10. Зворот до анторопологічних проблем у софістів. Софісти і Сократ. Сократ і його місце в історії світової філософії. Метод Сократа. Платон. «Апологія Сократа»

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом. Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно". Свої прийоми дослідження Сократ порівнював з «мистецтвом сповитухи» (майевтика); його метод запитань, що передбачають критичне ставлення до догматичних тверджень, отримав назву «сократовской іронії». Свої думки Сократ не записував, вважаючи, що це послаблює пам'ять. А своїх учнів приводив до істинного судженню через діалог, де ставив загальне питання, отримавши відповідь, ставив наступний уточнююче запитання і так далі до остаточної відповіді.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою є головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися). Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Сократовскій етиці притаманне характерне для античних уявлень зближення незнання з божевіллям, ставлення до злочину як акту божевільних. Правда, Сократ все ж таки в принципі відрізняв незнання від божевілля.

У співвідношенні з благом як результатом дії пізнання, зло є непорозуміння, наслідок проступків, вчинених через незнання. У Сократа добро і зло - наслідок наявності або відсутності одного і того ж начала, а саме – знання.

Сократовский метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної «діалектики»,.

Основні складові частини сократівського методу: «іронія» і «майевтика» - за формою, «індукція» і «визначення» - за змістом. Сократовский метод, це, перш за все метод послідовно і систематично задавання питань, що мають своєю метою приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. [1] У цьому і полягає сократівська «іронія».

Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки «іронічне» розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням «іронії» служила «майевтика» - «повивальне мистецтво». Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам дійти до нового життя, до пізнання "загального" як основи щирої моралі.

Основне завдання філософського методу Сократа - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих, приватних чеснот.

Платон — перший з античних філософів, чиї праці збереглися. Свої праці він писав у вигляді діалогів — "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін. Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального ("краси" взагалі, "мужності", "добра" тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального реально, а як воно саме існує — нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, е дечим первинним стосовно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого — ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа, з'єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, під час якого формуються загальні поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування. Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо". «Апологія Сократа» - це твір Платона, який передає зміст виправдуюча мова Сократа, виголошена ним на афінському суді в 399 р. до н.е., після того як були вислухані промови обвинувачів. Твір Платона навряд чи представляє собою справді засвідчену мову Сократа. Швидше за все це її художнє, стилізоване відтворення, має, проте, велику історичну цінність. Процес Сократа в Афінах був справою надто відомим і гучним, щоб можна було очікувати від Платона, людини, близької до Сократа, добре обізнаного про ведення процесу, значних відхилень від справжніх подій. Спроба своєрідної реабілітації перед сучасниками і нащадками незаслужено звинуваченого і страченого Сократа належить не тільки Платону.