1.Поняття приватного права. Право приватне і публічне. Співвідношення понять приватного і цивільного права.

Приватне право – поєднання юридичної доктрини, правил і норм, що стосується визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є суб»єктами держави, не знаходяться між собою у відносинах влади – підпорядкування, рівноправно і вільно встановлюють свої права і обов»язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи. Характерні риси приватного права: регулює відносини між особами, що не виступають від імені держава чи її органів; основний принцип – визнання пріоритету інтересів приватної особи; забезпечує приватний інтерес; забезпечує ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин та вільне волевиявлення суб»єктів при реалізації їх прав; припускає широке використання договірної форми регулювання; має норми, які «звернені» до суб»активного права і забезпечують захист останнього; переважають диспозит ивні норми; визначає судовий позов як основний порядок захисту інтересів суб»єктів цивільних відносин у суді. Публічне і приватне право пов»язані між собою, вони ніби доповнюють один одного і певною мірою «врівноважують» один одного як регулятори суспільних відносин.

Публічне право – сукупність правових інституцій, правил і норм, які є основою функціонуванням певним чином структурованої владно-організаційної системи, за допомогою якої шляхом використання імперативного методу досягається мета забезпечення правопорядку і в кінцевому підсумку – реалізації та захисту прав людини. Для публічного характерний імперативний метод регулювання цив. відносин. Воно охоплює інституції та інститути, що регулюють ц «вертикальній площині» суспільних відносин, ґрунтуються на засадах влади і підпорядкування суб»єктів відповідних правовідносин. До традиційних принципів публічного права відносяться: різний правовий статус учасників публічних правовідносин; ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у осіб, що такими повноваженнями наділяються; наявність власної «відомчої» юрисдикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом.

Поділ права на публічне і приватне є підґрунтям розмежування на національному рівні права цивільного і адміністративного як 2-ох головних галузей права. Приватне і публічне право у сукупності утворює єдину національну систему об»активного права, що є складовою частиною цивілізації. Їх поділ є не лише класифікаційним розмежуванням, це – якісно різні сфери правового регулювання. При цьому якість права в цілому визначається розвитком кожної з них. Недооцінка якоїсь із цих сфер призводить до деформації всієї правової системи, її однобічності.

Головною відмінністю між цивільним і приватним правом є кількість осіб, відносини між якими охоплюється правовим регулюванням. І для природного, і для цивільного права не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових і немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому. Розмежування проводиться за колом суб»єктів; цивільне право може стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин. Для цивільного права характерне: воно суворо національне за своїм характером, від початку воно тісно пов»язане з релігією, являючи собою поєднання світських та сакральних звичаїв, сувора формальність, обов»язковість дотримання процедури,відзначається порівняною простотою і нерозвиненістю. Римське право поділяється на приватне і публічне. Коли мається на увазі галузь права, котра регулює відносини між приватними особами у певній країні, то це буде цивільне право. Співвідношення цивільного і приватного права сьогодні є дискусійним. У правових системах тих країн, де прийнято поділяти право на публічне і приватне, цивільне право разом з торговельним є складовою приватного права ( Франція, Німеччина). В деяких країнах цивільне право тлумачиться як категорію фактично тотожну приватному праву (Нідерланди, Італія, Греція).