49. Дії та результати дій, як об’єкти цивільних прав.

Дії, послуги, результати

творчої діяльності, особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав.

1) дії, як суб'єкти цивільних прав, безпосередньо спрямовані на створення певних матеріальних благ і не можуть бути відокремленні від самої забовьязальноі особи.

2) Особливе місце серед дій посідають послуги - це певна діяльність, яка створює не річ, а благо для задоволення суспільних потреб.

Види послуг: - фактичні (договір зберігання, договір перевезень);

- Юрідтчні (договір доручення, договір комісії);

- Комплексні послуги, в яких поєднуються юридичні і фактичні послуги (договір експедиції).

3) Результатами творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення.

Вони стають об'єктами цивільних лише при втілені в певні речі (рукопис, картина, креслення, запис на плівку тощо), тобто коли набуваютьформи, яка може бути сприйнята без присутності автора.

Результати творчої діяльності є також відкриття, винахід, раціаналізаторська пропозицію і промисловий зразок. Ці продукти стають об'єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і відповідного оформлення.

- Службова і комерційна таємниця як певне нематеріальне благо є об'єктом цивільного обороту.

4) осбісті немайнові блага - це такі блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки. Вони пов'язані з особою, не можуть передаватися і бути відчуженими. Для фізичної особи відповідно до Конституції України є життя, здоров'я, тілесно недоторканність, сім'я, гідність, честь, таємниця особистого життя, недоторканність житла, свобода розвитку творчості, авторства, а також інші блага, які охороняються законом.

Для юридичних осіб - честь, гідність найменування юридичної особи, товарний знак, права авторства. Але вони можуть припинятися (напр., зміна назви при реорганізації), а також відчужуватися (напр., шляхом видачі ліцензії на товарний знак).

50. Продукти творчої діяльності, як об’єкти цивільних прав.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами.

Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі. Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, але можуть припинятися і достроково.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов’язки, але для того, щоб ці результати визнавалися об’єктами цивільних прав, потрібно їх втілення в об’єктивну форму, необхідну для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, картина може бути відображена у полотні, винахід – у схемах. Не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності та речі, в яких вони втілені матеріально, як об’єкти цивільних прав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, малярем, що створив цю картину.

Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об’єктів цивільних прав результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції – з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.

Ще однією особливістю результатів творчої діяльності є те, що для багатьох із них обов’язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

Будь-який новий вид продукції або послуг є втіленням конкретної ідеї чи концепції і з’являється на ринку тільки після цілого ряду доробок, вдосконалень і перетворень, спрямованих на поліпшення його споживчих якостей і конкурентоспроможності. Правовий захист цих удосконалень і перетворень можливий саме завдяки засобам охорони прав інтелектуальної власності.

Законодавчі акти, що визначають та охороняють права інтелектуальної власності складають окрему підгалузь цивільного законодавства – систему правових норм про особисті немайнові і майнові права на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об’єкти, що визнаються й охороняються законом. Один з найважливіших принципів, передбачений чинним законодавством, – принцип непорушності права інтелектуальної власності.

Стаття 420 ЦКУ України дає перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),

географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов’язком нашої держави. Згідно зі ст. 54 Конституції України, ст. 309 ЦКУ, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Цензура процесу творчості, результатів творчої діяльності заборонена.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого оспорюваного чи порушеного права інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, припинення дії, яка його порушує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні – властиві лише для прав інтелектуальної власності.

Суд може постановити рішення про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням прав інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

застосування разового грошового стягнення;

опублікування в ЗМІ відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Підсумовуючи вищесказане, варто визнати, що результати інтелектуальної, творчої діяльності є невід’ємним елементом цивільних правовідносин. Особливу увагу слід приділяти належній правовому регулюванню права власності людини на результати її діяльності та питанню юридичних гарантій щодо реалізації та захисту даного права.

Важлива не лише наявність досконалої законодавчої бази, а й належної системи реалізації та дотримання зазначених правових положень.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про власність», об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. Це право власності має бути не формальним, а реальним, відповідати дійсному суспільному ладу держави.

Такий стан речей слугував би дієвим стимулом для людей, що є «ковалями» української науки, культури, мистецтва і став би передумовою збагачення і зміцнення інтелектуального, творчого фонду країни.

51. Особисті немайнові права - це права, які невід’ємно пов’язані з особою їх носія. Особисті немайнові права мають як фізичні, так і юридичні особи.

Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, таємницю кореспонденції, інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати (ст. 94 ЦК України).

Особистим немайновим правам фізичної особи присвячено розділ II Конституції України.

До особистих немайнових прав фізичної особи відносяться такі: право на життя; право на охорону здоров’я; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність особистого і сімейного життя; право на повагу до гідності та честі; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники (ч. 1 ст. 272 ЦК України).

Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.

Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, які встановлені Конституцією України та іншими законами, можливе лише у випадках, передбачених цими документами.

Особисті немайнові права фізичної особи поділяються на права, що забезпечують природне існування фізичної особи, та права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Права, що забезпечують природне існування: право на життя, право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров’я та ін.

Права, які забезпечують соціальне буття: право на ім’я, право на повагу до гідності та честі; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію; право на таємницю кореспонденції, захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок, право на недоторканність житла; право на вибір роду занять, право на свободу пересування; право на свободу об’єднання, право на мирні зібрання та ін..

Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК України).

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється судом (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення право-відношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб та ін.), Президентом України (у межах повноважень, визначених Конституцією України), органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами), нотаріусом (шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і порядку, встановлених законом) та шляхом самозахисту (застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства).

52. Річчю є предмет матеріального світу, стосовно чого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Речове право - суб’єктивне цивільне право, об’єктом якого є річ. Особа, що володіє речовим правом, здійснює його самостійно, не удаючись для цього до будь-яких визначених дій, сприяння інших осіб. Власник речі володіє, користується і розпоряджається нею за своїм розсудом у межах, встановлених законом.

Володіння - це можливість власника мати річ у своєму віданні у сфері свого фактичного господарського впливу.

Користування - можливість користування річчю та вилучення з неї корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

Розпорядження - можливість власника самостійно вирішувати долю речі, відчужувати її іншим особам, змінювати її стан та призначення.

До речових прав відносять:

• право власності;

• право володіння;

• сервітутне право (обмежене речове право, яке дозволяє не власнику речі або нерухомості, користуватися цією річчю або нерухомістю на умовах, які встановлені у законі чи договорі);

• емфітевзис (право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб;

• суперфіцій (право користування чужою землею для забудови).

Однією з основних задач цивільного права складає розподілення речових благ, тобто, насамперед, речей, які знаходяться в даному суспільстві, між окремими його членами. Засобом такого розподілення є надання цим останнім суб’єктивних речових прав. Відповіднодо цих функцій будь-яке речове право представляє деякий безпосередній зв’язок особи з річчю. А всі інші члени даного суспільства зобов’язані признавати цей зв’язок приналежності та не порушувати його своїми діями.

Внаслідок цього відповідно речове право має характер абсолютного права в тому значенні, що воно адресовано до всіх і буде у випадку порушення захищатися від усіх. До чиїх би рук моя річ не потрапила, я можу її витребувати собі тільки на тій підставі, що ця річ - моя, що вона надана мені правопорядком. Протилежність речовому праву (праву абсолютному) є зобов’язальне право (право відносне). Зобов’язальна вимога адресується тільки одній особі -боржнику, і тільки ця особа може порушити право кредитора (несплата боргу та інше). Тому проти цієї визначеної особи може знадобитися захист.

Різниця між речовим та зобов’язальним правом найяскравіше проявляється у договорі купівлі-продажу. Цей договір сам по собі ще не дає покупцеві речового права власності, а лише створює в його особі зобов’язальне право вимоги від продавця передачі речі. Якщо продавець, незважаючи на це, продає і передає другій особі ту річ, то перший покупець матиме право вимагати від продавця відшкодування своїх збитків. На цю річ він ніяких прав не має, бо відсутнє речове право - безпосередній юридичний зв’язок з річчю. Простою пов’язаністю договору такий зв’язок не встановлюється: ця пов’язаність є зв’язком особи з особою, а не особи з річчю. Для встановлення останнього потрібен акт передачі речі.

Речове право надає особі юридичне панування над річчю. Але це панування може бути різних ступенів і різного складу, внаслідок чого і речові права не однакові.

Розрізняються такі речові права:

1. Основне речове право - право власності. Воно надає власникові в принципі повну владу над річчю. Власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися нею (продавати, закладати тощо). Але власність є повною, абсолютною владою тільки в принципі. Держава може накласти на власника певні обмеження, і завжди, у будь-який історичний момент, вона робить це (обмеження в інтересах сусідів або в інтересах загального блага). Внаслідок цього власність фактично ніколи абсолютно повною не буває.

2. Речові права на чужу річ (річ належить на праві власності одній особі, але друга особа має на неї таке ж безпосереднє речове право, лише обмежене за своїм змістом). Ці права, в свою чергу, поділяються на дві групи. До першої групи відносять речові права з використання чужого майна, а також сервітути. Так, наприклад, право довічного користування річчю. Поки визначена особа існує, вона може користуватися річчю, відповідне право власника на цей час завмирає. Такого виду сервітути називаються особистими. Інші сервітути представляють право користування, але вже не визначеній, а будь-якій особі, яка знаходиться у відповідному положенні до певного майна. Наприклад, надання права проїзду через моє майно до залізничної дороги, річки будь-якому іншому власнику сусіднього володіння, яке такий проїзд потребує. У таких випадках одна власність економічно служить господарським потребам іншого. Такі сервітути називають речовими.

Будь-який сервітут - це речове право на чужу річ, обмежене, але безпосереднє панування над річчю. До чиїх би рук річ не потрапила, вона весь час буде підлягати цьому пануванню, причому це панування не залежить від волі кожного з її власників. Цим сервітут відрізняється від різних зобов’язальних відносин, які також надають право користування чужою річчю. Так, наприклад, якщо я здам вам свою власність в оренду, ви отримаєте право користуватися нею. Але ваше право є тільки власним правом по відношенню до мене. Якщо потім я цю річ продам іншій особі, то ця особа може не погодитися на оренду і виселити вас. Ви будете мати тільки право витребувати від мене відшкодування ваших збитків. Інша справа, якщо ваше користування покоїться на сервітуті довічного володіння. Наприклад, продаж майна, здійснений власником, ніяк не стосується права довічного володіння: воно буде мати повну силу і проти будь-якого нового власника.

Другу групу складають речові права на розпорядження чужим майном. Таким є заставне право. Сутність його полягає у тому, що кредитор, якому річ закладена, має право у разі невиконання зобов’язання, продати ту річ за своїм розсудом, тобто розпорядитися нею. Закладне право є також речовим правом на чужу річ: річ залишається у володінні боржника, який її заклав, але кредитор має право витребувати її у будь-кого, в чиїх руках вона з’явиться, для того, щоб потім її продати. Наступний перехід майна шляхом продажу прав кредитора ніяк не зачіпляє його право переходить за річчю.

Речовому праву присвячена Книга третя Цивільного кодексу України

53.За ст. 202 ЦК правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. ЦК закріплює загальний поділ правочинів, залежно від кількості осіб, на і односторонні, двосторонні та багатосторонні. У більшості випадків односторонній правочин вчинюється однією особою, але ЦК (ч. З ст. 202 ЦК) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (наприклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються однією стороною.

Односторонні правочини, створюють обов’язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовуватися лише положення, які належать до боржників у зобов’язаннях. Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК).

Класифікація правочинів:

1. Залежно від наявності чи відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Безвідплатні— право чини, які не мають зустрічного обов’язку іншої сторони з надання певного блага.

2. Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуаль- ний правочин (від лат. соп$еп5іі5 — згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин (від лат. ге$ — річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину ^ є позика (а. 1046 ЦК).

3. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні (від лат. сак$а — підстава, ціль)., характеризуються тим, що їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Абстрактні (від лат. аЬвігаЬеге — відривати, відділяти), характеризуються відсутністю підстав правочину у законі. Прикладом абстрактного правочину є вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі.

До окремих видів правочинів слід віднести: а) умовні — правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються із настанням певної обставини (умови), б) строкові; в) фідуціарні. Умовними є правочини щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Умовні правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль- нимиумовами. Правочин вважається вчиненим під відкладаль- ноюумовою у випадку, коли особи, які вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов’язків. Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків.

Строкові правочини — це правочини, у яких обумовлюється момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Безстроковими є правочини, у яких не зазначається момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.їШисіа — довіра) правочини — це ті, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчиняють і надають можливість відмови від виконання зобов’язання кожній зі сторін, (правочин як доручення).

Дійсність правочину — це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, якого прагнули суб’єкти правочину при його вчиненні. Таке є можливим лише у випадку, коли правочин відповідає сукупності вимог, визначених законом, які називаються умовами дійсності правочинів.

Сукупність загальних вимог закріплено у ст. 203 ЦК:

1. Зміст правочину — це сукупність його умов, сформульованих однією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узгоджених усіма сторонами при двосторонніх чи багатосторонніх правочинах. Таким чином, зазначена умова дійсності правочину може бути визначена як законність змісту правочину.

2. Умова дійсності правочину може бути сформульована як здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів. Юридичні особи приватного права за ЦК мають переважно загальну правоздатність, а тому можуть вчиняти будь-які правочини. Правочини, які потребують отримання ліцензії можуть вчиняться лише після її одержання.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Тобто має бути відповідність волі та волевиявлення. Невідповідність між дійсним бажанням (волею) та його зовнішнім проявом (волевиявленням) є підставою для визнання судом такого правочину недійсним.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину— спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчинили правочин.

54. Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату (на відміну від подій, що відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права);

правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи (на відміну від адміністративних актів, актів управління, що видаються органами державної влади та управління);

правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин (на відміну від деліктів, які порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин);

воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (на відміну від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків);

правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин (на відміну від актів цивільного стану, котрі, по-перше,об'єднують і події, по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних, по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків).

Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні і юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦКУ та ін. актах цивільного законодавства

Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

1.Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

1. Новий ЦК вперше доповнений ст. 213 про тлумачення змісту правочину. Насамперед законодавець надає право тлумачити зміст правочину його сторонам ( в односторонніх правочинах — стороні), що є проявом реалізації приватно-правового характеру цивільних правовідносин. У даному випадку йдеться про тлумачення змісту правочину, а не про тлумачення змісту законодавства. Однак ця обставина не заперечує можливості розтлумачення правових норм, що регулюють такий правочин.

2. Тлумачення змісту одностороннього правочину його стороною не є обов'язковим для третіх осіб, особливо коли це стосується таких правочинів, як нотаріально посвідчена довіреність, заповіт. Сторони не завжди можуть дійти згоди щодо тлумачення дво- або багатостороннього правочину. Тому сторона або сторони можуть звернутися до суду з вимогою постановити судове рішення про тлумачення змісту правочину, яке матиме обов'язкову силу.

У ч. З ст. 213 ЦК визначені основні правила тлумачення змісту правочину. Насамперед необхідно брати до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Наприклад, якщо в договорі передбачено застосування за порушення договору залікової неустойки, то мається на увазі те, що вона застосовується за порушення будь-яких умов і будь-якою стороною. Якщо в договорі неодноразово вживаються терміни «продавець», «покупець», «наймодавець», «наймач», «підрядник», «замовник», то їм слід надавати однакового значення. Вживання в непоіменованому договорі без найменування термінів «підрядник», «замовник», за наявності сумнівів, дає підстави класифікувати його як договір підрядного типу, оскільки згадані терміни є загальноприйня­тими у сфері підрядних правовідносин.

Використання буквального значення слів і понять та загальноприйнятих у відповідній сфері відносин, термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин правочину. У такому випадку він встановлюється шляхом по­рівняння відповідної частини правочину із змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Наприклад, якщо в одній частині договору купівлі-продажу передбачається продаж 1000 чоловічих костюмів певного розміру, а в іншій визначається загальна сума договору 500 000 гри., то цілком логічно дійти висновку, що вартість одного костюма складає 500 грн., якщо остання не була прямо обумовлена у договорі. Аналогічно можна розтлумачити зміст правочину, де в одній частині договору зафіксовано вартість одного костюма у 500 грн., а в іншій — у 500 000 грн. Отже, логічно визнати, що продавець має передати покупцю 1000 костюмів.

3. Якщо при тлумаченні правочину неможливо встановити справжню волю сторони, необхідно враховувати мету правочину, зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст письмового договору та інші обставини, що мають істотне значення. Наприклад, упродовж чотирьох років підрядник здійснював пере­робку томатів, які щомісячно поставлялися замовником. Договір передбачав оплату переробки впродовж 10 днів після передачі виготовленої продукції за­мовнику. В новому договорі ця умова не була передбачена. У разі спору суд має підстави при тлумаченні змісту нового договору вважати, що оплата продукції повинна здійснюватися також упродовж 10 днів з моменту передачі її підрядни­ком замовнику.

4. Оскільки перелік правил тлумачення правочину, передбачених у части­нах 3 і 4 ст. 213 ЦК не є вичерпним, можна застосовувати й інші способи тлумачення. Наприклад, у разі наявності розбіжностей між найменуванням договору і його змістом правову природу такого договору необхідно визначати відповідно до його умов, а не найменування.

Тлумачення змісту правочину має здійснюватися також у контексті змісту закону. Тобто у суді може виникнути потреба у застосуванні загальноприйнятого цивілістичного способу тлумачення правових норм, що регулюють спірні відносини. У тому ж разі, коли сторони взагалі не врегулювали договором певну частину відносин, суд має право поширювати на них відповідні правові норми.

При тлумаченні правочинів, які є договорами, можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

5. При тлумаченні зовнішньоекономічних договорів необхідно також керуватися правилами їх тлумачення, встановленими у міжнародних конвенціях, угодах, якщо вони не суперечать законам України.

55.Класифікація правочинів:

1. Залежно від наявності чи відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Безвідплатні— право чини, які не мають зустрічного обов’язку іншої сторони з надання певного блага.

2. Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуаль- ний правочин (від лат. соп$еп5іі5 — згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин (від лат. ге$ — річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину ^ є позика (а. 1046 ЦК).

3. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні (від лат. сак$а — підстава, ціль)., характеризуються тим, що їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Абстрактні (від лат. аЬвігаЬеге — відривати, відділяти), характеризуються відсутністю підстав правочину у законі. Прикладом абстрактного правочину є вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі.

До окремих видів правочинів слід віднести: а) умовні — правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються із настанням певної обставини (умови), б) строкові; в) фідуціарні. Умовними є правочини щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Умовні правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль- нимиумовами. Правочин вважається вчиненим під відкладаль- ноюумовою у випадку, коли особи, які вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов’язків. Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків.

Строкові правочини — це правочини, у яких обумовлюється момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Безстроковими є правочини, у яких не зазначається момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.їШисіа — довіра) правочини — це ті, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчиняють і надають можливість відмови від виконання зобов’язання кожній зі сторін, (правочин як доручення).

56. Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини

1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальні обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

1. У коментованій статті визначаються особливості правочинів, які в цивілістичній науці отримали назву «умовні угоди», а нині — «умовні правочини». Під умовними правочинами необхідно розуміти всі звичайні правочини, спря­мовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тобто вони не є певним самостійним видом правочину. їх визначальна особливість полягає в тому, що настання перерахованих правових наслідків ставиться в за­лежність від настання (ненастання) після укладення правочину в майбутньому певних обставин, щодо яких у сторін у момент укладення угоди існує лише відпо­відна вірогідність появи, незалежно від їх волі, тієї чи іншої передбачуваної об­ставини. Від умовних правочинів необхідно відмежовувати правочини, що при­зводять до настання відповідних правових наслідків лише після їх державиної реєстрації, передбаченої для цих правочинів законом.

Під дію цієї норми мають підпадати лише ті правочини, за якими є невідо­мою на даний момент можливість настання обумовленої обставини в майбут­ньому. Обставинами, з настанням яких пов'язуються певні правові наслідки за умовним правочином можуть бути соціальні, природні та інші події, явища, юри­дичні факти, які можуть бути як позитивними, так і негативними (народження дитини, вступ в шлюб, смерть чи втрата працездатності фізичної особи, банкрутство юридичної особи тощо). Сам по собі факт введення до умовного правочину негативної обставини не дає підстав для визнання такого правочину не­правомірним, якщо в цілому він відповідає вимогам ст. 203 ЦК. Умовними правочинами фактично є усі договори страхування, довічного утримання.

2. Стаття 212 ЦК, як і ст. 61 ЦК 1963 p., передбачає два види умовних правочинів: а) правочини, укладені під відкладальною умовою; б) правочини, укладені під скасувальною умовою.

Під відкладальною умовою (обставиною) укладається правочин, за яким його сторони обумовлюють настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Наприклад, поставка вугілля буде здійснена у разі введення в дію теплоелектростанції; підрядник приступить до будівництва за умови отримання замовником земельної ділянки під забудову, наймодавець передасть наймачу складські приміщення лише після звільнення їх третіми особами, наймодавець надасть автомобіль у користування наймачу після отримання останнім посвідчення на право управління, страховик виплатить страхову виплату страхувальникові або іншій особі у разі настання страхового випадку.

Правочин вважатиметься укладеним під скасувальною умовою, якщо його сторони обумовлюють припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Такими є правочини, за якими, зокрема, наймодавець і наймач передбачають припинення договору майнового найму складських приміщень за умови їх майбутнього продажу третім особам; наймач житлового приміщення зобов'язується звільнити його в разі розширення сім'ї наймодавця, у випадку необхідності проведення капітального ремонту.

3. Водночас ст. 212 встановлює певні правові наслідки для сторін умовного правочину залежно від причин настання чи ненастання обумовлених у ньому обставин. Так, обставина має вважатися такою, що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно. І навпаки, обставина має вважатися такою, що не настала, якщо її настанню недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно.

Строком є певний періоду часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями,днями або годинами. Терміном є певний моменту часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Строки поділяються на види: За джерелом їх встановлення — на законні, судові та строки, закріплені правочином. Законні строки прямо передбачені законом, наприклад, строки набувальної давності (ст. 344 ЦК). Судові строки — це строки, що визначаються судом, господарським або третейським судом. Строки можуть бути також закріплені правочинами.

За характером визначення — на визначені і невизначені. Визначеними є строки, які підлягають точному обчисленню шляхом вказівки на їх початок і закінчення, точну тривалість, посилання на будь-який момент або подію. Невизначеними називаються строки, які встановлюються шляхом вказівки на будь-які приблизні критерії.

За можливістю бути зміненими за рішенням сторін — на імперативні та диспозитивні. Імперативні строки не підлягають зміні за згодою сторін. Імперативними є більшість строків встановлених спадковим, корпоративним та сімейним правом. Диспозитивні строки можуть бути змінені за згодою сторін, наприклад, строк поставки продукції, строк передачі речі.

За призначенням строки поділяються на строки виникнення цивільних прав (правостворюючі), строки здійснення цивільних прав, виконання обов’язків, захисту цивільних прав. ГІравостворюючими є строки, з настанням (закінченням) яких пов’язане набуття нових цивільних прав. Строки здійснення цивільних прав — це строки, протягом яких суб’єкт може реалізувати належне йому суб’єктивне право. Вони поділяються на: строки існування цивільних прав та преклюзивні (присічні).

До строків існування цивільних прав, зокрема, належать строки дії авторського права. Преклюзивні (присічні) — строки для реалізації суб’єктивних прав та правомочностей, що входять до їх складу. За наслідками закінчення преклюзивні строки класифікуються на: строки невиконання обов’язків, що призводять до припинення \ суб’єктивного права; строки невиконання обов’язків, що стають перешкодою для виникнення суб’єктивного права; строки нездійснення права, що тягнуть за собою припинення цього права, наприклад, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем;

Строки, протягом яких право припиняється на певний час, а потім поновлюється, зокрема, уклавши авторський договір з організацією, автор обмежує на певний час свої можливості з використання твору. Гарантійні строки — строки, в які продавець, виготовлювач (виконавець чи інша особа, яка надає послуги) гарантує, забезпечує придатність товару (речі) чи послуги для використання за звичайним призначенням, а отримувач (користувач) має право вимагати безкоштовного усунення виявлених ним недоліків, заміни товару (послуги) або застосування інших встановлених законом чи договором наслідків (строки для проданих речей, результал’в підрядних робіт тощо).

Строк придатності встановлюється для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфюмерно-косметичних та інших товарів, споживчі якості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я, майна і навколишнього природного середовища. Строк служби товару — це час, протягом якого виготовлювач (виконавець) зобов’язаний забезпечити можливість використання товару (результатів виконаної роботи) за призначенням. Строки виконання обов’язків — це строки, протягом яких боржник зобов’язаний передати річ, виплатити грошову суму і т. ін. Строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє право порушено, може звернутися в компетентні державні органи з вимогою про примусове здійснення і захист свого права. До таких строків належать претензійні строки та строки позовної давності. Претензійні строки— строки для заявлеНия претензій, це строки, протягом яких уповноважена особа має право (але не зобов’язана) звернутися до відповідальної особи з вимогою про поновлення порушеного права. Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

57. Форма правочину— спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчинили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно або в письмовій формі (простій чи нотаріально посвідченій).

Суть усної форми правочину полягає у тому, що його сторони спілкуються між собою на словах (за допомогою усної мови), тому їх воля сприймається ними безпосередньо. Винятки усної форми: правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК), або ті, для яких недодержання письмової форми наслідком тягне за собою їх недійсність (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному чи декількох документах, листах або телеграмах, якими обмінялися сторони, або якщо воля сторін була виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого технічного засобу зв’язку (ч. 1 ст. 207 ЦК). У простій письмовій формі слід вчиняти правочини, зазначені у ст. 208 ЦК.

Крім того, правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, може вчинятися шляхом: здійснення конклюдентних (від лат. сопсіисіеге — укладати) дій, якщо не встановлена обов’язкова письмова форма, тобто поведінка сторін засвідчує їх волю до настання відповідних правових наслідків (купівля-продаж товарів, розміщених у автоматах) або мовчання — у випадках, встановлених договором чи законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням (якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором).

Підписання здійснюється сторонами (уповноваженими особами) власноручно. Винятки підписання правочину невласноруч- но: 1) у зв’язку з хворобою чи фізичною вадою — якщо фізична особа не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа; 2) за письмовою згодою сторін при підписанні правочину може використовуватися факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числового підпису чи іншого аналогу власноручного підпису, зразки якого має інша сторона.

Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами відповідно до ЗУ «Про нотаріат». У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиняють згідно зі ст. 37 ЗУ«Про нотаріат» посадові особи виконавчих комітетів. Правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню, зазначені уст. 209. Це ті випадкі, які встановленні законом або домовленістю сторін.: укладення договорів застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК), купівлі-продажу земельних ділянок (ст. 657 ЦК), дарування (пожертви) нерухомої речі, найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на один рік і більше’ (ч. 2 ст. 793 ЦК).

Державна реєстрація правочину— це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випадках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує цивільні права й обов’язки. Зазначеній реєстрації правочини підлягають лише у випадку, встановленому законом (ч. 1 ст. 210 ЦК). Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію правочинів, порядок її здійснення, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначається законом (ч. 2 ст. 210 ЦК).

Відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно усіх форм власності, їх обмеженням і правочинів з нерухомістю, регулюються ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчиненими з моменту її здійснення (ч. 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, державна реєстрація правочинів набуває конституційного (правоутворюючого) значення, оскільки саме з нею пов’язане виникнення у сторін в такому правочині прав та обов’язків.

За загальним правилом порушення встановленої законом форми правочину має наслідком не недійсність правочину, а неможливість посилання на свідчення свідків у суді (ст. 218 ЦК).

Тобто порушення письмової форми, наприклад, договору позики (нагадаємо, згідно зі ст. 1047 ЦК договір позики між фізичними особами на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян повинен укладатися у письмовій формі), не має наслідком його недійсність, оскільки порядні люди незалежно від того, укладено такий договір в належній письмовій формі чи гроші "під чесне слово" позичили сусіди, товариші по роботі, знайома дівчина, свої зобов'язання виконують. Але якщо між кредитором і боржником виникне спір (наприклад, позичальник "забув", що брав гроші, вважає що "вже повернув" або помер, а його спадкоємці про борг нічого не знають, то в судовому засіданні кредитор може обґрунтовувати свої вимоги лише письмовими доказами, засобами аудіо- та відеозапису, іншими доказами, але не свідченнями свідків.

Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину має наслідком його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.

Наприклад, ст. 547 ЦК передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов'язання (йдеться про такі виді забезпечення зобов'язання як порука, застава, гарантія, завдаток, притримання, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в ч. 2 цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов'язкова письмова форма.

Недодержання вимоги закону про нотаріальну форму правочину (договору) має наслідком його нікчемність. Але із цього загального правила існує виняток. Правочин з порушенням обов'язкової нотаріальної форми може бути визнаний судом дійсним за умов: по-перше, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; по-друге, нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

Договір з порушенням нотаріально посвідченої форми може бути визнаний судом дійсним у випадку, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору і відбулося повне або часткове його виконання хоча б однією стороною, а сторона, на яку був покладений обов'язок нотаріально посвідчити договір, ухилилася від цього обов'язку. У такому випадку наступного нотаріальне оформлення правочину не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

58.59. Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

Поділяються недійсні правочини на нікчемні та оспорювані. Нікчемний правочин — це правочин, недійсність якого встановлена у законі, не вимагається визнання його недійсності судом (ст. ст. 218-221, 224, 226 та 228 ЦК). Оспорюваний правочин — це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але він може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ст. ст. 222-223, 225, 227, 229-233).

Підставами нікчемності правочинів є: 1) правочини, які порушують публічний порядок; 2) правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми; 3) правочини, вчинені недієздатною особою (ч. 1 ст. 226 ЦК); 4) правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування (ст. 71).

Підставами оспорюваності правочинів є:

— вчинення правочинів неповнолітніми фізичними особами поза межами їх цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК);

— вчинення правочину дієздатної фізичної особи у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);

— вчинення правочину юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК);

— вчинення правочину під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

— вчинення правочину під впливом обману (ст. 230 ЦК);

— вчинення правочину під впливом насильства (ст. 231 ЦК);

— вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною (ст. 232 ЦК);

— вчинення правочину під впливом тяжкої обставини

(ст. 233 ЦК); — вчинення фіктивного правочину (ст. 234 ЦК).

Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК). Це правило є загальним і стосується як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Якщо за недійсним пра- вочином права й обов’язки передбачалися лише на майбутнє (наприклад у строкових правочинах із відкладальним строком), можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Наслідки правочинів, які пов’язані з їх недійсністю: якщо недійсний правочин не виконувався сторонами, то наслідком останнього є неможливість його подальшого виконання; якщо недійсний правочин повністю або частково виконаний, мають наставати майнові наслідки такого правочину.

ЦК у ст. 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину, які охоплюють дві складові: є абсолютно обов’язковими і мають місце тоді, коли ці збитки (моральна шкода) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону. Особливі правові наслідки — це спеціальні правила, передбачені у ЦК щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів (ст. ст. 230-231 ЦК).

Спеціальні положення щодо правових наслідків недійсності нікчемних правочинів: правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін; застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь- якої заіцікавленої особи, а й з власної ініціативи. Недійсність окремої частини правочину не має неслідком недійсності решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у повному обсязі вважається або визнається недійсним.

60. Представництво — це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК).

Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи. Звідси розрізняють такі види представництва: представництво, що виникає на підставі договору, закону чи акту органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена у договорі чи безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво, підставою для виникнення якого може бути цивільно-правовий договір, укладений між підприємцем, що є особою, яку представляють, і комерційним представником (ст. 243 ЦК).

Представництво, що виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Законне представництво виникає за допомогою юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення відносин, виступають обставини, безпосередньо визначені законом, наприклад, родинні зв’язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми чи недієздатними особами. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

Представництвом, яке виникає на підставі акту органу юридичної особи, вважаються правовідносини, в яких представник діє від імені та в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акту її органу.

Особа, яку представляють,— організація, що є юридичною особою, представник — її працівники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами.

Прикладом видання органом юридичної особи розпорядчого акту, на підставі якого виникають відносини представництва, може бути наказ про призначення працівника на посаду, пов’язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема, при укладанні правочинів. Змістом цього акту чи окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.

У випадках, передбачених законом, юридичну особу у цивільних відносинах можуть представляти не тільки її органи, а й її учасники (згідно з ч. 2 ст. 92 ЦК юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників, які в цьому випадку визнаються її представниками. Якщо такий учасник відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, він зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно і не перевищувати своїх повноважень.

61.Суб'єкти представництва

У відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа.

Особою, яку представляють, може бути будь-який суб'єкт цивільного права - громадянин, юридична особа, незалежно від наявності у них дієздатності.

Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто 16-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їх статутним завданням, визначеним у законі, статуті або положенні.

Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'єкт цивільного права. Разом з тим відповідно до ч. З ст. 62 ЦК України представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником якої він водночас є.

Повноваження представника

Дії представника створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки особи, яку представляють лише тоді, коли вони відбуваються в межах наданих представнику повноважень. Якщо ж представник перевищує свої повноваження, особа яку представляють, звільнена від будь-яких зобов'язань перед третьою особою, з котрим представник вступив у правові відношення від його імені. Повноваження є міра можливого поводження представника стосовно третіх осіб. Саме в силу наданих йому повноваженнь представник укладає з третіми особами угоди і чинить інші юридичні дії від імені і в інтересах особи, яку представляють. За характером походження та своїм змістом повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небудь особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов'язки особи, яку представляють. За ст. 62 ЦК України повноваження можуть грунтуватися на довіреності, законі, адміністративному акті, а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо).

Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Проте, зустрічаються і такі випадки, коли угоди та інші юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб відбуваються іншими особами, які не мають на це необхідних повноважень. Частіше, у реальному житті має місце так називане мниме представництво, коли учасники цивільного обороту думають, що діють відповідно до правил про представництво, але в дійсності представник відповідним повноваженням не володіє. Прикладами такого мнимого представництва можуть служити випадки невірного оформлення довіреності, припинення її дії в зв'язку з закінченням терміну дії, скасуванням її особою, яку представляють, і т.п.

В усіх випадках неправомірного офомлення угод або інших юридичних дій, які були зроблені одною особою від імені і в інтересах іншого, не породжують для останнього відповідних прав і обов'язків, але вона може вважатися правомірною тільки в тому випадку коли особа, яку представляють в подальшому, схвалить цю угоду. По своїй юридичній природі наступне схвалення угоди є односторонньою угодою, яке було зроблено на власний розсуд особою, яку представляють. Схвалення угоди може бути виражено як у письмовій формі, наприклад у виді листа, телеграми, факсу і т.п., так і шляхом конклюдентних дій, наприклад прийняттям виконання, виробництвом розрахунків і т.п. . Важливо лише, щоб із дій особи, яку представляють, однозначно випливало пряме схвалення угоди. Схвалення угоди особою, яку представляють, діє з оберненою силою, тобто робить угоду дійсної з моменту її вчинення.

Як свідчить судова та арбітражна практика непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. В таких випадках неуповноваженого представника, якщо його дії носили свідомий протиправний і винний характер, він може бути в притягнутий третьою особою до відповідальності за заподіяння шкоди. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень вона має бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону.

При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, арбітражні суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

62. Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Згідно із ст. 62 ЦК України повноваження представника можуть грунтуватися на довіреності, адміністративному акті та законі. Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво.Розрізняють такі види представництва:

представництво, яке грунтується на договорі;

представництво, яке грунтується на законі;

представництво, яке грунтується на адміністративному акті.

Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за згодою сторін та у випадках, передбачених законом допускається одночасне комерційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного представника може бути підтверджене письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.

Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністративного акта є обов'язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни, а за осіб які були визнані недієздатними їх родичі, опікуни. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом.

Представництво, при якому повноваження представника виникають із адміністративного розпорядження особи, яку представляють або із акта органу юридичної особи, являє собою представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на посаду, пов'язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод

63.  Представництво без повноважень або з перевищенням повноважень

   Представництво без повноважень — це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закінчився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язкове; громадянина, який видав довіреність, визнано обмежено дієздатним або безвісно відсутнім тощо).    Представник може перевищити надані йому повноваження в кількісному та якісному відношенні. Так, під кількісним перевищенням розуміють перевищення числа, ваги речі, розміру плати. Якісне перевищення стосується властивостей предмета угоди, особи контрагента, характеру самої угоди.    За загальним правилом правочини, укладені особами без повноважень або з перевищенням повноважень, юридичних наслідків для довірителя не породжують. У випадках перевищення повноважень укладена угода дійсна тільки в межах наданих повноважень. Тобто якщо довіритель довірив особі придбати корову, а довірена особа купила не тільки корову, а й теля, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки корову.    Правочин, який укладенено без повноважень або з перевищенням повноважень, створює, змінює чи припиняє цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли він схвалений довірителем. Відмова особи в інтересах якої вчинялися дії, схвалити дії фактичного представника за своєю юридичною природою не є угодою, оскільки вона спрямована не на встановлення, зміну чи припинення юридичних прав та обов'язків, а навпаки, на те, щоб відповідні правові наслідки не настали.

64. Довіреність та її види. Форма довіреності. Передоручення

   Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа (довіритель) іншій особі (довіреному) для представництва перед третіми особами. Довіреність — це односторонній правочин, який фіксує межі повноважень представника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.    Особа, яка видає довіреність, називається довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю — довіреним. Подібна термінологія використовується і в договорі доручення, за яким одна сторона зобов'язується від імені і за рахунок іншої сторони виконати певні юридичні дії. Проте довіреність не тотожна договору доручення.    Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності. В основі довіреності може бути і договір експедиції, і трудовий договір. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.    Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами підтверджують, які саме дії і яким саме чином повинен виконати довірений, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише довіритель. Довіреність адресована насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, існує домовленість, згідно з якою виконання всіх угод, що буде укладати представник у межах довіреності, бере на себе той, хто представляє.    Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, також з нею не погоджується. А ось здійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.    За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей:    - разова — на виконання однієї конкретної дії (наприклад, продати чи купити будинок);    - спеціальна — на виконання якихось однорідних дій (наприклад, довіреність на отримання авторського гонорару протягом року);    - генеральна (або загальна) — на загальне управління майном довірителя.    Генеральна довіреність уповноважує особу на виконання не якоїсь окремої угоди чи якихось певних категорій, а на укладання будь-яких угод.    Наприклад, особа, яка відбуває в довготривале відрядження за кордон, може видати генеральну довіреність, на підставі якої уповноважена особа має право: укладати всі дозволені законом правочини щодо управління та розпорядження майном; купувати, продавати, дарувати, приймати в дарунок, обмінювати, заставляти і приймати в заклад житлові будинки, інше майно; проводити розрахунки за укладеними правочинами, приймати спадщину та відмовлятися від спадщини; отримувати належне довірителеві майно (гроші, цінні папери), а також документи від всіх осіб, установ, підприємств та організацій, у тому числі з відділень банків, інших кредитних установ, установ зв'язку, пошти, телеграфу, розпоряджатися рахунками в банках, отримувати поштову, телеграфну та будь-яку іншу кореспонденцію, в тому числі грошову чи посилочну; вести від імені довірителя справи в усіх судових установах з усіма правами, які закон надає позивачеві, відповідачеві, третій особі та потерпілому, в тому числі з правом повної чи часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладання мирової угоди, оскарження рішення суду, пред'явлення виконавчого листа до стягнення, отримання присудженого майна або грошей.    Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі, тому без письмової форми немає довіреності. Довіреності, які видаються громадянам, мають бути посвідчені уповноваженими на це особами. Так, щодо угод, які вимагають нотаріальної форми, довіреність має бути посвідчена державним чи приватним нотаріусом. До нотаріально посвідчених довіреностей зокрема прирівнюються (ст. 40 Закону України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат"):    - довіреності осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, лікарнях, санаторіях, будинках престарілих, посвідчені головлікарями, начальниками госпіталів, заступниками з медичної частини, черговими лікарями;    - довіреності громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;    - довіреності громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та подібних експедиціях, посвідчені начальниками експедицій;    - довіреності військовослужбовців, посвідчені командирами частин, з'єднань, установ і закладів;    - довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками виправно-трудових установ.    Довіреності, які видаються організаціями для укладання будь-яких договорів, не вимагають нотаріального посвідчення, оскільки вони посвідчуються самою організацією шляхом підпису її керівником та скріплюються печаткою. Довіреності на одержання чи видачу грошей та інших матеріальних цінностей мають бути також підписані головним бухгалтером.    Поряд з нотаріальною формою законодавець допускає випадки посвідчення довіреності за місцем роботи, навчання або місцем проживання довірителя. Це довіреності на: отримання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами; одержання винагороди авторів та винахідників; одержання пенсії, допомоги та стипендії; отримання грошей з Ощадбанку; одержання поштової та грошової кореспонденції.    Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання, строк дії (прописом), прізвище, ім'я, по батькові довірителя та довіреної особи (повну назву юридичної особи), місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках — посаду, яку вони займають, коло повноважень.    Строк дії довіреності встановлюється у довіреності. Строк дії довіреності зазначається літерами. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії.    Довіреність без дати видачі є нікчемною. Довіреність підписується довірителем особисто. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноруч підписати довіреність, то за його проханням і в його присутності та в присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка посвідчує довіреність, цей документ може бути підписаний іншим громадянином, особу якого встановлює нотаріус.    Довіреності від імені неповнолітніх віком від 14 до 18 років, а також від імені осіб, які в судовому порядку визнані обмежено дієздатними, можуть бути посвідчені лише за умови, що вони вчиняються за згодою батьків (усиновителів), піклувальників.

Передоручення

Особа, якiй видана довiренiсть, повинна особисто вчинити тi дiї, на якi вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення iншiй особi, якщо уповноважена на це довiренiстю або примушена до цього обставинами для охорони iнтересiв особи, яка видала довiренiсть. Довiренiсть, за якою повноваження передаються iншiй особi, повинна бути нотарiально посвiдчена. Строк дiї довiреностi, виданої за передорученням, не може перевищувати строку дiї основної довiреностi, на пiдставi якої вона видана. Особа, яка передала повноваження iншiй особi, повинна сповiстити про це того, хто видав довiренiсть, i подати йому необхiднi вiдомостi про особу, якiй переданi повноваження. Невиконання цього обов'язкупокладає на особу, що передала повноваження, вiдповiдальнiсть за дiї особи, якiй вона передала повноваження, як за свої власнi.

65.  Припинення довіреності. Наслідки припинення довіреності.

Дія довіреності може бути припинена і до закінчення вказаного у ній строку у випадках:    - скасування довіреності особою, яка її видала;    - відмови від довіреності особи, якій вона була видана;    - припинення повноважень юридичної особи;    - смерті, визнання недієздатною чи обмежено дієздатною або безвісно відсутньою як особи, яка видала довіреність, так і довіреної особи.    Скасовуючи довіреність, довіритель зобов'язаний повідомити про це довірену особу, а також заінтересованих третіх осіб, оскільки права та обов'язки, які випливають з довіреності, зберігають силу для довіреної особи доти, доки вона не дізнається (або повинна буде дізнатися) про припинення дії довіреності. При припиненні довіреності представник чи його правонаступник зобов'язаний негайно повернути довіреність.    Водночас ч. 4 ст. 249 ЦК передбачає можливість видавати так звані безвідкличні довіреності, тобто довіреності, які зберігають свою силу протягом зазначеного строку і які не можна скасувати.    Представник зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки особисто. Проте законодавець передбачає випадки, коли довірена особа може передоручити здійснення наданих їй повноважень іншій особі, а саме:    - якщо передоручення передбачене в довіреності;    - якщо передоручення необхідне для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. При цьому довірена особа не має змоги сповістити довірителя й отримати його згоду на передоручення.    Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення або після подання доказів того, що представник за основною довіреністю вимушений робити це для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.    Представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'язаний при першій нагоді сповістити про це довірителя і надати йому відомості щодо нової довіреної особи. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії нової довіреної особи як за свої власні.    Передоручення може бути скасоване у будь-який час як довірителем, так і довіреною особою, яка його видала.    Повноваження за нотаріально посвідченими довіреностями можуть бути передані телеграфом. У цих випадках телеграма-доручення складається безпосередньо з тексту доручення та посвідчувального напису нотаріуса з розшифруванням його печатки.

Припинення довіреності

Чиннiсть довiреностi припиняється внаслiдок : 1) закiнчення строку довiреностi; 2) скасування довiреностi особою, яка її видала; 3) вiдмови особи, якiй видана довiренiсть; 4) припинення юридичної особи, вiд iменi якої видана довiренiсть; 5) припинення юридичної особи, на iм'я якої видана довiренiсть; 6) смертiгромадянина, який видав довiренiсть, визнання громадянина недiєздатним, обмежено дiєздатним або безвiсно вiдсутнiм; 7) смертi громадянина, якому видано довiренiсть, визнання громадянина недiєздатним, обмежено дiєздатним або безвiсно вiдсутнiм. Особа, яка видала довiренiсть, може в усякий час скасувати довiренiсть або передоручення, а особа, якiй довiренiсть видана, - вiдмовитися вiд неї. Угода про вiдмову вiд цього права недiйсна. З припиненням довiреностi втрачає силу передоручення.

Наслідки припинення довіреності

Особа, яка видала довiренiсть, зобов'язана сповiстити про її скасування особу, якiй довiренiсть видана, а також вiдомих їй третiх осiб, для представництва перед якими видана довiренiсть. Такий же обов'язок покладається на правонаступникiв особи, що видала довiренiсть, а у вiдповiдних випадках - на опiкуна або пiклувальника. Права i обов'язки, що виникли внаслiдок дiй особи, якiй видана довiренiсть до того, як ця особа дiзналася або повинна була дiзнатися про її припинення, зберiгають силу для того, хто видав довiренiсть, i його правонаступникiв щодо третiх осiб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дiя довiреностi припинилась. При припиненнi довiреностi особа, якiй вона видана, або її правонаступники повиннi негайно повернути довiренiсть. 66. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві Стаття 251. Поняття строку та терміну Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, пра-вочином або рішенням суду. 1. Настання чи припинення певного строку завжди тягне за собою певні юридичні на­слідки, які пов'язані з настанням чи припиненням цивільних прав і обов'язків. Тому в цивільно-правовій літературі строк зазвичай розглядається як юридичний факт або як один з елементів фактичного складу, з яким закон пов'язує настання певних правових на­слідків. Юридична енциклопедія визначає строки у праві як визначений законом, договором або іншим актом юридичний відтінок часу (період), встановлений для здійснення відповідних дій, реалізації прав або виконання зобов'язань, з настанням чи закінченням якого пов'язу­ється певна дія або подія, що має юридичне значення. Сучасний словник цивільно-правових термінів під строком реалізації і захисту цивіль­них прав визначає певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Цивільний кодекс УРСР 1963 року не містив визначення поняття «строк», окрім строку позовної давності. В ст. 85 зазначеного Кодексу зазначалось, що порядок обчислення стро­ків позовної давності та інших строків, встановлених цим Кодексом, визначається стаття­ми Цивільного-процесуального кодексу Української РСР. На відміну від Цивільного кодексу 1963 року в ЦК міститься чітке визначення поняття «строк». Так, ч. 1 коментованої статті визначає строк як певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 2. Крім визначення поняття «строк», коментована стаття також містить визначення по­няття «термін». Під терміном розуміється певний момент у часі, з настанням якого пов'яза­ на дія чи подія, яка має юридичне значення. Сучасний словник цивільно-правових термінів під строком реалізації і захисту цивіль­них прав визначає певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. 3. В коментованій статті визначено, що строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Деякі встановлені законом строки та терміни не можуть бути ні конкретизовані, ні змінені сторонами правочину. Так, наприклад, строк набувальної давності, встановлений ст. 344 ЦК. Деякі строки нормативні акти встановлюють на випадок, якщо учасники правовідно­син не вирішили інакше. Наприклад, відповідно до ст. 559 ЦК порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встанов­лено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання стро­ку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимо­ги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору црруки. Більшість строків, з якими пов'язано виникнення, зміна та припинення цивільних прав та обов'язків, встановлюється самими учасниками правочинів. Рішенням суду також можуть встановлюватись певні строки та терміни. Так, напри­клад, суд може встановити строк для спростування відомостей, що принижують честь та гідність особи. Багатоманітність строків, які регулюються нормами цивільного права, зумовлює потре­бу в їх класифікації.

67.Класифікація строків у цивільному праві

   Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки.    Термін — це певний момент в часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, наприклад, із досягненням 18 років фізична особа стає повністю дієздатною, через рік, якщо невідомо місце перебування особи, заінтересовані особи можуть вимагати визнання її безвісно відсутньою; по закінченні визначеного строку припиняється дія довіреності тощо.    За правовими наслідками строки поділяються на:    - правовстановлювальні або правостворювальні. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків;    - правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законодавець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, по закінченні певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;    - правозмінювальні. По закінченні цих строків припиняються одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то по закінченні визначеного строку вона перестає бути власником речі, і право власності на цю річ може виникнути у іншої особи.    За підставами встановлення розрізняють строки:    - законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини);    - судові. Це строки, тривалість яких визначається судом залежно від обставин конкретної справи і з урахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони;    - договірні. Це строки, які визначаються сторонами самостійно з урахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин. Наприклад, строк дії довіреності, договору оренди, договору позики тощо.    За ступенем самостійності сторін у встановленні строків вони поділяються на:    - імперативні, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю;    - диспозитивні, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін.    За призначенням розрізняють:    - строки здійснення цивільних прав, тобто строки, протягом яких власник суб'єктивного права може реалізувати можливості, закладені в суб'єктивному праві;    - строки виконання зобов'язань;    - строки захисту цивільних прав, тобто строки, протягом яких сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист.    За способом визначення їх поділяють на строки, визначені:    - календарною датою (строк повернення боргу);    - певним періодом часу (поставка продукції — поквартальна, щомісячна);    - вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок навігації).    За ступенем визначеності строки класифікуються на:    - визначені;    - невизначені, якщо це пов'язано з певною подією, яка обов'язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строк повернення боргу "за першою вимогою").