1.2 Соціальний захист дитинства в міжнародних нормативних документах

Однією з найважливіших проблем у сфері соціального захисту є питання дотримання і реалізації прав дитини. захисту прав дітей, адже діти – наше майбутнє. Захищаючи їх, суспільство захищає життя усього людства. Тож слід розуміти, що інвестиції, вкладені у дитинство, обов’язково повернуться суспільству сповна.

Показником здорового, цивілізованого суспільства є дотримання права людини, у тому числі і дитини. На думку спеціаліста Польського Гельсінкського фонду з прав людини Ельжбети Чиж, права дитини мають певні особливості, які можна звести до таких:

• мають природний характер і виникають завдяки самому факту народження людини, є невідчужуваними, невід'ємні, безпосередньо діючими і визнаються найвищою соціальною цінністю; зміст детермінується умовами соціально-економічного, політичного і культурного розвитку суспільства;

• права дітей опосередковують відносини особистості як з державою, так і міжнародним товариством;

• складаються об'єктивно і не залежать від державного визнання;

• зафіксовані в нормах не лише внутрішньодержавного (конституційного, адміністративного, цивільного та ін..), а й міжнародного публічного права;

• механізм захисту прав охоплює усі загальнонаціональні кошти [91].

Зміст самого поняття прав дитини, підкреслює Чиж, нерозривно пов'язаний з розвитком категорії прав людини, тобто з еволюцією правових принципів, представлених чотирма етапами (поколіннями прав людини).

До першого покоління прав особистості відносяться політичні та громадянські права: на життя, свободу думки, совісті і релігії, рівність перед законом і т.д. Вони сформульовані в процесі буржуазних революцій в Європі та Америці і отримали закріплення в основоположних політико-правових документах, наприклад Декларації прав Вірджинії 1776 р., французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Ці права відображають так звану негативну свободу - обов'язок держави утримуватися від втручання в сферу особистої свободи: «... для того, щоб історично громадська культура не втратила своєї життєвості, щоб вона не завмерла в нерухомому застої, необхідно, щоб цивілізація включала в себе і право, яке буде відособлювати і оберігати індивідуальне» [91; 12].

Права першого покоління характеризуються міжнародними та національними правовими актами як ті, які не підлягають обмеженню. Причому деякі фахівці схильні розглядати ці правомочності як власне «права людини», вважаючи, що інші права є всього лише «соціальними потребами», спрямованими на «перерозподіл національного доходу на користь соціально слабких» [17].

Друге покоління прав людини сформувалося в XIX столітті в процесі боротьби за поліпшення економічного становища людей. Його пов'язують із проголошенням державами соціальних та економічних прав: на працю, відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров'я та ін.. Теорія «негативної свободи» була істотно переглянута. Соціально-економічні права отримали відображення у відповідних документах ООН і окремо взятих країн. В основі змін лежало позитивне розуміння свободи як реальної можливості здійснення своєї волі нарівні з іншими людьми. Володіння свободою передбачає не просто відсутність примусу з боку інших людей, але й наявність певних можливостей, зокрема матеріальних ресурсів, в іншому випадку людина часто не може скористатися своїм правом [48; 15].

Після Другої світової війни формувалося третє покоління прав людини, яке робило основний акцент на існування, здорове навколишнє середовище, соціальний і економічний розвиток. Вони належать кожній людині, народу, усьому людства [51; 30].

Четверте покоління прав людини почало формуватися в 90-і роки XX ст. Ці права були покликані захищати людину від загроз, пов'язаних з експериментами у сфері генетики людини, відкриттями в галузі біології [74]. Іноді їх називають правами людства на світ, ядерну безпеку, космос, екологічними, на інформацію. Мова в них йде про виживання людства як біологічного виду. Світський гуманізм стає однією з віх в моральному розвитку суспільства [8; 57].

Наведені етапи розвитку прав людини можуть слугувати підставою для створення класифікації конституційних прав дитини. Хоча виділення їх може бути тільки умовним, воно наочно показує еволюцію цього інституту, історичний зв'язок часів, загальний прогрес у цій галузі. Зокрема, теорія російського конституційного права розрізняє три основні групи, в тому числі прав дитини. Є підстави вважати, що така класифікація буде прийнятною і для української держави.

До першої категорії належать особисті права і свободи: на життя, охорону гідності, свободу та особисту недоторканність, недоторканність приватного життя, особисту й сімейнутаємницю, недоторканність житла. Дотримання таких прав неповнолітнього має велике значення для їх державно-правової захищеності.

Другу групу утворюють політичні права і свободи, що включають право на свободу думки і слова, совісті, на об'єднання з іншими, проведення зборів, мітингів і демонстрацій.

Третю становлять економічні, соціальні та культурні права: право приватної власності, свобода підприємництва, право напрацю, відпочинок, соціальне забезпечення у випадках хвороби та інвалідності, житло, охорону здоров'я і медичну допомогу, сприятливе навколишнє середовище, свободу творчості, участі в культурному житті і доступ до культурних цінностей [91; 13].

Ще до утворення ООН права дітей розглядалися, в основному, як заходи, які необхідно було здійснити стосовно рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми та проституції неповнолітніх.

У зв'язку із цим Ліга Націй у 1924 році прийняла Женевську декларацію прав дитини. Діти, їх благополуччя і права, завжди знаходилися в центрі уваги ООН з моменту її створення в 1945 році, одним з перших актів Генеральної Асамблеї було утворення Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), який сьогодні є головним механізмом міжнародної допомоги дітям.

В прийнятій ООН у 1948 році Загальнії Декларації прав людини наголошується, що діти повинні бути об'єктом особливої допомоги.

Однак становище дітей лише погіршувалося, тому світове співтовариство прийняло новий документа, у якому не лише декларувалися права дітей, як це мало місце в Декларації, а на основі юридичних норм фіксувалися заходи захисту цих прав.

За тридцять років після прийняття ООН Декларації прав дитини багато з уявлень змінилося, склалися нові поняття, і концепція прав дітей набула більш широкого характеру. Потреба в наданні правам дітей більш високого юридичного статусу з особливою силою виявилася в ході підготовки до Міжнародного року дитини, який відзначався в 1979 році. У цьому ж році Комісія ООН з прав дитини взялася за створення проекту Конвенції. Ініціатором цього починання була Польща, а головою робочої групи, яка тривалий час готувала проект Конституції, був польський професор Пеклом Лопатка.

Десять років з 1979 по 1989 рік, комісія з прав людини, у якій брали участь юристи, лікарі, педагоги, психологи, соціологи, культурологи, діячі громадських організацій та релігійних конфесій багатьох країн світу розробляли цей проект.

20 листопада 1989 Генеральна Асамблея ООН одноголосно прийняла Конвенцію про права дітей. Подія настільки важлива і значуща, що багато публіцистів та громадських діячів стали називати Конвенцію Великою хартією вольностей для дітей, Світовою конституцією прав дитини. [42; 43]

Із метою привернути увагу світової спільноти до Конвенції, питань захисту прав дитини ООН провела в 1990 році Всесвітню зустріч на вищому рівні в інтересах дітей. У ній брали участь 71 представник різних країн, щоб своїм авторитетом підтримати ідеї Конвенції про права дитини. Роль Секретаріату, який забезпечує підготовку та організацію зустрічі, виконав ЮНІСЕФ.

Учасники зустрічі прийняли Загальну декларацію про забезпечення виживання, захисту й розвитку дітей і План дій по здійсненню цієї декларації в 90-ті роки. Глави 159 делегацій прийняли рішення спробувати покінчити до 2000 року з дитячою смертністю і недоїданням в їх сучасному масштабі, забезпечити елементарні гарантії нормального фізичного і морального розвитку дітей у всьому світі.

У числі конкретних цільових завдань були зобов'язання: скоротити на одну третину смертність дітей у віці до 5 років і наполовину кількість випадків материнської смертності, випадків гострого та помірного недоїдання серед дітей у віці до 5 років; забезпечення всіх сімей питною водою і нормальними санітарними умовами; забезпечити базову освіту для всіх дітей і повне початкову освіту щонайменше для 80% з них. Захист багатьох мільйонів дітей, що знаходяться в особливо важких умовах, а також визнання і дотримання у всіх країнах Конвенції про права дитини та інші конкретні цілі.

Таким чином, розробка міжнародної нормативної бази про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей і плану дій щодо її здійснення - це не тільки спільні зобов'язання, це видатні документи, що свідчить про створення нового морального критерію у світовому співтоваристві. Загальна їх суть полягає у тому, щоб у майбутньому діти стали гідним продовженням нашого роду, щоб повноцінно могли користувалися плодами успіхів людства і не страждали від його невдач. У цьому полягає сутність сучасної міжнародної етики щодо дитинства. Проте усі ці нормативні акти не дають конкретних показників, і це важко зробити, оскільки існують різні умови, можливості і традиції в різних країнах. Конвенції визначають загальні стандарти, моральні і правові норми, які сприяють політиці на захист дитинства.