12.Метафізика Аристотеля. Вчення Аристотеля про матерію і форму.

Метафізика

Аристотель обговорює загальні філософські проблеми уривками, в різних трактатах. Ці обговорення отримали назву «мета та фізика» або «метафізика. Згодом слово метафізика стало вживатися як синонім слова філософія.

Аристотель протиставляє матерію та форму Він протиставляє також матерію та мету в кожній речі.

Свою філософію Аристотель поділяв на вчення про буття, вчення про моменти буття, вчення про становлення. Перша з цих частин містить вчення про сутність, її пізнання та про категорії. Тут Аристотель дав критику ідей Платона, на думку якого реально існують тільки загальні ідеї, а конкретні речі б лише «тінями» ідей. Аристотель вказував, що Платон штучно відокремив поняття сутності від речей. На відміну від Платона, Аристотель вважав за сутність конкретні речі, а поняття — за їхнє відображення. Аристотель вважав, що сутність існує не поза речами, а в самих речах; визнавав об'єктивне існування природи і виходив з того, що матерія існує вічно.

У вченні про «моменти буття» Аристотель розглядає матерію, форму, рух. Матерія у Аристотеля визначається як чиста можливість буття, а не саме буття. За Аристотелем, існують два види матерії — перша матерія як чиста можливість буття (вона незмінна), і друга матерія, яка перебуває у речах (вона змінюється, має початок і кінець). Внутрішній зв'язок між цими видами Аристотель не зумів розкрити. Матерію він розглядав як щось пасивне, аморфне. Це свідчить про його метафізичну обмеженість, яка знайшла, зокрема, своє виявлення у критиці Аристотелем матеріалізму Емпедокла, Левкіппа, Демокріта. Форма виступає в Аристотеля як активний елемент, навіть як сутність. За Аристотелем, існує дві форми. Форма перша, або «форма форм», яка є рушієм, але яка не розвивається, стоїть над матеріальним світом і не має ні початку, ні кінця. Форма друга перебуває в речах, змінюється. Припущення першої форми за своєю суттю не відрізняється від ідей Платона і є виявом ідеалізму, бо «форма форм» — це не що інше, як Бог.

Розмірковуючи про «становлення», Аристотель викладає вчення про причини, якими визначається перехід можливості в дійсність. У кожній речі мислитель виділяє 4 причини:

1. причину матеріальну,

2. причину формальну,

3. причину дійову,

4. причину кінцеву, або цільову.

У вченні про природу Аристотель уперше в історії людського мислення створив класифікацію форм руху. Він розрізняв шість видів руху: 1) виникнення, 2) знищення, 3) рух як зміна якісна, 4) збільшення, 5) зменшення, 6) переміщення. Важливе визнання Аристотелем руху як якісної зміни. Ніхто з його попередників не дав такого глибокого аналізу руху. Поняттю руху Аристотель надавав великого значення, оскільки, на його думку, рух служить справі поєднання форми і матерії при утворенні речей. Аристотель говорить:

13. Провідні школи і течії античної філософії доби еллінізму (кінізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, неоплатонізм).

Кі́нізм (від грец. «собака») — одна з найбільш відомих і значних давньогрецьких сократівських філософських шкіл 4 століття до н. е.

В основному вивчали етичні проблеми і їх вплив на суспільство, ігноруючи вивчення теорії пізнання і розвитку суспільства. Кініки були послідовниками Антісфена. Основою щастя і благодаті вони вважали нехтування суспільних норм, відмову від багатства, слави, усіх чутєєвих задоволень, досягнення незалежності і внутрішньої свободи особистості.

Епікурейство - школа античної філософії, заснована Епікуром в Афінах. Епікур опирався на головні положення філософії Демокрита Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом»—набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі.

Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове дерево, а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців . Вони увляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали,що якщо їх увага не буде спрямована на богів то вони самі зможуть наблизить до них і в певному значенні самі ними стати.

Скептицизм означає вчення, філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не "заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку". У цьому сенсі, скептицизм, - філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

З III ст. до н. е. до І ст. н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі.

Неоплатоні́зм — філософська течія античності.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне. «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію». Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством.