Історичний аспект розвитку інтелектуальної власності

Поняття інтелектуальної власності, зокрема авторського права, з'явилося давно. Вже за часів Стародавньої Греції визнавалося соціальне, політичне та потім економічне значення творів літератури і мистецтва. Творіння письменників і поетів мали доводитися до публіки в неспотвореному вигляді.

Історичні форми відтворення інтелектуального потенціалу суспільства базувалися в основному на системі меценатства - творчих людей субсидували правителі, їх благополуччя цілком залежало від прихильності останніх. Леонардо да Вінчі визнавав: "Служу тому, хто мені платить". Моцарт і Сальєрі були придворними музикантами. До кінця XVIII століття приватна фінансова підтримка і "Позаринкові забезпечення" дали поштовх появі більшості шедеврів. "Художники, поети, письменники, вчені не мали особливого статусу. До них ставилися добре чи погано - залежно від часу. Їм платили і як

слугам, і як придворним, і як принцам крові - залежно від суспільства, в якому вони жили. Іноді їм не платили взагалі ". Однак не може бути культури без творчості, а творчості без творців, здатних прогодувати себе своєю працею [11,9].

Вперше термін «інтелектуальна власність» вжив у 1845 році Чарльз Вудбарі, суддя Окружного суду штату Массачусетс [1]. В Європі вперше цей термін вжив Альфред Ніон у своєму трактаті «Droits civils des auteurs, artistes et inventeurs» («Цивільні права авторів, артистів та винахідників»), що був вперше опублікований у 1846 році.

Вперше поняття «інтелектуальна власність» використали в Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), прийнятій 14 липня 1967 р. у Стокгольмі. У затвердженій раніше Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів (9 вересня 1886 р.) використовувався термін «результати інтелектуальної діяльності» у виробничій, науковій, літературній та художній сферах [1,82].

Охорона інтелектуальної власності почала розвиватися в окремих країнах ще задовго до виникнення міжнародної системи. Вже в XIV ст. європейські суверени надавали спеціальні привілеї особам, хто починав виробництво нових товарів, незалежно від того, чи було це виробництво засноване на власних винаходах або на закордонних запозиченнях. Довільне надання таких привілеїв поступово стало регулюватися законодавчо [11,14]. Водночас основні інститути інтелектуальної власності (патенти, авторське право) виникли у країнах Західної Європи ще у XVII—XVIII ст.

Уже на початку XIV століття королівська влада Англії надавала дарування особі, яка впроваджувала нову технологію, виключного права користування нею протягом часу, достатнього для вивчення. Це право давало винахіднику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою ж чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

Такі права закріплювалися документом, що називався «патентна грамота» [10,7].

Перший у світі патент на винахід був виданий в 1421 міською управою Флоренції на ім'я Філіппо Брунеллески, який винайшов корабельний поворотний кран. Найдавніший з усіх патентів Англії був наданий Генріхом VI в 1449 вихідцю з Фламандії Джону з Ютімана на виготовлення кольорового скла для вікон Ітонського коледжу [11,9].

Згодом почали зловживати наданням такого права, і для того, щоб покінчити із цим, у 1628 році був прийнятий статут про монополії. Цей статут надавав права користування будь-якими патентними грамотами і грамотами на привілеї на 14 років чи менше.

Ключовим моментом у розвитку авторського права послужив винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті. Це дозволяло копіювати літературу механічним способом, а не переписувати від руки. У зв’язку з розвитком друкарства різко виріс обсяг продажів, а отже і доход друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав [10,8]. Водночас Статут королеви Анни- перший закон про авторське право, прийнятий у Англії у 1710 р., надавав авторам літературних творів виключне право на їх публікацію протягом 14 років з моменту їх написання та можливість продовження цього терміну за життя автора ще на 14 років.

Аналогічні закони приймалися у цей період і в інших західноєвропейських країнах.

На початку XVII століття закладалися основи патентного права. Патенти, як вид інтелектуальної (промислової) власності, використовують і в наш час як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

Ще одним об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів зображувалися ремісниками на товарах, що виготовлялися ними чи ставилися скотарями як "клейма" на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на поважний вік, вони реалізували важливий елемент законодавства про товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксували зв'язок між товаром і виробником.

Термін "товарні знаки" (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті.

У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. Однак і в Англії і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права [10,8].

До початку XIX ст. в США і в ряді європейських країн вже було досить розвинене патентне законодавство.

Що стосується України, то в історичному минулому вона не мала власної правової охорони об’єктів промислової власності. У дореволюційній Росії (до якої належала більша частина території нинішньої України) патентна охорона винаходів була започаткована в 1812 році. В 1919 році більшовики права на винаходи, по суті націоналізували. Під час НЕПу, у 1924 році, радянська влада дещо відступила, й відбулося поновлення патентної охорони винаходів. З 1931 й до 1991 року винаходи вітчизняних заявників охоронялися авторськими свідоцтвами, які посвідчували виняткові права держави на відповідні винаходи [3,8].

У 1996 році було прийнято Конституцію України, яка проголосила: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності",

Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву "Право інтелектуальної власності" [10,10].