§ 7.2. Ординація

Коротка історична довідка. Ординацію, тобто упорядкування об’єктів уздовж деякого ряду так, що найбільш подібні за певним •критерієм об’єкти займають сусідні позиції, першим застосував Л. Г. Раменський (1910, 1925). Розроблений ним метод дістав назву рядової координації. Він полягає в упорядкуванні всіх ви­дів рослин певної території вздовж ряду, що відповідає конкрет­ному екологічному фактору (зволоженню, багатству грунту тощо). Крайні положення цього ряду займають види, що зростають в

псамоморфному та ксероморфному. Усі факторально-динамічні ряди сходяться до корінної фації, тому їх схема нагадує сукцесійну моноклімаксову.

Останнім часом для ординації еко- та геосистем розроблено математичні методи (Б. М. Міркін, Г, С. Розенберг, 1978; А. А. Краукліс, 1979).

Основні види ординації геосистем. Виділяється кілька основ­них видів ординації: 1) пряма — геосистеми упорядковуються в ряДи, що відповідають конкретним факторам їх динаміки; 2) не­пряма— упорядкування геосистем уздовж ряду здійснюється за ступенем подібності їх реакції на вплив комплексу зовнішніх фак­торів; отримані ряди інтерпретуються як синтетичні, внесок у які кожного прямого фактора можна визначити (зокрема, за допомо­гою факторного аналізу); 3) одновимірна ординація — геосистеми упорядковуються в один ряд (за одним прямим фактором або за одним непрямим комплексним); 4) багатовимірна — геосистеми ординуються в кілька рядів, пов’язаних між собою в певну систе­му (як осі дво- або більш вимірного простору). Останній вид ор­динації іноді називають координацією, що з формальної точки зору більш виправдано.

Пряма ординація геосистем серед інших її видів має перевагу в легкості та однозначності інтерпретації отриманих рядів — гео­системи, що займають одну позицію ряду, однакові за силою дії на них цього фактора та за зміненістю своїх структур; геосисте­ми, що знаходяться поруч, мало розрізняються за цими ознаками; крайні положення ряду займають геосистеми, що перебувають під екстремальною для даного регіону дією фактора.

Фактори, ординація вздовж яких найбільш інформативна для геотопів та геосистем хоричного рівня: зволоженість (їй відповідає гідроморфний ряд ординації), природна забезпеченість поживни­ми елементами (трофоморфний ряд), засоленість (галоморфний ряд), ураженість ерозійними та іншими екзогенними процесами, що призводять до зменшення потужності грунту та пухких порід (літоморфний ряд). Для регіонів, контрастних за кислотністю грунтів (наприклад Полісся), геосистеми можна ординувати в ацидоморфний ряд, а для зони тундри і тайги — в кріоморфний. При ординації геосистем регіонального рангу, а також мезогео- хор важливо враховувати фактор теплозабезпеченості (термо- морфний ряд) і континентальності клімату (омброморфний ряд).

На рис. 41 як приклад прямої ординації геосистем наведені гідроморфний та галоморфний ряди наногеохор північної частини Керченського півострова. Ці ж ряди, обрані як осі двовимірного простору прямих екологічних факторів, можуть слугувати для ор­динації геосистем у площині цих двох факторів одночасно (рис. 41, в). Координатами геосистем у цій двовимірній площині прий­няті їх позиції на відповідних одномірних осях (гідроморфному

гів. Регіоном найвищого рангу можна вважати планету в цілому, НИЖЧОГО — територію одного геотопу.

Районування — проблема, яка поки що являє собою цілину для ландшафтної екології. Теорій та методів' районування в межах екології поки що не розроблено. Вона користується, та й то при вирішенні обмеженого кола завдань схемами районування, за пропонованими в біогеографії та геоботаніці. У фізичній же гео­графії' багатий досвід розробки цієї проблеми: обгрунтовано основні теоретичні принципи і методи комплексного (ландшафтного), галузевого (грунтового, геоморфологічного тощо), приклад­ного (агроландшафтного, природно-рекреаційного тощо) району­вання, складено багато різних варіантів схем районування світу, -континентів, окремих країн та регіонів.

Принципи та методи, фізико-географічного районування роз­роблено в 60—70-ті роки і з того часу вони зазнали малосуттєвих змін. Складені різними авторами схеми районування мало роз­різняються в контурній основі. Відмінності полягають лише в на­данні певному регіону різного таксономічного значення (в одних схемах фізико-географічна країна вважається регіоном, рангом, вищим за зону, в інших — навпаки, в третіх, так званих дворяд­них,— цим одиницям надається один ранг). Певна інваріантність теоретико-методичних засад та схем районування дала підстави деяким географам вважати, що в розвитку проблеми районування у фізичній географії спостерігається застиглість. Проте це може свідчити і про досить високий рівень її досягнутої розробки. В усякому разі ландшафтна екологія в обгрунтуванні ландшафтно- екологічного районування має широко використовувати досвід комплексної фізичної географії.

Вищі одиниці фізико-географічного районування (пояс, зона, країна, провінція) можна прийняти за одиниці ландшафтно-еко­логічного районування, оскільки критерії їх виділення мають як ландшафтний, так і екологічний зміст (М. О. Гвоздецький, 1979, П. Г. Шищенко, 1988, А. Г. Ісаченко, 1990). Єдиний виняток — фізико-географічна країна. Хоч ландшафтознавці називають кіль­ка критеріїв, які слід враховувати при її виділенні, усі вони під­порядковуються лише одному—єдності країни в геоструктурному відношенні (її відповідності платформі чи геосинклінальній об­ласті певного віку). При аналізі генетичної єдності ландшафтів цей критерій дійсно має велике значення. Але при вирішенні ін­ших питань, особливо пов’язаних з надходженням сонячної енер­гії, опадів, круговоротом мінеральних речовин, продуктивності геосистем, він є другорядним, а то й зовсім не визначає цих важ­ливих ландшафтно-екологічних рис геосистем.

