25. Ф.Ніцше. «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого».

«Я буду учить вас о Сверхчеловеке. Человек есть нечто, что следует преодолеть»¹ это изложено на одной из первых страниц книги Ф.Ницше «Так говорил Заратустра». «Сверхчеловек», это существо совершенно аморальное, не считающееся с никами моральными нормами или рамками, существо наполненное разрушенными идеалами. Мораль противна для Ницше потому, что она отчуждает человека от чистого и сверхразумного ритма жизни, от первичного источника бытия — потому что она ставит между человеком и миром “иллюзию”. Мораль — грех против Жизни и Истины. Она вуалирует Бездну, защищая слабых. Это Ницше еще мог признать. Но она посягает и на свободу высших людей, на расу господ, удерживает в узде присущую элите волю к Истине. Все те ложные чувства и всё то ложное поведение, обманчивые идеи который вскрыл Ф.Ницше, все это он вложил с своего «сверхчеловека», добавив, что нет бога, значит «сверхчеловек» станет им. Главное, что должно исходить от сверхчеловека. На место бога встаёт человек, сверхчеловек - идеал человека, лишённый многих моральных запретов и наделённый почти неограниченными правами, то, к чему должен стремиться каждый из “обычных” людей. Сверхлюди, должны создать расу господ – богов, расу которая не ищет успокоений и иллюзий. Она ищет Истины и Власти, она интересует безднами и угнетает и презирает тех, кто устроен иначе, то есть расу рабов.

Заратустра - это не сверхчеловек, это “мост” к сверхчеловеку. Обычные люди - это исходный материал, почва для выращивания сверхчеловека. Сверхчеловек - это новый “культ личности”, далеко выходящий за рамки “культа личности” обычных людей и легший в основу мифологии Ницше, изложенной более полно в “Сверхчеловеке».

Завязка и стиль книги таковы Когда Заратустре исполнилось тридцать лет, он покинул родину и ушел в горы, десять лет наслаждаясь одиночеством Но вот он пресытился своей мудростью, сердце его обратилось к солнцу за напутствием и благословением сойти вниз, к людям Он спустился с гор и встретил старца, который в отшельничестве своем искал Бога Старец сразу заметил: чист взор Заратустры, на лице его нет отвращения Не оттого ли идет он так, словно танцует? Старец, узнав о намерении Заратустры идти к людям, уговаривает его остаться в лесу Но Заратустра отвечает: "Я люблю людей" И расставаясь со святым старцем, думает: "Возможно ли это?! Этот святой старец в своем лесу еще не слыхал о том, что Бог умер!" Общение Заратустры с людьми — это серия искусно нарисованных Ницше житейских картинок и рассказанных Заратустрой притч морального, психологического, философского содержания Так, расставшись со старцем, Заратустра устремился в город, который был за лесом Народ собрался на базарной площади, чтобы поглазеть на плясуна на канате Перед представлением Заратустра обратился к народу с речью-проповедью, которая должна была "учить о сверхчеловеке" В чем, как оказалось, смысл этого поучения? Природа развивается от червя к человеку, "но многое в вас, — обращается Заратустра к слушателям, — осталось от червя Когда-то были вы обезьянами, и даже теперь человек больше обезьяна, чем иная из обезьян" Близость человека к природному, животному миру несомненна Человек — сын земли "Будьте верны земле", — проповедует Заратустра и уточняет: "но разве я велю вам стать призраком или растением?" Верность земле означает только, что нельзя верить "неземным надеждам" Это намек на религию, что снова заставляет Заратустру повторить: "Бог умер». В "Заратустре" Ницше, кстати, замечает: "Прежде хула на Бога была величайшей хулой; но БОГ умер, и вместе с ним умерли и эти хулители" А что же человек? В проповеди Заратустры высказаны самые резкие обвинения в адрес людей: "Разве ваша душа не есть бедность и грязь и жалкое довольство собой?", "поистине человек — это грязный поток" Люди твердят о добродетели, справедливости, но для того чтобы действительно достигнуть их, человек "должен быть пламенем и углем", те сверхчеловеком "Но где же та молния, что лизнет вас своим языком? Где то безумие, что надо бы привить вам? Смотрите, я учу вас о сверхчелрвеке; он — эта молния, он — это безумие" И пока Заратустра говорил так, толпа думала, что речь шла о канатном плясуне, и стала кричать, "чтобы его наконец-то показали И все принялись смеяться над Заратустрой Так начались речи Заратустры — речи-проповеди, речи-иносказания О чем только ни говорил Заратустра! Он рассказал о "трех превращениях духа": сначала дух сделался верблюдом, потом верблюд превратился во льва, а лев стал дитятей Смысл этих символических превращений: сначала дух хочет испытать тяжесть своей ноши, хочет, чтобы его навьючили, подобно верблюду, и спешит в пустыню свою Потом дух хочет обрести свободу и, подобно льву, стать господином Однако дух-лев скоро понимает, что, наслаждаясь свободой, он не может стать духом-созидателем Символ дитяти означает полное обновление духа, "начальное движение, священное утверждение" О разных типах людей повествовал Заратустра — о тех, кто устремляется мыслью в потусторонние миры, о презирающих тело, о любящих войну Он повествовал "о тысяче и одной цели": перевидев много стран и народов. Многие парадоксальные жизненные устремления обсуждает Заратустра — одни цепляются за жизнь, другие постоянно одержимы мыслью о смерти Ни одну установку Заратустра не отвергает с порога, находя в ней хоть что-нибудь жизненное и правдоподобное Но всегда находится решение, соответствующее учению Заратустры, а значит, главным устремлениям сверхчеловека И потому образ сверхчеловека постоянно уточняется и обретает новые краски

26.Прагматизм. Позитивізм. Філософія науки. Новораціоналістична орієнтація: пошук нових форм. Прагматизм (грец. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності. Основні представники прагматизму — американські вчені і філософи Чарльз Пірс (1839—1914), Вільям Джемс (1842—1910) та Джон Дьюї (1859—1952). Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософської думки в США. Розвиток науки в XIX ст.: роботи Карла Вейєрштраса, Георга Кантора, Георга Рімана Майкла Фарадея, Джеймса Максвелла та Германа Гельмгольца Єнса Берцеліуса і Дмитра Менделєєва Чарльза Дарвіна , зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало наукове знання, яке він називає «позитивним». Позитивізм (франц. positivisme — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Філософія науки — розділ філософії, який вивчає поняття, границі і методологію науки. Разом з тим, існують більш спеціальні розділи філософії, наприклад: філософія математики, філософія біології, філософія фізики тощо. Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання, як особливої діяльності по творенню нових наукових знань, взятих у їх історичному розвитку і розглядуваних у історично змінному соціокультурному контексті. Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Нова (або як її прийнято називати класична) європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. Навіть скептики, стверджуючи про обмежені можливості розуму, не протиставляли йому чогось більш поціновуваного. Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії.

27.Основні положення психоанализу З.Фрейда. Поняття несвідомого. Проблема детермінації поведінки індивіда.З.Фрейд. «Про психоаналіз». Виникнувши  «Психоаналіз» в рамках психіатрії як своєрідний підхід до  лікуванняневрозів,   психоаналіз   спочатку   не   претендував   на    рольфілософського  вчення,  яке розкривало б та  пояснювало  поряд  ізмеханізмами функціонування людської психіки також і закономірностісуспільного  розвитку.Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють  роль  несвідомого в житті людини, слід  виділяти  три  йогоаспекти:   пізнавальний,   соціальнокультурний   та   лікувальнопрактичний.Психоаналіз З. Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження   природи   людини:1)   розкриття   психічних   пориваньвнутрішнього  світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного  та  соціального середовища на  формування  психічного життя   людини  та  її  психічних  раекцій. Поділ  психіки  на свідоме  і  несвідоме,  писав  3. Фрейд,  є  основною  передумовою психоаналізу. Несвідоме — це частина  психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із  свідомості ідеї. Свідомість  Фрейд  пов'язував   в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого,  що  прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно,щоб  вони  включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацієюактів  поведінки.  Можливим  же  це  стає  лише  за  посередництвапередсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура,за   Фрейдом,  це  образне  уявлення  тих  сил,  які  прагнуть  не пропустити  до свідомості несвідомі думки та бажання.) Пізніше  3. Фрейд  уточнює,  що  психічна діяльність несвідомого  підкоряється принципу  задоволення,  а  психічна  діяльність  передсвідомого  — принципу реальності.

28.Філософська герменевтика. Герменевтика-(гр.— роз'ясняю, тлумачю), мистецтво і теорія тлумачення текстів. Загальнофілософська. проблема Г. була поставлена в ранньому нім. романтизмі Ф. Шлегелем і розроблена Шлейермахером, котрий був протестантським теологом і філологом-класиком одночасно. Дильтей визначає Г. як «мистецтво розуміння письмово фіксованих життєвих проявів» Основою Г. Дильтей вважає розуміючу психологію — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Хайдеггер тлумачив реальність «життєвого світу» як мовну реальність за перевагами. У своїх пізніх роботах, багато в чому що визначили наступне розвиток Г. (особливо у ФРН), Хайдеггер спробував звільнитися від психологізму і суб'єктивізму в розумінні сутності мови. Мова як историч. обрій розуміння визначає долю буття; не ми говоримо мовою, а скоріше мова «говорить нами». Розробка филос. Герм. як напрямку суч. філософії була почата італ. істориком права Е.Бетті і нім. філософом Гадамером.У 1960—70-х рр. проблеми герм. розроблялися П. Рикером у Франції, Г. Кунем, А. Аппелем у ФРН, Э. Коретом,  При всіх розходженнях варіантів филос.герм загальними її рисами є недовіра до безпосередніх. свідчень свідомості, до проголошеного Декартом принципу  безпосередньї ймовірності  самосвідомості і звернення до «непрямих» свідченнь про життя свідомості, які втілюються не стільки в логіці, скільки в мові.

29.Проблема сенсу людського існування в екзистенціалізмі. Проблема свободи і вибіру в екзистенціалізмі. Поняття “граничної ситуації”. Екзистенція і комунікація. Ж.П.Сартр. «Екзистенціалізм – це гуманізм».

Проблемі вибору сенсу життя, зокрема, присвячені роботи філософів-екзистенціалістів XX століття - Альбера Камю ( "Міф про Сізіфа»), Жан-Поль Сартра («Нудота»), Мартіна Хайдеггера («Розмова на дорозі»), Карла Ясперса («Сенс і призначення історії»).

Предтеча екзистенціалізму, данський філософ XIX століття Серен К'єркегор стверджував, що життя сповнене абсурду і людина повинна створювати свої власні цінності в байдужому світі.

На думку філософа Мартіна Гайдеггера, люди були «вкинуті» в існування. Екзистенціалісти розглядають стан «вкинутості» в існування (existence) до і в контексті будь-яких інших концепцій чи ідей, якими люди володіють, або визначень самих себе, які вони створюють.

Як сказав Жан-Поль Сартр, «існування приходить до сутності», «людина насамперед існує, наштовхується на себе, відчуває себе у світі, а потім визначає себе. Немає жодної людської природи, оскільки немає ніякого Бога, щоб мати її задум» — отже, немає ніякої визначеної людської природи або первинної оцінки крім тієї, що людина привносить у світ; люди можуть бути оцінені або визначені за їхнім діям і виборів — «життя до того, як ми її проживемо, — ніщо, але це від вас залежить надати їй сенс».

Говорячи про сенс людського життя і смерті, Сартр писав: «Якщо ми повинні померти, то наше життя не має сенсу, бо її проблеми залишаються невирішеними і залишається невизначеним саме значення проблем... Усе, що існує народжене без причини, продовжується у слабкості і вмирає випадково... Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що помремо»._____

Екзистенціалізм, ( існування) означає "філософію існування". Ця філософія виникає як антропологічна за своєю спрямованістю. Їїцентральної філософської проблемою є проблема людини, їїіснування у світі.

Діяльність людини передбачає значення свободи:

1) вона означає здатність самостійно вибирати цілі дії;

2) діяти задля досягнення цілей;

3) досягати поставлених цілей;

4) виявлення своєї волі.

Ігнорування хоча б одного з названих аспектів веде до серйозногообмеження або навіть заперечення свободи. Це поняття, внесене Сартром, що зводить її до автономії вибору, замикає її рамкамисвідомості, зміною дійсності лише у своїх думках. Така свобода невносить ніяких змін у навколишній світ і не є дійснимперевершеним ситуації. Але тільки таке ототожнення свободи з автономієювибору дозволило Сартру стверджувати, що людина завжди вільний і що зточки зору свободи для нього немає ніякої різниці між діаметральнопротилежними ситуаціями, наприклад: залишитися стійким або зрадити одного іпереконання. Сартр заявляв, що навіть у в'язниці людина не втрачає волі,що навіть тортури не позбавляють нас свободи______________.

Поняття граничної ситуації запровадив у філософію К.Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути смерть, страждання, страх, провина, боротьба. Така ситуація ставить людину на межу між буттям і небуттям. “Опинившись у граничній ситуації, людина, згідно Ясперсу, звільняється від усіх умовностей, що раніше сковували її, зовнішніх норм, загальноприйнятих поглядів, які характеризують сферу “Ман”, і таким чином вперше осягає себе як екзистенцію”.

Граничні ситуації дозволяють людині перейти від “несправжнього” буття до справжнього, вилучають його з полону повсякденної свідомості. Згідно поглядам екзистенціалістів, цього не може зробити теоретичне, наукове мислення. Все те, чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед нею як ілюзорне буття, як світ видимостей. В такій ситуації людина починає розуміти, що цей світ відділяв його від нібито реального буття, трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.