41. Формування естетичної культури учнів. Сухомлинський про естетичне виховання учнів.

Естетика – наука про прекрасне. Тому естетичне виховання – це сукупність дій вихователя і вихованців у ході їх діяльності, які забезпечують формування естетичної культури особистості.

Естетична культура передбачає сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтв, потребу вносити прекрасне в оточуючий світ, зберігати прекрасне.

Засвоєння людиною основ естетичної культури сприяє її розумовому розвитку, більш глибокому розумінню дійсності, розвитку сприймання, уяви, моральному формуванню особистості, трудовому, фізичному вихованню, духовному збагаченню.

«Краса – могутній засіб виховання чутливості душі, - писав В.О. Сухомлинський. – Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса – це яскраве світло, що осяє світ. При цьому світлі тобі відкриється істина, правд, добро, осяяний цим світлом, ти станеш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі – вона випрямляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса – це дзеркало в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся до себе.»

Рівень естетичної культури школярів визначає зміст діяльності особистості у вільний час.

Нарешті, естетична культура особистості є економічним фактором життя суспільства, бо підвищення ефективності виробництва, якості продукції певним чином пов’язані з розвитком естетичних смаків, образного мислення.

У школі немає предметів, які з першого класу могли б так активно формувати творчу особистість, як предмети естетичного циклу. Достатньо грамотно ці питання вирішуються в японських школах. Так, діти в школах засвоюють кольорову систему, обов’язкову для застосування на будь-якому виробництві. Школярі до 6 класу повинні вміти розпізнавати 240 кольорів. Всі 240 кольорів мають свої назви і номери.

42. Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні: сутність, шляхи реалізації. Організація диференційованого навчання.

Сутність принципу індивідуального підходу до учнів у навчанні полягає у вивченні і врахуванні у навчальному процесі індивідуальних і вікових особливостей кожного учня з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей.

Шляхи індивідуального підходу в навчанні:

1. Глибоке вивчення особистості дитини.

2. Розробка систем впливу на учня (попереджувальна, виправляюча, заохочувальна робота).

3. Аналіз результатів впливу та їх корегування.

При здійсненні індивідуального підходу вивчають реальні учбові можливості учнів

Реальні навчальні можливості школяра мають зовнішні та внутрішні сторони.

Внутрішні сторони навчальних можливостей:

• Спеціальні знання, уміння, навички;

• Уміння і навички навчальної праці;

• Елементи фізичного розвитку, які особливо впливають на навчальну працездатність;

• Ставлення особистості до учіння;

• Елементи вихованості особистості, які впливають на учіння.

Зовнішня сторона навчальних можливостей – опосередкований особистістю пізнавальний вплив родини, культурного оточення, учителів, учнівського колективу та ін.

Диференціація – передбачає реалізацію індивідуального підходу до окремих груп людей. Ці групи у процесі навчання можуть бути сформовані за різними основами (здібностями, інтересами, успішністю, психологічними особливостями тощо).

Приклади диференціації для груп учнів або для окремих учнів:

• Вивчення розділів програми за різними джерелами;

• Розв’язання різноманітних задач на одне й те ж правило, постановка різної складності дослідження з однієї й тієї ж теми;

• Виконання різних норм домашніх завдань;

• Здійснення різних видів допомоги учням;

• Ознайомлення з різноманітною літературою для підготовки доповідей, рефератів тощо.