МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В.Н.КАРАЗІНА

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ

ПРОБЛЕМА ДИТИНСТВА В СУЧАСНИХ

УКРАЇНСЬКИХ МАС-МЕДІА

(на основі журналістських матеріалів 2011-2013 р.р.)

Дипломна робота

студентки 5 курсу

філологічного факультету

(спеціальність – 8.03030101 журналістика)

група ЛЖ-52

Поліханенко Анни Олександрівни

Науковий керівник – проф. Ломакович Світлана Володимирівна

Рецензент – доц. Лаврик Оксана Василівна

Харків – 2013

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Законодавче забезпечення соціального захисту дитини в Україні

1. Поняття соціальної проблеми та соціального захисту…………………….7

2. Соціальний захист дитинства в міжнародних нормативних документах…11

3. Соціальний захист дитинства в контексті українського законодавства…..16

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ……………………………………………30

Розділ 2. Соціальна журналістика й проблеми дитинства

1. Поняття соціальної журналістики……………………………………………32

2. Стан відображення питання захисту прав дитини в українській соціальній журналістиці………………………………………………………………………….38

3. Роль третього сектора у формуванні проблем дитини…………………….44

4. Світовий досвід соціальної журналістики у висвітленні проблеми дитинства……………………………………………………………………………..53ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО РОЗДІЛУ…………………………………………….58

Розділ 3. Проблеми захисту прав дитини в журналістських матеріалах: вплив на суспільну думку й соціальну практику

1. Провідна роль друкованих ЗМІ в приверненні уваги громадськості й української влади до проблеми дитинства…………………………………………60

2. Особливості висвітлення проблем дитини в Україні засобами теле- і радіожурналістики…………………………………………………………………...76

3. Інтернет-видання: позитивні й негативні тенденції в поданні проблематики, пов’язаної з правами дитини………………………………………………………..90

4. Шляхи підвищення дієвості журналістських матеріалів про проблеми дитинства………………………………………………………………………………97ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ……………………………………………103

Розділ 4. Правила охорони праці при роботі на комп’ютері………………….104

Висновок……………………………………………………………………………..113

Бібліографія…………………………………………………………………………115

Додатки……………………………………………………………………………….138

Вступ

Забезпечення прав дитини – це надважливе та актуальне завдання для країни, яка прагне бути розвиненою та демократичною. У пострадянській Україні, яка сьогодні знаходиться на початковому етапі побудови правової країни, на перший план повинні виходити інтереси індивідів, а не держави, адже громадянське суспільство передбачає націленість політики саме на задоволення інтересів кожного громадянина. Чи не основним показником у цьому контексті є гарантоване забезпечення прав людини, які визнані загальнолюдською цінністю у Конвенції ООН про права людини. Громадянин України зможе визнати себе силою, здатною диктувати свою волю державі та пред’являти до неї зростаючі вимоги ціннісного змісту.

Не втрачає свого значення вислів Френсіса Бекона про те, що «людське суспільство це організм, у якому представники різних віків функціонують у якості органів. Суспільство, що складається з усіх віків, досконале, тому що воно любить, мислить, критикує, воно може бажати і бажає, тому що може… Якщо один із цих органів відсутній, то рівновага порушується, він занедужує». Тож важливо визнавати дітей як людей, як повноцінних членів суспільства. Якщо не реалізуються права дитини, то не варто розраховувати, що доросла людина, яка з неї виросте, стане законослухняним громадянином з високим рівнем громадянської культури.

На шляху вдосконалення системи захисту прав дітей в Україні важливим є формування адекватного відношення українських мас-медіа до цієї проблематики. Адже ЗМІ виконує функції інтеграції пізнання, орієнтації і морально-психологічного задоволення усього суспільства. Від того, як про стан дітей напишуть або розкажуть журналісти, залежить державна політика, ставлення до молодого покоління, його виховання тощо. Тож надзвичайно важливо розробити єдину концепцію щодо створення журналістських творів, які будуть висвітлювати дитячу проблематику. У цьому і полягає актуальність дослідження.

У контексті дослідження дитячої проблематики у мас-медіа можна навести один із головних постулатів авторів «Чотири теорії преси» Ф. Сіберта, Т. Петерсона, У. Шрамма: «Преса завжди набуває форму і забарвлення тієї соціально-політичної структури, у межах якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання відносин індивіда і соціальних інститутів». За таких умов для кожного з трьох секторів суспільного життя України (держава, комерційний бізнес і громадські об'єднання) журналістика, зокрема соціальні ЗМІ, виступають атрибутом соціальної політики, яку здійснює держава.

За словами представників громадських організацій, тобто третього сектора, переважна більшість успішних проектів із надання соціальної допомоги дітям реалізується ними самостійно без залучення держави та заслабкої зацікавленості ЗМІ. У системі заходів, спрямованих на подолання безпритульності, державні та громадські установи діють або як окремі суб’єкти або, більш того, сприймають один одного як конкуренти. Як результат - кількість безпритульних та бездоглядних дітей залишається надвеликою в масштабах всієї України. Проте лідерство зберігається за східними областями: Донецькою, Луганською, Харківською. Вражаючі цифри починають сприйматися лише як сухі факти, до яких, вочевидь, вже мало хто прислуховується. Чисельність же дітей-сиріт та дітей, обмежених батьківським піклуванням, не зменшується і становить більше ніж 102 тис. (за даними Держкомстату), тоді як кількість кризових родин, де діти вважаються потенційними сиротами, досягає 80 тис. Із дев’яти мільйонів українських дітей близько 65 тис. живуть у державних інтернатних закладах. Окрім того, 2012 року був прийнятий новий законопроект відносно підвищення рівня мінімального шлюбного віку до 18 років, а в разі вагітності жінки – з 14 до 16 років. Однак у законі нічого не сказано, що робити, якщо вагітність наступила раніше. Адже рівень статевого виховання і культури в Україні перебуває на вкрай низькому показнику. Згідно з даними Укрінформ, 42% учнівської молоді віком 14-17 років мають досвід статевого життя, серед опитуваних 47 з 796 дівчат були вагітними, і в 27 випадках це закінчилося абортом. Зареєстровані випадки, коли дівчата робили аборт більше 10 разів. Це жахливі цифри, як свідчать про необхідність підвищення ефективності роботи з виховання в молоді культури статевих стосунків, профілактики небажаної вагітності та інфекцій, що передаються статевим шляхом. Наша держава намагалася перекласти відповідальність за це на вчителів, однак самі викладачі підкреслили нездатність порозумітися з учнями щодо цієї теми, про що розповіла вчитель вищої категорії Херсонського ліцею № 24 Наталя Герасименко. На жаль, це питання не було розглянуто засобами масової інформації, адже в Україні майже відсутня соціальна спеціалізація журналістів. А навіть самі представники цієї професії підкреслюють непопулярність соціальної тематики. Про це, зокрема, повідомив директор Фонду розвитку медіа-проектів і соціальних програм Gladway Володимир Вайнер. Та незважаючи на це, основним джерелом отримання інформації як про статеві стосунки, так і про методи контрацепції для молоді залишається ЗМІ та Інтернет.

Отже, завданням журналістів повинно стати не тільки написання матеріалів про дітей, а й звертання уваги громадськості на порушення їх прав, при потребі, навіть посилаючись на положення певних нормативних актів. Медіа-продукти повинні сприяти кращому розумінню питань, пов’язаних з правами дитини, та усвідомленню ролі, яку відіграє політика нашого уряду у вирішенні конкретних соціальних питань. Журналіст, як ніхто інший, має можливість вимагати від держави конкретних дій щодо дотримання міжнародних зобов’язань.

У силах кожної редакції зініціювати проведення кампанії з підвищення обізнаності серед населення та політиків у питаннях Конвенції про права дитини.

Журналісти часто пишуть лише про дітей-злочинців, дітей вулиці або про тих, у яких батьки алкоголіки, злочинці, наркомани, але забувають писати про тих, які змушені заробляти нелегкою працею через певні сімейні обставини, або яких експлуатують, примушуючи тяжко працювати, або про дітей-біженців і як їм живеться та багато іншого, що не лежить на поверхні.

Мета роботи – дослідити проблеми, пов'язані з труднощами сьогодення в житті дитини, та тенденції їх висвітлення в сучасних українських мас-медіа (газета, радіо, телебачення, Інтернет), розробити єдину концепцію щодо створення журналістських творів, які будуть висвітлювати дитячу проблематику.

Для досягнення визначеної мети необхідно розглянути такі завдання:

• вивчити міжнародні та національні нормативно-правові акти, які будь-яким чином стосуються прав українських дітей;

• проаналізувати дотримання та ефективність положень законодавчих актів щодо захисту соціально незахищених верств населення в Україні, зокрема дітей;

• дослідити ефективність діяльності благодійних організацій та їх взаємодію з державою та ЗМІ;

• визначити особливості діяльності «третього сектора» в Україні, який спрямовує свою діяльність на соціальний захист дитинства;

• проаналізувати матеріали з соціальної тематики, які пов’язані з проблемами дитинства, та визначити їх основні недоліки, що спричиняють слабку ефективність текстів;

• визначити шляхи підвищення дієвості соціальної журналістики, зокрема направленої на висвітлення проблем дитинства.