Значення секторно-зональних факторів ландшафтної диферен­ціації тут значно більше. Фізико-географічні сектори (системи ландшафтної зональності) часто збігаються з великими орографічними одиницями та геологічними структурами високих порядків. Враховуючи це, саме фізико-географічні сектори, а не країни слід вважати цілісними в ландшафтно-екологічному відношенні регіонами, на які поділяються природні пояси в межах континенту. До цієї одиниці, яка в більшості таксономічних схем фізико-гео­графічного районування не знаходить місця, найбільш підходить назва субконтиненту (В. Б. Сочава- (1978) та А. Г. Ісаченко (1990) цим терміном позначають більший регіон, але чітких критеріїв його виділення не наводять).

Субконтинент займає специфічне місце в системі континенталь­но-океанічної циркуляції повітряних мас, відзначається характер­ною сезонною ритмічністю та спектром ландшафтних зон (біомів, за екологічною термінологією) на рівнинах та висотних поясах у горах. Він може відповідати декільком фізико-географічним краї­нам, оскільки умова геоструктурної однорідності в число критері­їв його виділення безпосередньо не входить. П. Г. Шищенко (1988) на території СНД виділяє вісім систем зональності (субконти­нентів— за нашою термінологією): арктичну центрально-євро- пейську помірно-континентальну, західносибірську, континенталь­ну, східносибірську екстраконтинентальну, далекосхідну притихоокеанічну, середземноморську субтропічну, передньоазійську кон­тинентальну субтропічно-аридну, середньоазійську внутрішньо­континентальну аридну, даурсько-монгольську внутрішньоконти­нентальну.

Субконтиненти поділяються на ландшафтні зони, в межах яких за ступенем континентальності клімату, а в деяких випадках (на­приклад, при виділенні Полісся як окремого регіону) також і за особливостями розвитку території та літології покривних відкла­дів, виділяються провінції. За таксономічною схемою фізико-ге­ографічного районування провінції поділяються на області. Ці одиниці за прийнятими критеріями подібні до макрогеохори (див. § 4.4). Тому окремий контур макрогеохори розглядається як оди­ниця ландшафтно-екологічного районування — ландшафтно-еко­логічна область, а індивідуальні мезогеохори — як ландшафтно- екологічні райони. За розмірами останні менші, ніж райони в фізико-географічному районуванні.

Виділення таксономічних одиниць ландшафтно-екологічного районування за критеріями, на основі яких вичленовуються макро- та мезогеохори, виправдано тим, що окремі контури геохор цих рівнів відзначаються багатьма індивідуальними рисами. Ступінь їх індивідуальності значно вищий, ніж мікро- та наногеохор, кон­тури яких, що належать до одного класифікаційного підрозділу (виду), практично не різняться між собою.

Ландшафтно-екологічні райони доцільно поділяти на менші індивідуальні одиниці — мікрорайони. Критерії їх' виділення поки що сформульовані розпливчасто. Досвід «грунтово-екологічного мікрорайонування» Молдови (Урсу, І976), а також наішіх праці» із складання ландшафтно-екологічної карти України показав, що такі індивідуально специфічні та більш цілісні, ніж район, тери­торіальні одиниці досить чітко виділяються в кожному з них, про­те критерії їх виділення у різних районах неоднакові. На степових рівнинах ними є особливості генетико-морфологічної ЛТС, зокре­ма процентна участь у ній западин; у лісостепових районах на перший план виступають лісистість території (як окремі мікро­райони виділяються великі лісові масиви та їх частини), ступінь ерозійного розчленування та особливості парагенетичної ЛТС (як мікрорайони часто виділяються окремі яружно-балкові системи); у Поліссі в мікрорайони часто виділяються болотяні масиви тощо.

Таким чином, за перше наближення можна прийняти такий таксономічний ряд одиниць ландшафтно-екологічного районуван­ня: континент — пояс — субконтинент — зона (біом) — провін­ція — область — район — мікрорайон. Причому вищі одиниці районування (до провінції включно) виділяються за критеріями фізико-географічного районування, а нижчі—за ландшафтно-еко­логічними.

При дослідженні горизонтальних динамічних потоків певної території доцільне її позиційно-динамічне районування, його так­сонами є: парадинамічний район — парадинамічний підрайон — ландшафтний ярус — басейновий сектор (для схилових ярусів) або парагенетичний сектор (для заплавних та терасб'вих ярусів). Перші три одиниці відокремлюються за критеріями виділення одно­йменних одиниць позиційно-динамічної ЛТС. На рівні ландшафт­ного ярусу відбувається біфуркація критеріїв виділення таксонів нижчого рангу — схилові ландшафтні яруси поділяються на ба­сейнові сектори, а заплавно-терасові—на парагенетичні. Басейно­вий сектор виділяється як водозбірна площа, яка підпорядкована водотоку вище від місця перетину його тальвегу- нижньою межею ландшафтного ярусу, а парагенетичний — згідно критеріям виді­лення ПГ-сектора (див. § 4.6).