14. Характер та особливості средньовічної філософії.

Средневековье — это господство религиозного мировоззрения, выраженного в богословии. Философия становится служанкой теологии. Её основная функция — истолкование Священного Писания, формулировка догматов Церкви и доказательство бытия Бога. Попутно развитие получила логика, осуществлялась разработка понятия личности (спор о различии ипостаси и сущности) и спор о приоритете единичного или общего (реалисты и номиналисты)

Одним из представителей ранней средневековой философии является Блаженный Августин Аврелий (354—430 гг.) — епископ гиппонский (в Северной Африке), влиятельный представитель патристики. Работы этого философа оказали большое влияние на становление христианства в средневековом обществе.

Учение Августина о бытии близко к неоплатонизму. Все сущее, именно потому что оно существует, считается благом (добром). Зло - это не материальный объект, а отсутствие добра. Все сущее создано и поддерживается в состоянии существования Богом. Августин считает познаваемой душу и Бога. Идею Бога он рассматривает во взаимосвязи с человеком, а человека в связи с Богом. Душа по Августину — нематериальный объект и существует вечно.

Философия Августина очень теоцентрична: в центре ее Бог, который находится во взаимосвязи с миром, им созданным. Выдвигает идею о бесконечности божественного начала.

Считает время характеристикой движения и изменения. До момента создания мира Богом, никакого времени не было. И вообще, нет никакого «перед тем» и никакого «потом». Прошлое обязано своим существованием памяти, будущее - нашей надежде.

Критикует скептицизм, призывая доверять своим ощущениям. Говорит о том, что если бы невозможно было познать истину, то и относительная истина не была бы известна. Считает, что каждому человеку открыто для изучения его внутреннее сознание. Стало быть познание возможно. Считает социальное неравенство объективным фактом, с которым нет смысла бороться. В утешение говорит о том, что «бедный наг, но счастлив, богатый же является рабом своих страстей».

Фома Аквинский (Аквинат) (1225 или 1226—1274) — выдающийся философ и богослов средневековья, систематизатор ортодоксальной схоластики, в 1323 г. был причислен к лику святых (назван Аквинатом по месту рождения в Аквино близ Неаполя). Основным положением его философии является то, что для спасения человеку нужно знать что-то такое, что ускользает от разума и может быть познано только через божественное откровение. Считает, что философия, как «истина разума», должна находиться в услужении богословия, как «истины откровения». Философию считает настолько менее значимой, чем богословие, на сколько человеческий разум слабее мудрости божественной.

Бога рассматривает как первопричину и конечную цель всего сущего. Считает, вслед за Аристотелем, что суть любой вещи заключается в сочетании формы и материи. При этом материю считает лишь восприемницей сменяющих друг друга форм, «чистой потенциальностью», форму же считает причиной индивидуальности.. Сущее Аквинат разделял на субстанции и акциденции (свойства субстанции).

Душу Фома Аквинский рассматривал как нематериальную субстанцию, находящуюся во взаимосвязи с телом и придающую ему индивидуальность. Он высказывал очень тонкую мысль: поскольку у некоторых людей тела имеют очень тонкую организацию, то их души имеют большую силу разумения. Придерживался идеи бессмертия души. Считал, что существует три состояния любого объекта: «до вещи» (мыслимое Богом), «в вещи» (конкретная реализация, познаваемая чувственно) и «после вещи» (образ, родственный душе, создаваемый в результате обобщения и абстрагирования).

В этических воззрениях опирался на свободу воли человека. Считал, что все созданное Богом есть благо, а зло - это добро в меньшей степени, созданное Им как бы для сравнения. Считал, что блаженство является конечной целью теоретического познания, поиска абсолютной истины, то есть Бога, причем все это невозможно без божественной благодати. Главной целью государственной власти считал содействие общему благу. Отдавал предпочтение монархии, но не тирании.

15. Головні риси культури і філософії Відродження. Принцип антропоцентризму. Соціально-політичні доктрини доби Відродження.

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження. Ця особа, тільки почавши звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах творчої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.

З соціологічної точки зору епоха Відродження стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю — здобутком середньовіччя.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

Якщо в середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками.

В епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей), наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи. Суперечки світської та духовної влади сприяли звільненню філософів від абсолютного впливу релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної та філософської. Релігійна, вважалось, дана Богом через Біблію як одкровення, філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого творіння. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут.

Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея «гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою — людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури — всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації — общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами.