом і за формою; повинен розумітися як готовність мас-медіа до сталого діалогу з читачем, слухачем, глядачем.

• правдивість – здатність органів масової інформації подавати неспотворену картину дійсності сприймається як найважливіший вимір якісного рівня журналістики. В українській журналістиці особливо наголошується на необхідності для досягнення об'єктивності збалансованої подачі новин, висвітлення позицій усіх учасників дискусії та надання їм слова для репрезентації своїх поглядів. Категорія об'єктивності має бути усунута з журналістської теорії, оскільки є повністю недосяжною. Для журналіста, вважає Джей Розен, американський медіакритик, професор журналістики в Нью-Йоркському університеті, об'єктивність - вихід «за межі обмеженого уявлення, яке дає нам наш досвід і виховання». Це означає правильність, підтверджену фактами, це означає правдива розповідь про щось, навіть якщо стаття суперечить особистим переконанням, це означає представлення думок усіх можливих сторін дискусії або події [53];

• оперативність - своєчасність, швидка робота журналіста, його здібність готувати й передавати інформацію в стислі терміни. Читача ОМІ цікавлять новини, останні новини, аналітичні матеріали з приводу останніх подій. Застарілі новини - оксиморон, нонсенс.

Знання й усвідомлення вищеназваних засад є основою формування журналістом своєї соціальної позиції.

Повноцінна соціальна журналістика включає різні аспекти професійної журналістської діяльності:

• відображення в пресі проблем соціальної сфери в її зв'язках з іншими сферами суспільного життя;

• аналіз будь-якої інформації з позицій громадського більшості і в інтересах розвитку всього суспільства;

• використання професійних ресурсів та особливих методів, які формують творче своєрідність соціальної журналістики;

• залучення в інформаційний обмін самих громадян, створення їх власних інформаційних ресурсів [66; 72].

Об'єктом пильної уваги сучасної соціальної журналістики є становлення і оформлення в суспільному устрої трьох самостійних секторів: державного, комерційного та некомерційного (перший, другий, третій сектор) і поява нових суб'єктів суспільних відносин. Некомерційні об'єднання, як представники некомерційного сектора, безпосередньо працюють з людьми, допомагаючи їм вирішувати найболючіші проблеми, захищаючи їхні права та інтереси, зберігаючи для них і разом з ними середовище проживання. Те, чим займаються НКО, зачіпає всіх, а значить, представляє інтерес для соціальної журналістики [47].

Соціальна журналістика відображає дійсність, інформуючи аудиторію про події, дає можливість обмінятися думками з різних приводів, особливим чином бере участь у регулюванні відносин між людьми і соціальним спільнотами, прагнучи позитивно вплинути як на самі ці відносини, так і на соціальні структури, що керують різними сферами суспільного життя. Соціальна журналістика орієнтується не тільки на інформування та висловлення власної думки, але і на безпосереднє втручання в реальне життя.

Одним із завдань соціальної журналістики, окрім вищеназваних, є дотримання балансу між суб'єктами міжсекторної взаємодії у здійсненні соціальної політики і реалізації соціальних проектів, програм. Це обумовлено, насамперед, тим, що ні держава, ні бізнес, ні громадськість не можуть у даний момент «поодинці» подолати соціальну несправедливість і конфлікти, забезпечити людям рівні можливості для гідного життя. Тільки спільними зусиллями представниками трьох секторів можна вирішувати значущі соціальні проблеми, такі, наприклад, як бідність, бездомність, сирітство, насильство в сім'ї тощо.

Таким чином, ефективність соціальної журналістики безпосередньо пов'язана з розумінням її головних засад. Такі базові професійні знання відіграють роль інструмента в аналізі повсякденності, конкретних життєвих ситуацій. Основні компоненти структури суспільства, сутність процесів, що відбуваються в ньому, - свого роду пізнавальна матриця, яка допомагає усвідомити суть складних і суперечливих процесів, що відбуваються в Україні. Окрім того, не можна забувати, що важливим аспектом взагалі існування соціальної журналістики є готовність політичної влади до створення повноцінної правової держави.