33. Фізичне виховання школярів: мета, завдання, зміст і форми роботи.

Фізичне виховання – це сукупність дій вихователя і вихованця, спрямованих на розвиток організму, укріплення здоров’я, забезпечення гармонії «фізичного розвитку та духовного життя багатогранної діяльності людини» (В.О. Сухомлинський).

Мета – забезпечення досконалості формування фізичної культури учня, його загальної освіти і всебічного розвитку.

Завдання:

1. Сприяння зміцненню здоров’я і загартування організму учнів, підвищенню їх працездатності;

2. Формування рухових умінь, навичок школярів у процесі виконання певних рухів. Серед них: природні дії (ходіння, біг, плавання, стрибки та ін..) і спеціально організовані вправи на приладах, акробатика, котрі вимагають певних знань;

3. Сприяння придбанню учнями необхідних знань у галузі фіз.. культури, спорту, гігієни та медицини про значення фіз. культури для укріплення здоров’я, про режим дня, способи підтримання особистої працездатності, про фактори загартування, прийоми самоконтролю та ін.

4. Розвиток основних фізичних якостей (сили, спритності та ін..), забезпечення єднання фіз.. виховання з моральним, естетичним, трудовим, розумовим (Сухомлинський зазначав, що «від гармонії фіз. Розвитку, здоров’я і праці залежить багатогранність особистості, моральне, інтелектуальне, емоційне, естетичне багатство потреб, запитів, зацікавленості».

5. Виховання вольових і моральних якостей, свідомого ставлення школярів до власного організму, формування вмінь «берегти здоров’я, укріплювати його правильним режимом праці, відпочинку, харчування, гімнастикою, спортом, гартувати фізичні та нервові сили, попереджати захворювання» (Сухомлинський).

До форм організації фіз. виховання можна віднести уроки фізичної культури, оздоровчо-гігієнічну роботу в режимі навчального дня, самостійні заняття учнів, позакласну роботу та позашкільну роботу з фізичного виховання.

34. Обґрунтувати наочність як принцип навчання. Я.А. Коменський, к.Д. Ушинський про наочність навчання.

Ефективність процесу навчання багато в чому визначається тим, чи спирається засвоєння наукових понять на знання конкретних фактів, наявність уявлень учнів про ті предмети, явища,процеси, які дані поняття відображають, що сприяє правильному розумінню законів природи людського суспільства. Тому вже в Давній Греції під час навчання геометрії використовувались моделі геометричних тіл і фігур. Але глибоке наукове узагальнення проблема наочності знайшла в працях Я.А. Коменського.

На сучасному етапі розвитку дидактики наочність можна визначити як принцип навчання, який ґрунтується на показуванні конкретних предметів, явищ, процесів, моделей або їх образних відтворень.

За допомогою пояснень, прикладів можна створити уявлення про те чи інше поняття, тобто можна навчити наочно, спиратись на ті ж образи, уявлення, дії, які є в особистому досвіді учнів. Це дозволяє говорити про наочність словесну і предметну.

В школі використовують такі ТЗН: фонічні (сприймаються слухом), візуальні (зором), і змішані. До них належать статичні посібники (діафільми, діапозитиви, посібники для епіопроекції); динамічні (кінофільми, кінофрагменти); фонопосібники (грамзаписи, магнітофонні записи).

Функції наочності залежать від дидактичної мети. Виступає як:

1) джерело нових знань і уявлень про об’єкти, події, явища;

2) ілюстрація, яка служить опорою теоретичних положень;

3) спосіб розвитку мислення;

4) посібник для самостійної пізнавальної діяльності;

5) спосіб інструктажу;

6) спосіб повторення, повідомлення, систематизації;

7) спосіб контролю.

Реалізація вказаних функцій вимагає поєднання слова і наочності.

Вимоги до використання наочності:

1. Використання наочних посібників повинно відповідати в цілому навчальній меті і меті уроку. Наочність – не самоціль.

2. Поєднання слова і наочності.

3. Врахування рівня підготовки школярів.

4. Оптимальність використання.