30.Формування філософської думки в Україні. Джерела української філософської культури. Основні риси і особливості української філософії.

Коріння філософії України сягають у сиву давнину Київської Русі. Це визначення джерел філософії дослідники обґрунтовують лише в другій половині XX ст. Правда, ще в першій половині XIX ст. архімандрит Гавриїл запропонував вести відлік історії філософії Росії не з XVIII, а з XI—XII стст., відмітив практичність стародавньоруської мудрості, її тяжіння до художнього відображення ідей, висловив думку: «Кожний народ має свій особливий характер, яким відрізняється від інших народів, і свою філософію, більш-менш наукоподібну, або, принаймні, розсіяну в переказах, повістях, повчаннях, віршах і релігії». Отже, філософія має не лише наукову, але й духовно-практичну форму -національні традиції, характер, світогляд. Проте, в умовах панування Просвітництва розуміння філософії як тільки наукового знання, духовно-практична ж форма філософії заперечувалась. Це заважало визначенню справжнього характеру, початку і періодизації української філософії, її національних особливостей, традицій.

Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX -початку XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка поділяється в «Нарисах історії філософії на Україні». Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія України, філософські ж ідеї формуються ще в культурі Київської Русі. У 80-ті роки утверджується думка: філософія – специфічна сфера духовної діяльності — займає особливе місце в культурі як самопізнання Духу і розглядається в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки.

Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об’єктивно виглядати лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

31.Філософія і стиль мислення Г.С.Сковороди. Сковорода Г.С. «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)» Григорій Сковорода (1722—1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Пройшовши складний шлях боротьби із зовнішнім «світом», який, попри всі зусилля, так і «не впіймав» його, Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію — філософію життя і прагнув створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Короткий зміст«Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті»: люди в житті своїм працюють, метушаться, утаюються, а нащо, багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх людських затій, скільки їх там тисяч не буває, є один кінець — радість серця. Чи ж не для цього вибираємо за нашим смаком товаришів, аби мати задоволення від спілкування з ними; дістаємо високі чини, аби пиха наша від схиляння інших розпалювалася; вигадуємо всілякі напої, страви, закуски для всолодження смаку; вишукуємо всілякі музики, створюючи безліч концертів, менуетів, танців і контратанців для звеселювання слуху; споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і любими для ока квітами й обвішуємося ними, аби була приємність очам і достатня ніжність тілові; складаємо запахущі спирти, пудри, помади, духи й ними задовольняємо нюх свій. Одне слово, всіма рахубами, які лише вигадати можемо, намагаємося звеселювати дух наш. О, якими значними веселощами користуються вельможні й багаті персони! В їхніх палацах живе розчинений у радощах та задоволенні дух. О, яка дорога ти, радосте сердечна!

32.Основні ідеї філософії П.Д.Юркевича: вчення про ідею; дух, душу і свідомість; аналіз процесу пізнання; «філософія серця».Юркевич П.Д. «Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия». Памфи́л Дани́лович Юрке́вич— украинский философ и педагог. Точкой зрения Юркевича был «широкий, от всяких произвольных или предвзятых ограничений свободный эмпиризм, включающий в себя и все истинно рациональное, и все истинно сверхрациональное, так как и то, и другое прежде всего существует эмпирически в универсальном опыте человечества с не меньшими правами на признание, чем всё видимое и осязаемое». Идея, по Юркевичу, — объективно реальная сущность вещи, её разумная основа, «норма» и «закон» её существования. Признавая значение опыта и наблюдения, выдвигал требование находить и толковать идею через явления наличной действительности. "Очень возможно, что душа, как основа известных нам сознательных психических явлений, имеет своим ближайшим органом сердце, хотя ее сознательная жизнь обнаруживает себя под условием деятельности головного мозга". В основе антропологии Юркевича — библейское учение о роли «сердца» как средоточия всей духовной жизни человека, являющегося, согласно Юркевичу, предпосылкой истинного познания. П.Д.Юркевича: "сердце может выражать, обнаруживать и понимать совершенно своеобразно такие душевные состояния, которые по своей нежности, преимущественной духовности и жизненности не поддаются отвлеченному знанию разума… Понятие и отчетливое знание разума, поскольку оно делается нашим душевным состоянием, а не остается отвлеченным образом внешних предметов, открывается или дает себя чувствовать и замечать не в голове, а в сердце".

33.Філософія в Україні у ХХ-ХХІ ст. Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841—1895), Іван Франко (1856—1916), Михайло Грушевський (1866—1934). Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших — ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни».київської екзистенціально-філософської школи початку XX ст. до якої входили М. Бердяєв, Л. Шестов, Василь і Зеньковський (1881—1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді Гетьмана П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви. Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого укра­їнського письменника та мислителя Михайла Коцюбинсь­кого (1864—1913). Одна з провідних тем його творчості — відчуження людини, втрата органічного зв.язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження — результат «завойов­ницького» ставлення людини до природного буття. Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Вннниченко (1880—1951) був при­хильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджував­ся з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характе­ризувати як «націонал-комуніста»). Відомий ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883—1961) був учнем родоначальника українсь­кого націоналізму Миколи Міхновського (1873—1924), який заявив: «Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов.ю до України». Філософським фундаментом світогляду Донцова стали во­люнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум — це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Дмитро Чижевський (1894—1977) на відміну від Липинського і Донцова активної участі в політичному житті не брав. Він був мислителем, так би мовити, «академічно­го» типу. Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або ра­ціоналістичним, або романтичним.

34.Витоки і сенс онотологічної проблематики. Типи онтології: матеріалізм (реалізм), ідеалізм (спирітуалізм), монізм, дуалізм, плюралізм. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів. Поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. Реалізм — філософський погляд, за яким існує дійсність, незалежна від людської свідомості, людських думок і теоретичних побудов. Реалізм не тотожний матеріалізму, оскільки реалістичні філософські погляди часто, навіть здебільшого, проголошували реальність існування ідей.МАТЕРІАЛІЗМ (від лат. materialis - речовинний), філос. направлення, яке виходить з того, що світ матеріальний, існує об'єктивно, незалежно і поза свідомостю, що матерія первинна, ніким не створена, існує вічно, що свідомість, мислення - властивість матерії, що світ і його закономірності є пізнаваємими. М. протилежний ідеалізму; їхня боротьба складає зміст іст.-філос. процесу. М. 17-18 ст. (Г. Галілей, Ф. Бекон, Т. Гоббс, П. Гассенді, Дж. Локк, Б. Спіноза; франц. М. 18 ст. - Ж. Ламетрі, К. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро), антропологіч. М. (Л. Фейербах), М. (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін). Спіритуалізм — філософське учення, що визнає суттю світу духовну першооснову і розглядає матеріальне як творіння духу (Бога) і протилежне за своїм змістом матеріалізму. Окремі учені ототожнюють спіритуалізм з ідеалізмом. ІДЕАЛІЗМ (франц. idealisme, від грец. idea ідея), загальна позначка філософських вчень, що затверджує, що дух, свідомість, мислення, психічне первинно, а матерія, природа, фізичне вторинне, похідне. МОНІЗМ (від грец. monos один, єдиний), засіб розгляду розмаїття явищ світу в світлі єдиної основи (субстанції) всього існуючого. Протилежність монізму дуалізм (що визнає два незалежних початка) і плюралізм (виходячий з безлічі початків). ДУАЛІЗМ (від лат. dualis подвійний), філософське вчення, що виходить з визнання рівноправності двох початків духу і матерії. Протистоїть монізму, різновид плюралізму. Термін введений Х. Вольфом. Один з найбільших представників Р. Декарт. ПЛЮРАЛІЗМ (від лат. pluralis множинний)філософське вчення, згідно якого існує декілька (або безліч) незалежних початків буття або підстав знання. Термін “плюралізм” введений Х. Вольфом (1712).

35.Становлення поняття «буття» в історії філософії. Буття як философська категорія. Основні форми буття: буття «першої» и «другої» природи. Специфіка буття людини. У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона.В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї: - світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність; - природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існу­ють, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу; - за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну ре­альність, дійсність, яка представляється свідомості і виражаєть­ся у дії конкретних індивідів та поколінь людей. Перша природа об’єктивна і первинна в тому розумінні, шо людина та її дух з’являються пізніше від неї. Вона об’єктивно реальна, первинна і в тому розумінні, що без неї неможливе життя і діяльність людини. Без неї не могли б бути створені і предмети “другої природи”, оскільки остання повністю залежить від першої і подібної до неї. Поняття “предмети” (“речі”), виготовлені людьми, включаються в поняття “навколишній світ” і є частиною його змісту.“Друга природа” продукується й вдосконалюється людьми. В предметах “другої природи” втілені (“опредметнені”) праця й знання людини, її “соціальна душа” (Г.Гегель, К.Маркс). Вони виготовлені для використання певних функцій, підпорядкованих задоволенню людських потреб. Людське буття об’єктивне. Проте це не означає, що воно абсолютно незалежне від свідомості людини. Людське буття є унікальною єдністю природного й соціального, індивідуального й родового, особистісного й суспільного, внутрішнього й зовнішнього і т.д. Кожен людський індивід виступає для самого себе реальністю, разом з якою існує і його свідомість.

36.Поняття руху і розвитку. Моделі розвитку. Прогрес як проблема. Рух є способом існування матерії. “розвиток” — конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж “рух”. Розвиток — це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. В історії пізнання категорії “рух” і “розвиток” виступають співвідносними ступенями. Спочатку виникло поняття “рух”, тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ждослідження проблеми привело до виникнення поняття “розвиток”. Традиційно виділяють два типи розвитку:1. Розвиток в рамках однієї форми руху матерії (наприклад, поява нових ознак у тварин, рослин і т.п.).2. Розвиток, за якого відбувається перехід від однієї форми руху матерії, від одного рівня її структурної організації, до іншої, більш високої (наприклад, виникнення органічної природи з неорганічної). Процес розвитку, його характер та направленість розглядаються через категорії "прогрес" і "регрес", які є співвідносними поняттями, що представляють собою сукупність уявлень, оцінок. Вони є критеріями (мірилами) розвитку, показують його направленість. Прогрес, (і розвиток у вузькому значенні слова) це така зміна властивостей якої-небудь системи, за якої відбувається збільшення функціональних властивостей, підвищення ефективності функціонування, збільшується незалежність існування від впливу зовнішніх факторів.

37.Філософскі концепції простору і часу. Особливості біологічного і соціального простору і часу. Субстанційні концепція склалася в руслі класичної механіки Ісаака Ньютона (1643-1727 р.р.). Простір розглядалося як нескінченна порожня протяжність, що вміщає в себе всі тіла. Абсолютне час розглядалося як рівномірний потік тривалості, що не залежить від будь-яких процесів. Матерія існує сама по собі, вона як би «занурена» в простір і час. Характеризувала простір і час як самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від неї. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру протікання в них матеріальних процесів. Прихильники реляційної концепції (зародилася в надрах діалектичної традиції - Аристотель, Р. Лейбніц, Г. Гегель) розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, утворених взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза цією системою взаємодій простір і час вважалися неіснуючими. Сам А. Ейнштейн, відповідаючи на питання про суть своєї теорії, сказав: «Суть така: раніше вважали, що якщо яким-небудь чудом усі матеріальні речі зникли б раптом, то простір і час залишилися б. Відповідно ж до теорії відносності, разом з речами зникли б і простір, і час ». Своєрідність просторово-часових відносин у біосистемах полягає в тому, що біологічний час виражає часові відносини подій, що мають місце у просторі біологічного годинника. Соціальний простір – частина біосфери, космосу і характеризується людським сенсом. Соціальний час – це форма реального руху людського суспільства.

38.Сутність і загальні характеристики свідомості. Свідоме і несвідоме. Самосвідомість. Загальні характеристики понять «розум», «рефлексія», «інтелект», «мислення». Мислення і мова. Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку. Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів — сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості — мислення, воління та емоційні переживання. Самосвідомість - це процес, коли "Я" виявляє свою безпосередню причетність до знання про світ, коли "Я ставить собі питання, чи можуть знання, що містяться в досвіді "Я", мати "свободу існувати зовні Я" (Гегель). Свідомість як самосвідомість - це такий стан, коли людині одночасно доступний і зовнішній світ, і він сам. Несвідоме — це частина  психіки, де концентруються несвідомі бажання та витісненііз  свідомості ідеї.Свідомість  Фрейд  пов'язував   восновному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого,  що  прагнуть розрядки через дію.  Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.Рефлексія - форма теоретичної діяльності людини, спрямована на осмислення своїх власних дій та їх законів; діяльність самопізнання, що розкриває специфіку духовного світу людини. Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Інтелéкт — здатність свідомо виконувати розумові дії, такі як: систематизація, зіставлення, виокремлення, формування поняття, порівняння, поєднання, категоризація, організація, кількісний розрахунок, з'ясування причин і наслідків, характеризація, моделювання, пошук зв'язків та закономірностей, перебір варіантів, візуалізація, вербалізація, узагальнення, структурування, розбір, осмислення, позбавлення, регуляція і т.д. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний , органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.

39.Пізнання як предмет філософського анализу. Структура пізнавального процесу. Едність чуттевого і раціонального в пізнанні. Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.Чуттєве сприйняття: відчуття, сприйняття та уявлення. Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні. виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум. Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми. Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості.

40.Інтуіція як пізнавальна спроможність людини. Творчість та інтуіція. Інтуїція є важливим фактором творчої свідомості. Її структура та форми найбільш повно відповідають цілісній природі художнього образу. Вона має безпосереднє відношення до пізнавального процесу. Філософи-раціоналісти наділяли інтуїцію якістю критерію істинності. Наприклад, Кант тлумачив існування інтуїції, як наявність чутливості, та визначав її як пасивну здатність сприйняття, яка позбавлена можливості осягати таємниці «,речей у собі»,. Єдиним мето­дом пізнання буття стає по Шопенгаеуру інтуїтивна методологія. Розрізнюючи інтуїтивне та рефлексійне знання, німецький філософ розглядає їх, як анти­поди —, весь світ рефлексії ґрунтується на світі інтуїції, як на своїй основі. Якщо при інтуїтивному пізнанні відбувається виграш у швидкості, тоді висновки, отримані логіко-дискурсивним шляхом, мають більший ступінь надійності. Наприкінці ХХ ст. різні філософи —, матеріалісти та ідеалісти —, дійшли висновку, що інтуїція не може існувати в повному відриві від дискурсивного, логічного. Тому що дискурсивне передує інтуїтивному, виступає обов'язковою умовою формування та прояву інтуїції у сфері свідомого. Логічне є обов'язковим фактором в механізмі інтуїтивного процесу, а дискурсивне доповнює інтуїцію та оформлює висновки.