7. Дав китай філософ(даосизм, конфуціанство)

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії. Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував вказівкою на соціальну корисність.Важливе місце у вченні Конфуція посідає поняття «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал). Неухильно дотримуватись усталеного «лі» — одна з головних вимог конфуціанства. Без «лі» не може існувати держава. Якщо не існує «лі», то немає відмінностей між правителями і підданими, верхами і низами, літніми і молодими. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Таємниця дао відкривається не всім Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Всі істоти містять у собі протилежні часточки — «ян» та «інь».

8. Хар-р і особливості давньогрецької філософії. Основні етапи її розвитку

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії. 2. IV—III ст. до н. е. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Арістотель відновлювали його права). 3. III ст. до н. е. — V ст. н. е. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

9. Перші філософські школи античності: милетська школа, піфагореїзм, елейська школа. Атомізм Левкиппа і Демокрита

Мілетська школа виникла в VI ст. до н.е. в м.Мілеті, була одним з осередків іонійської філософської традиції. Представники: Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважають зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфологіно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною. Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей. Піфагор та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількісні виміри. Елейська школа виникла в м.Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій. Елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття. Елейська школа вперше розрізнила мислення та чуттєві дані, виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження.