1.3 Соціальний захист дитинства в контексті українського законодавства

Кожна країна з урахуванням світових стандартів і своїх можливостей удосконалює національне законодавство, здійснює практичну діяльність в інтересах дітей відповідно до конкретних вимог Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей і Плану дії щодо здійснення цієї декларації.

Україна як учасниця міжнародних договорів і угод намагається виконувати всі згадані завдання і спрямовувати свої дії на охорону прав та інтересів дитини, її повного добробуту. Наша країна підтримала міжнародні конвенцій, що стосуються дитячої праці: Конвенцію 138 Міжнародної організації праці (МОП) про мінімальний вік для наймання на роботу, Конвенцію МОП 182 про найгірші форми дитячої праці, Конвенцію про права дитини, Рекомендація 16 Ради Європи від 2001 року про захист дітей від сексуальної експлуатації, Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії. І хоча вже самі назви документів констатують існування таких проблем у світі, як насильство, жорстоке поводження, торгівля дітьми, експлуатація та багато інших, насправді, цих заходів занадто мало. Окрім названих документів, у сфері захисту прав дітей функціонують такі законодавчі акти, як Женевська декларація прав дитини (1924 р.), Декларація ООН про права дитини (1959 р.), Декларація про соціальні і правові принципи щодо захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях (1986 р.), Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і в період озброєних конфліктів (1974 р.), Віденська декларація і програма дій (1993 р.), Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990 р.) тощо.

Загалом всесвітній рух за права дитини сконцентрований на кількох основних напрямках, а саме:

• реформаторський – мета: зменшити віковий ценз правової дієздатності та поступово розширювати коло прав, якими можуть користуватися діти. Йде сперечання щодо віку, з якого дитину можна наділяти правами та обов’язками. Так, в Україні сперечаються щодо меж часткової та неповної дієздатності (Цивільний кодекс України розрізняє кілька різновидів: повна дієздатність, дієздатність у віці від 14 до 18 років і від 6 до 14).

• радикальний – боротьба з усіма формами дискримінації, у тому числі за віковою ознакою, є моральним злочином, тому мета цього напрямку – наділити дітей усіма без винятку людськими правами)

• прагматичний - необхідно на практиці надавати дітям усіх громадянських прав для самостійного використання, якщо діти не доводять неспроможність у користуванні певними правами; діти повинні доводити, що мають право на самовизначення; для дітей багато прав стають обов'язками, наприклад, право на освіту дорівнює обов'язковій освіті [43; 17].

Отже, у світовому суспільстві відсутнє єдине розуміння прав дитини. А це, в свою чергу, є причиною слабкої ефективності дій як держав, так і окремих організацій. Окрім того, на мою думку, відсутність єдиного підходу в цій сфері пов’язано з нерівномірним економічним розвитком країн, які беруть участь у різноманітних Конвенціях, Деклараціях тощо. Наприклад, Конвенцію про права дитини прийняло 193 країни, окрім США та Сомалі. Кожна з країн-учасниць має свій напрям економічного розвитку. Тож як можна рівноцінно реалізовувати пункти Конвенції у країнах з постіндустріальною та індустріальною економікою. Йдеться про те, що перші віддають перевагу індивідуальному розвитку кожної особистості, її розумовому розвитку; інші – намагаються як найбільше робочої сили пустити на виробництво. Таким чином, у таких держав зовсім різна система цінностей, і це не дозволяє будувати правову систему за одним напрямком. Однак це не означає, що деякі держави мають право ущемляти права інших. У світі живе близько 1 мільярда підлітків віком від 10 до 18 років – це понад 1/5 всього населення Землі. Близько 85% підлітків живе в країнах, що розвиваються.

Цікаво, що США відмовилась ратифікувати Конвенцію через те, що вона була розцінена як втручання в повноваження штатів створювати, змінювати та застосовувати свої закони, що регулюють правове становище дітей. Окрім того, є протиріччя прав США з положеннями Конвенції про права дитини. Наприклад, право на освіту (ст. 28) не визначається в Америці як фундаментальне право. Однак у 23 штатах законом дозволяється тілесне покарання в сім'ї, школах або інших установах, де знаходиться дитина. Аналогічна ситуація зі смертною карою (це стосується осіб, які не досягли 18-річчя). У 19 штатах прийняті закони, які не встановлюють мінімального віку для цього покарання і передбачає судове переслідування деяких осіб у віці 15 років на рівні з дорослими [85].

Проте серед розвинених країн Сполучені Штати займають перше місце за обсягом національного валового продукту та експорту, лідирують у сфері медичних технологій. Незважаючи на те, що країна претендує на лідерство в боротьбі за права дитини, вона залишає дітей не захищеними від насильства, бідності (кожен п’ята американська дитина живе за межею бідності), хвороб (кожна сьома дитина не має медичної страховки). За даними Фонду захисту дітей, протягом останніх шести років щодня в Америці 7 дітей закінчують життя самогубством, 13 – гинуть від насильницької смерті, 36 – гинуть внаслідок нещасного випадку, 14003 дитини мають мам молодше 20 років і 5702 – піддаються затриманню, причому 316 – за насильницькі злочини [36; 30].

Для України важливим кроком, окрім орієнтування на міжнародні пакти, є вдосконалення вже існуючої та створення нової соціальної нормативної бази на загальнонаціональному та регіональному рівнях.

Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» визначено право дитини на життя, освіту, соціальний захист. Зокрема, Закон визначає такі основні поняття:

• дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше;

• дитинство - період розвитку людини до досягнення повноліття;

• охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав;

• дитина-сирота - дитина, в якої померли чи загинули батьки;

• діти, позбавлені батьківського піклування, - діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням батьків батьківських прав, відібранням дітей у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні діти;

• безпритульні діти - діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання;

• дитина-інвалід - дитина зі стійким розладом функцій організму, який спричинено захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту;

• дитина-біженець - дитина, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

• неповна сім'я - сім'я, що складається з матері або батька і дитини (дітей);

• багатодітна сім'я - сім'я, що складається з батьків (або одного з батьків) і трьох та більше дітей;

• прийомна сім'я - сім'я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей на виховання та спільне проживання.

• Усі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дітей і їх батьків (чи осіб, які їх заміняють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи, визначені Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Кожна дитина має право на любов і піклування. Інтереси дітей повинні забезпечуватися першочергово як з боку держави, так і з боку батьків, й узагалі, усіх дорослих. У світі 540 мільйонів дітей. Кожна четверта дитина живе у небезпечних, нестабільних умовах.

Держава гарантує дитині право на охорону здоров'я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я, сприяє створенню безпечних умов для життя і розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя. Проте навіть самі представники влади не сперечаються, що безкоштовної медицини давно вже не існує в Україні. Ірена Кільчицька, перший заступник КМДА так прокоментувала цю ситуацію: «Сьогодні в Україні існує 17,5 медичних послуг, які нібито є безкоштовними, а насправді надаються ніби-то за рахунок внесення на рахунок медичної установи «благодійного внеску», - повідомило Головне управління охорони здоровя та медичного забезпечення м. Києва [61]. Також через постійне недофінансування державної медицини батькам доводиться робити багато чого за власні кошти.

Все починається з того, що треба стати на облік, зробити перші обстеження та аналізи. Деякі з них у районних поліклініках не можуть зробити фізично через нестачу обладнання. Отже, так чи інакше доводиться «співпрацювати» з приватними лабораторіями. Витрати можуть збільшитися істотно, якщо вагітність протікає з відхиленнями – «збереження» у стаціонарі, додаткові обстеження та процедури можуть коштувати чимало. І весь цей час потрібно готуватися до головної події – пологів. Домовлятись треба заздалегідь – обрати пологовий будинок, знайти кваліфікованого лікаря. Така інформація передається «польовим телефоном» - на різних жіночих форумах професіоналізм фахівців та умови у пологових постійно обговорюються.

Передбачити, які додаткові витрати можуть виникнути неможливо, але до такого перебігу подій треба бути обов'язково готовим. Адже, на жаль, нерідко буває, що невчасно знайдені гроші можуть коштувати здоров'я або навіть життя. І річ не в тім, що лікарі не бажають допомогти, часто пологові будинки не мають належного забезпечення. Інколи в лікарнях не вистачає навіть бинтів, що вже казати про більш коштовні ліки та обстеження.

Психологи наполягають, що до та після пологів обстановка має бути максимально комфортною, адже в цей час жінка найбільш вразлива. А загальна палата, у якій щонайменше 4 особи – додатковий стрес для майбутньої мами. Що ж до вартості окремої палати - у довідковій її не називають. Окрім того, їх у пологових не так багато і на них «своя черга»,- про це пише українська Інтернет-газета «Соціальна країна» [86].

Тож скільки коштуватиме народження дитини, важко рахувати - ліки, вітаміни, обстеження, послуги лікарів. Якщо казати про витрати, то все це виливається в суму не меншу, ніж передплачений пакет послуг. Саме таку форму пропонують приватні клініки – заплативши за прейскурантом, жінка може бути впевнена у тому, що у разі будь-яких непередбачуваних ситуацій вона може розраховувати на своєчасну кваліфіковану допомогу.

Екс-міністр праці та соціальної політики України Людмила Денисова вважає, що в Україні необхідно ввести загальнодержавне обов'язкове медичне страхування. «Я є одним з авторів закону про загальнодержавне обов'язкове медичне страхування і вважаю, що таке страхування має бути. На сьогоднішній день відбувається просто обман: не беруть тільки лише плату за вхід в поліклініку, але я думаю, що скоро і за це будуть брати», - заявила Денисова. На її думку, в країні необхідно вводити страхову медицину, де страхувальником будуть виступати роботодавці. «Якщо це пенсіонер, то страхувальником буде - пенсійний фонд, якщо студент - то вуз, якщо це чиновник, то - держава. Якщо це працівник якогось підприємства, то це, безумовно, - роботодавець. Ми повинні сплачувати страхові внески мінімальні, тому що все безкоштовне в нашій країні просто не цінується», - зазначила екс-міністр праці і соцполітики [86].

Однак чи збігається загальнолюдське поняття «мінімальний» з думкою політиків, поки що невідомо. Та за умови прийняття закону про обов’язкове медичне страхування з’явиться нова проблема – лікування безпритульних дітей, малозабезпечених та ін.. На мою думку, повинні нести комплексний і систематичний характер, а не прийматися вже тоді, коли громада починає активно протистояти існуючій ситуації.

Незважаючи на значний ажіотаж у пологових будинках, Міністерство охорони здоров’я говорить про те, що наступив нова демографічна криза. Саме тому, сьогодні вже розробляються національні проекти «Нове життя», які будуть забезпечувати майбутніх батьків доступною та якісною медициною. Планується відкрити в Україні 27 перинатальних центр. Вже зараз подібні існують у Дніпропетровській, Донецькій, Сумській областях [32].

Важливою гарантією можливості отримання кожним медичної допомоги є проголошена в Конституції неприпустимість скорочення існуючої мережі державних та комунальних медичних закладів. Ці заходи вживаються для того, щоб кожна дитина не була позбавлена доступу до ефективної охорони здоров'я. Натомість останнім часом спостерігаються прямо протилежні тенденції, а саме масове скорочення мережі лікарняних закладів на 25 % шляхом ліквідації, перепрофілювання або реорганізації. (Пояснювальна записка до проекту Постанови Верховної Ради України «Про невідкладні заходи щодо збереження та відновлення мережі державних та комунальних закладів системи охорони здоровя України») Особисто в моєму рідному місті Артемівску (Донецька обл.) зараз йде відкрита боротьба за одну з клінічних лікарень, яку мер Олексі Рева намагається закрити. А все через те, що будівля знаходиться у центрі міста, у парковій зоні, яку можна використати під розважальний центр. Як саме закінчиться цей конфлікт поки що невідомо [65;13].

За Конституцією України, життя кожної дитини є найціннішим. Ст. 27 визначає «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати права людини.» Мається на увазі захист від свавілля з боку держави та інших громадян - ніхто не може позбавляти людину життя, це є неприпустимим для держави, її органів, різних політичних сил. Закони мають обмежувати владу держави над особою. Кожен також має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань. Кожна держава повинна забезпечувати виживання та здоровий розвиток дітей - своїх маленьких громадян. В Україні із 1000 новонароджених 22 дитини вмирає, не досягши 5-річного віку. Важливим кроком для вирішення цієї проблеми в нашій державі є подолання бідності. Зараз влада намагається проводити активну політику регулювання цієї проблеми. Про це свідчать дані, які надає Інтерфакс-Україна: у 2012 році рівень бідності в країні знизився з 27% до 24%. І хоча ці переміни можна вважати не значними на загальнонаціональному рівне, проте вони все таки є і їх не можна не назвати [31].

Проте створилася така ситуація, коли все діти хоча й мають рівні права, однак можливості їх забезпечення різні. Передусім це стосується дітей-сиріт, дітей з особливими потребами та дітей з сільської місцевості. Щодо останніх, можна навести приклад про позитивні зміни. У Вінницькій області з 2012 року започатковано новий проект, згідно з яким діти з сільської місцевості зможуть безкоштовно навчатися у медичному університеті ВНМУ ім. Пірогова. Як зазначив губернатор Вінницької ообласті «Наша мета, щоб медпрацівники приходили на село з бажання працювати». Це безперечно важливий плюс, однак має лише локальний характер [86].

Основною проблемою вітчизняної соціальної політики залишається також неефективне використання наявних ресурсів унаслідок застосування застарілих механізмів фінансування сфери освіти, охорони здоров`я та соціального захисту, відсутність політичної волі для здійснення структурних реформ у цих секторах. В той же час можливості Держбюджету не дозволяють зробити соціальну допомогу дійсно значущою, яка б захищала сім`ю від ризику бідності [5]. Тому народження другої дитини в сім'ї - дуже серйозний ризик бідності в Україні, - про це в інтерв'ю газеті «Діло» повідомила директор інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Елла Лібанова. «Ризик бідності сім'ї з дитиною до 3 років приблизно в 1,5 рази вищий за середній по країні. Це - серйозно. І це в 2 з гаком рази вище, ніж ризик бідності для сім'ї, в якій немає неповнолітніх дітей», - сказала Лібанова [86].

Потребує рішення і законодавчого закріплення питання отримання житла дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Оскільки приблизно 80 тисяч українських підлітків віком від 10 до 19 років живуть і працюють на вулиці, більшість з них через юридичну невизначеність їх статусі. Про це розповіла голова правління українського інституту соціальних досліджень ім. О.Яременка Ольга Балакірєва під час презентації у січні цього року результатів дослідження «Підлітки, які живуть або працюють на вулиці: актуальні акценти для ефективної профілактики ВІЛ», передає газета «День». Експерт також акцентувала увагу на тому, що дві третини дітей вулиці не мають постійного місця проживання: 27% живуть на залізничних вокзалах та автовокзалах, 19% у квартирах знайомих чи друзів, 18% - у порожніх та занедбаних дачах чи будинках, 10% - у помешканням випадкових знайомих або незнайомих. 8% - взагалі ночують у підвалах, каналізаціях, у котельнях та теплотрасах.

У Харківській області найскладнішим питанням соціально-правового захисту дітей, особливо дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, залишається питання захисту житлових та майнових прав дітей, які залишилися без піклування батьків.

На кінець 2012 року до електронної Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Діти» внесені дані щодо житлових прав (наявності чи відсутності закріпленого житла) у відношенні 4736 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування Із зазначеної кількості дітей не мають житла 1347 осіб (28,4%, у 2011 році -32,7%);), мають житло на праві власності – 709 осіб (15%, у 2011 році -16,3%), мають житло на праві користування – 2680 осіб (56,6%, у 2011 році -50,9%) (Додаток 1).

За законом, держава надає альтернативу сімейному піклуванню: близько 160 тисяч дітей живуть у державних дитячих будинках та інтернатах. З них майже 90 тисяч - сироти і діти, які з різних причин залишилися без піклування батьків. Для того, щоб зрозуміти повну: станом на 1 січня 2013 року на території Харківської області проживає 413718 дітей віком від 0 до 17 років, у тому числі на території сільських районів – 174440 дітей, міст обласного значення – 239278 дітей, у тому числі у районах м. Харкова – 196384 дітей.

Необхідно зазначити, що останні роки (за даними інформаційного запиту) відбуваються зміни в роботі закладів соціального захисту. Якщо в попередні роки основними завданнями притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей були соціальний захист та надання психологічної, педагогічної, медичної допомоги дитині, то сьогодні заклади активно працюють у напрямку подальшого влаштування дитини до сімейних форм виховання. Пріоритетною формою сімейного влаштування є усиновлення дитини. Збільшується влаштування дітей під опіку, піклування. Протягом 2012 року в області 837 дітей влаштовано під опіку. Загалом, за сім останніх років у 17 разів збільшилася кількість дітей, які виховуються у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу – порівняно нових формах сімейного виховання, де матеріальне утримання дитини та соціальна допомога батькам підтримується державою. Такі результати дозволили скоротити кількість дітей, які виховуються в інтернатних закладах і забезпечити в них більш оптимальні умови виховання дітей, забезпечити умови для виховання дітей зі збереженням родинних зв’язків та врахуванням місця походження дитини, що залишилися без батьківського піклування.

Починаючи ще з 2009 року, в нашій країні діє Закон «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року». Згідно цього плану держава взяла на себе обов’язок забезпечити оптимальне функціонування цілісної системи захисту прав дітей. Таке рішення потребує ефективних дієвих заходів не лише на національному рівні, а й на регіональному. Також українське законодавство про охорону дитинства наділяє додатковими можливостями місцеві органів влади, які мають право розробляти та ухвалювати власні місцеві програми поліпшення становища дітей. Так, у Харківській області діє ряд програм щодо поліпшення умов життєдіяльності соціально незахищених груп. Серед них важливе місце займає «Програма сприяння безпечній життєдіяльності у сфері захисту населення м. Харкова на 2010-2012 роки». Програма перш за все визначає соціальний захист як систему заходів, запропонованих державою для створення умов, необхідних для громадян щодо реалізації ними своїх соціальних прав: право на життя, гідний його рівень, забезпечення в старості та в разі втрати здоров’я, право на охорону здоров’я та отримання освіти. Важливою є діяльність колегії служби у справах дітей Харківської обласної державної адміністрації. По-перше, це постійно діючий консультаційно-дорадчи орган, який сприяє реалізації державної політики з питань соціально-правового захисту дітей. Ще у лютні 2012 року з метою посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади було вирішено взяти на облік житло усіх дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Проте все ж таки такі рішення та нововведення не підкріплюються реальними діями з боку влади. Соціальні організації з захисту прав дитини намагаються вирішувати усі проблеми самотужки, проте їх успіхи лише поодинокі.

Важливим елементом у процесі організації захисту дітей є участь громадськості та здійснення кампанії громадського представництва в інтересах дітей. 5 листопада 2008 р. Кабінет Міністрів України затвердив постанову № 976 «Про порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади». Постанова забезпечила належні умови для участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики. Мета подібної громадської експертизи: об’єктивно оцінити діяльність обласної державної адміністрації та її структурних підрозділів щодо реалізації державної політики з захисту прав дітей, виконання ними Національного плану дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини та розробка рекомендацій щодо її покращення [52; 4].

Проведення державної політики щодо охорони дитинства, розробку й здійснення цільових загальнодержавних програм соціального захисту та поліпшення становища дітей, координацію діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади у цій сфері забезпечує Кабінет Міністрів України. Центральним органом влади, який забезпечує реалізацію основних завдань державної політики з питань сім’ї, дітей та молоді, є Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Реалізація окремих складових соціальної політики входить також до компетенції багатьох органів державної влади12, а механізм здійснення соціальної політики за роки незалежності постійно вдосконалюється як на рівні центральних органів державної влади, так і територіальних органів, інших регіональних структур. Протягом останніх років розвивається та збільшується мережа спеціалізованих служб різного спрямування для забезпечення комплексної тривалої допомоги різним категоріям дітей, молоді та сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Щорічний збір інформації за затвердженими статистичними формами про становище дітей та їх соціальний захист здійснюється на рівні центральних і місцевих органів виконавчої влади за напрямами їхньої діяльності, а узагальнення та оприлюднення офіційних статистичних даних проводить спеціальний уповноважений орган – Державний комітет статистики України.

В Україні постійно реалізуються національні, державні й галузеві програми, спрямовані на охорону дитинства та забезпечення умов для всебічного розвитку дітей, поліпшення їх здоров’я та соціального захисту, створення сприятливих умов для народження й виховання, підвищення якості освіти тощо. Серед них: Державна національна програма «Освіта. Україна ХХІ століття» (1993-2005 рр.); Національна програма «Діти України» (1996-2005 рр.); Національна програма «Репродуктивне здоров’я нації» (2001-2005 рр.); Міжгалузева комплексна програма «Здоров’я нації» (2002-2011 рр.); Державна програма профілактики йодної недостатності у населення (2002-2005 рр.); Державна програма відпочинку та оздоровлення дітей (2003-2008 рр.); Національна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД (2004-2008 рр.); Державна програма «Репродуктивне здоров’я нації» (2006-2015 рр.); Державна програма подолання дитячої безпритульності і безоглядності (2006-2010 рр.); Державна програма «Дитяча онкологія» (2006-2010 рр.); Державна цільова соціальна програма реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (2007-2017 рр.) та багато інших [63; 130].

Отже, питання соціального та правового захисту дітей в Україні регулюються багатьма нормативно-правовими актами: Конституцією України; Основами законодавства про охорону здоров’я; Сімейного кодексу України; Законами України «Про охорону дитинства», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про забезпечення організаційно-правових умов захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про соціальні послуги», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», «Про освіту» та ін. [5; 34].

В останні роки зміни в чинному законодавстві були спрямовані на нормативне врегулювання питань: запобігання насильства у сім’ї; встановлення і зняття опіки/піклування; вибуття дітей із державних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до сімейних форм улаштування; надання медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям; порядку взаємодії працівників різних органів державної влади при наданні соціальної допомоги сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах; підготовку випускників інтернатних закладів до самостійного життя й соціальної роботи з метою запобігання соціальному сирітству; подолання дитячої безпритульності та бездоглядності серед дітей тощо.

Під час дослідження й написання дипломної роботи з захисту прав дитини в Україні неодноразово подавалися інформаційні запити до Харківської обласної ради, з метою дізнатися стан справ на Харківщині щодо дотриманням законодавства з питань захисту прав дітей. Можна окреслити лише окремі сфери, на які направлена діяльність обласної ради. Детальніше з результатами запиту можна ознайомитися у Додатку 1.

Перш за все, державна політики направлена на подолання сирітства і безпритульності у області. Проводяться рейди для попередження правопорушень дітьми (протягом 2012 року неповнолітніми або за їх участю було вчинено 910 злочинів), лекції і бесіди у школах, виїзди до сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, організовуються спільні засідання служб у справах дітей та громадських комісій у справах дітей, що працюють при сільських та селищних радах, на засідання яких викликаються батьки, що не виконують свої батьківські обов’язки, негативно впливають на дітей. Окрему увагу, соціальна політика приділяє виявленню порушень правил торгівлі алкогольними та тютюновими виробами. Майже 47% - 487 дітей, виявлених під час проведення профілактичних заходів, були вилучені у зв’язку з тим, що потребували термінової комплексної допомоги. Це вказує на те, що на сьогодні значна кількість дітей по всій Харківській області знаходиться в ситуації серйозних ризиків, які можуть призвести до вкрай негативних наслідків (вживання алкоголю, наркотиків, тютюнопаління, безконтрольне відвідування комп’ютерних клубів, розважальних закладів тощо).

Окремі галузі соціального захисту дітей в інформаційному запиті не розглядаються, наприклад, проблеми насильства в сім'ї та школі, діти-біженці, здоров’я дитини при народженні, участь дітей в житті громади тощо. Проте подібна статистика не оголошується, тому представники влади не особливо прагнуть оприлюднювати цю інформацію в ЗМІ.

Таким чином, попри те, що розроблена та впроваджена низка національних програм, національна стратегічна політика по відношенню до дітей подекуди не підтримується нормативними актами та практичними заходами. Виконання цих програм також часто ускладнюється недостатнім рівнем фінансового забезпечення, що призводить до відсутності суттєвих зрушень, особливо на рівні невеликих міст і селищ. Крім того, для ефективного вирішення проблем дітей бракує інформації в конкретних сферах (наприклад, у сфері захисту дітей). В Україні все ще залишається проблема оприлюднення результатів державних програм.

ВИСНОВНИКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ

В сьогоднішніх умовах розвитку українського суспільства існує вагома низка соціальних проблем, які прийнято визначати як невідповідність між існуючим і необхідним станом в масовому поведінці, діях та свідомості людей, рівні задоволення їх потреб, що ускладнює життя як окремої соціальної групи, спільнот так і суспільства в цілому, а також вимагає колективних зусиль з її подолання. Зокрема, діти як найменш захищений прошарок суспільства потребують особливої уваги та захисту. Проте виникло питання, хто саме буде цим займатися. У ході аналізу усіх наукових визначень та досліджень було визначено, що суб'єктами соціального захисту є три сектори суспільної влади: державний, приватний і третій сектор. В кожному з них центральне місце займає людина. Таким чином, система соціального захисту населення охоплює всі області життєдіяльності людини і виступає важливим елементом соціально-економічних відносин.

Усі основи для їх діяльності закладені у міжнародних нормативних актах, які розроблені для забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей і плану дій щодо її здійснення, це не тільки спільні зобов'язання, це видатні документи, що свідчить про створення нового морального критерію у світовому співтоваристві. Загальна їх суть полягає у тому, щоб у майбутньому діти стали гідним продовженням нашого роду, щоб повноцінно могли користувалися плодами успіхів людства і не страждали від його невдач. У цьому є полягає суть сучасної міжнародної етики щодо дитинства. Проте усі ці нормативні акти не дають конкретних показників і це важко зробити, оскільки існують різні умови, можливості і традиції в різних країнах. Конвенції визначають загальні стандарти, моральні і правові норми, які сприяють політиці на захист дитинства. Детальніше цю сферу визначає державне законодавство. Проте українська нормативна база має велику кількість прогалин у своєму функціонуванні. Більшість реальних проблем дітей не підтримуються нормативними актами та практичними заходами. Виконання необхідних програм також часто ускладнюється недостатнім рівнем фінансового забезпечення, що призводить до відсутності суттєвих зрушень, особливо на рівні невеликих міст і селищ. Крім того, для ефективного вирішення проблем дітей бракує інформації в конкретних сферах (наприклад, у сфері захисту дітей).

Розділ 2. Соціальна журналістика й проблеми дитинства