Об’єкт дослідження – простір, у якому спостерігається наявність соціальних проблеми дитинства.

Предмет дослідження – відображення проблем дитинства в журналістських матеріалах, зокрема в друкованих виданнях «День», «Вечірній Харків», «Факти та коментарі», різноманітних електронних медіа та зарубіжних друкованих виданнях США, Німеччини та Росії.

Структура роботи

Робота має структуровану форму. Складається з Вступу, Основних розділів, Висновку, Бібліографії та Додатків.

Перший розділ – присвячений законодавчому забезпеченню соціального захисту дитини в Україні. Другий розділ розглядає соціальну журналістику й проблеми дитинства. Практичним дослідженням діяльності мас-медіа в Україні присвячений третій розділ. Вивчаються матеріали провідних друкованих видань та електронних ЗМІ. А на основі цих результаті розроблено практичні поради та вказівки для журналістів, які займаються висвітленням питань захисту прав дитини.

Останній розділ розглядає основи охорони праці під час роботи за комп’ютером, які необхідні для повноцінної професійної діяльності журналіста.

Розділ 1. Законодавче забезпечення соціального захисту дитини в Україні

1.1 Поняття соціальної проблеми та соціального захисту

У сучасному суспільстві засоби масової інформації відіграють значну і з часом все зростаючу роль у формуванні уявлень людей про соціальні явища і процеси, у тому числі про соціальні проблеми. У зв’язку із цим інформація, яку отримує аудиторія, залежить від розуміння журналістами поняття «соціальна проблема». Отже, необхідне існування єдиного цілісного і логічного визначення соціальної проблематики, якого досі не існує. Це пов’язано з тим, що практика названня деяких труднощів соціальними проблемами, які слід розв’язувати, є відносно недавньою. Якщо проблема правильно сформульована, то це, по-перше, дозволяє здійснювати пошук відсутньої інформації в потрібному напрямку; по-друге, забезпечує вибір оптимального інструментарію соціального впливу, а отже, і ефективність соціальної роботи.

Дослідник І.Ясавеєв стверджує, що усвідомлення соціальних проблем - загальна тенденція бачити і засуджувати умови нещасть, що трапляються з незнайомими, неблизькими людьми, рішучість змінити ці умови - не могло з'явитися до виникнення в Західній Європі кінця XVIII століття своєрідного комплексу чотирьох ідей: старої ідеї рівності і нових ідей природної досконалості людини, змінності соціальних умов і гуманізму [39]. Значущу роль у визнанні існування соціальних проблем у західному суспільстві Нового часу (тобто епохи модерну) зіграли:

1) світський раціоналізм, сутність якого полягала в концептуальному переведенні проблем і умов із стародавнього теологічного контексту добра і зла в раціоналістичний контекст аналітичного розуміння і контролю;

2) гуманізм як поступове розширення та інституціоналізація почуття жалю [81; 262-282].

Спочатку саме словосполучення «соціальна проблема» використовувалося для позначення однієї конкретної проблеми - нерівномірного розподілу багатства. Поняття соціальної проблеми як небажаної ситуації, яку можна і потрібно змінити, дещо пізніше використовується в західних суспільствах при спробах осмислити соціальні наслідки промислової революції: зростання міст, а разом з ним і зростання міських нетрів, руйнування традиційних життєвих укладів, розмивання соціальних орієнтирів [39]. Загалом, протягом усього історичного процесу було сформовано кілька концептуальних підходів, якими керувалися соціальні працівники та дослідники соціальних проблем:

• підхід соціальної патології – постає, як хвороба суспільства. Один із теоретиків цього напрямку Самуель Сміт, автор книги «Соціальна патологія» (Нью-Йорк, 1911), викладає його сутність наступним чином: «Патологія в соціальній науці певним чином паралельна патології в медицині. Так само, як вивчення фізичного захворювання має важливе значення для підтримки фізичного здоров'я, так соціальне здоров'я не може бути міцним без ширшого і більш певного знання хвороби соціальної» [79]. Цей напрям досить довгий час (до Першої світової війни) служив єдиною підставою для досліджень соціальних проблем. Сучасні історики соціології пов'язують його домінування з тією обставиною, що в умовах поступових соціальних змін в більшості товариств до Першої світової війни існуючий стан речей сприймався як нормальний. У такій атмосфері природно було розглядати девіантних індивідів як «хворих», а небажані ситуації - як «хвороби суспільства» [81];

• підхід соціальної дезорганізації – соціальна проблема як наслідок соціальної дезорганізації. У момент суспільної дезорганізації - буде вона відбуватися в силу хворобливої кризи або, навпаки, в період сприятливих, але занадто раптових соціальних перетворень - суспільство виявляється тимчасово не здатним проявляти потрібні вплив на людину, і в цьому можна знайти пояснення підвищень випадків самогубств [20; 237];

• функціоналістський підхід - соціальна проблема як наслідок дисфункції якої-небудь суспільної діяльності. Основа підходу полягає у виявленні умов або видів поведінки, які заважають реалізації цілей суспільства, перешкоджають його рівному функціонуванню або призводять суспільство до нестійкого, неврівноваженого стану.

На сьогодні кожен з підходів до соціальних проблем, включаючи найбільш старий і простий підхід соціальної патології, використовується тими чи іншими дослідниками, політиками та соціальними працівниками. Так, наприклад, підхід соціальної патології стосовно проблеми корупції трансформується в так званий моралістичний підхід, прихильники якого бачать причини цього явища в недосконалості людської природи, низьких моральних якостях носіїв корумпованих політичних відносин [92; 47].

Аналізуючи усе сказане, можна визначити соціальну проблему як невідповідність між існуючим і необхідним станом в масовій поведінці, діях та свідомості людей, нерівне задоволення їх потреб, що ускладнює життя як окремої соціальної групи, спільнот, так і суспільства в цілому, а таму вимагає колективних зусиль з її подолання.

В умовах існування будь-яких соціальних проблем держава прагне надати сприяння особам, що опинилися в особливо складному становищі, на основі комплексу постійних і довготривалих економічних, соціальних, медико-психологічних, організаційних, правових та інших заходів, забезпечуючи таким категоріям громадян соціально-прийнятний рівень життя, а також умови для повноцінної їх участі в житті суспільства [33; 29]. Подібну сукупність заходів об’єднує поняття соціального захисту.

В Україні питання соціального захисту населення досліджують Н.Борецька, Е.Лібанова, О.Макарова, Б.Надточій, О.Новикова, В.Скуратівський та ін.. До числа найбільш відомих зарубіжних авторів, які досліджують ці сфери, належать Т.Ганслі, Т.Сааті, К.Кернс [3]. Значний інтерес становлять роботи російських вчених - Н.Волгіна, Є.Холостовой, Є.Гонтмахера, Н.Рімашевськой та ін..

Поняття соціального захисту висвітлюється в багатьох науках (економічних, соціологічних, правових). Підхід, прийнятий в юридичній науці, говорить про те, що це «...комплекс правових, економічних і соціальних гарантій, що забезпечують кожному право на безпечну працю, охорону здоров'я в процесі праці, економічний захист і підтримку працівників та їх сімей в разі тимчасової втрати працездатності на виробництві, медичну, соціальну та професійну реабілітацію» [1; 3].

У соціологічних науках соціальний захист визначається як «...організована взаємодія соціальних суб'єктів щодо задоволення пріоритетних потреб різних категорій населення, які забезпечують стійкість соціуму» [59; 12]. З точки зору фінансів, це «...фактичні механізми, за допомогою яких зазвичай перерозподіляють доходи від економічноактивних членів суспільства на користь хворих, літніх, непрацездатних, безробітних та бідних» [72; 320 – 328].

Зрозуміло, що різні тлумачення цього поняття свідчать про неоднозначність його розуміння, передусім стосовно суб’єкта соціального захисту. Таку ж думку підтримує В.Юдін, який констатує, що термін «соціальний захист» не має чітко визначених рамок, меж і обсягу змісту [94; 4]. Зокрема, О. Новікова взагалі не вказує, ким безпосередньо здійснюється соціальний захист і на кого він спрямований. На думку фахівців М. Борецької та Л. Клівіденко, суб'єктом соціального захисту є лише держава. Узагальнюючи, можна констатувати існування визначень, які:

• наділяють соціальний захист пасивним характером, не враховуючи соціальне страхування: «соціальний захист є особливою формою соціального забезпечення, коли при обмеженні ресурсів держави здійснюється максимально можливе задоволення потреб...» [6; 20].

• характеризують соціальний захист як напрям соціальної політики: «...діяльність держави на регіональному та локальному рівнях, яка спрямована на забезпечення захисту населення від економічних, соціальних та екологічних ризиків» [22];

• соціальний захист з позиції її організації: «…сукупність інституційних утворень і соціальних практик, спрямованих на забезпечення задоволення потреби людей у соціальній допомозі та захисті шляхом дотримання найважливіших соціальних прав і досягнення прийнятного рівня життя громадян» [46].

Отже, ураховуючи позиції різних науковців, у роботі пропонується вважати суб'єктами соціального захисту три сектори суспільної влади: державний, приватний і третій сектор. У кожному з них центральне місце займає людина. Таким чином, система соціального захисту населення охоплює всі області життєдіяльності людини і виступає важливим елементом соціально-економічних відносин.