3. З об'єктивної сторони злочин може виражатися у формі пошкодження або зруй¬

нування.

Про поняття пошкодження див. коментар до ст. 194. Поняття зруйнування - юри¬дичний синонім до поняття знищення, визначення якого викладено у коментарі до ст. 194.

На відміну від ст. 194, ст. 178 не обумовлює кримінальну відповідальність за по¬шкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку розміром запо¬діяної в результаті таких дій шкоди. Таким чином, кримінально караним є будь-яке по¬шкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку, яке заподіяло чи могло заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству. Виняток становлять випадки малозначного пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку, яке в силу ч. 2 ст. 11 не може бути визнано злочином.

Умисне пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або якщо воно заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194.

За своєю конструкцією цей склад злочину матеріальний. Він вважається закінченим з моменту настання наслідків у вигляді пошкодження чи зруйнування релігійної спору¬ди або культового будинку.

4. Суб'єкт злочину загальний.

400

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

5. Суб'єктивна сторона характеризується умислом. При цьому винна особа має усвідомлювати той факт, що предмети, які нею пошкоджуються чи руйнуються, є релі¬гійною спорудою або культовим будинком. У разі відсутності такого усвідомлення вчинене за наявності підстав слід кваліфікувати як відповідний злочин проти власності. Мотив і мета пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку для кваліфікації діяння за ст. 178 значення не мають. Разом з тим, їх з'ясування є важ¬ливим для відмежування цього злочину від суміжних, які також пов'язані із знищен¬ням, пошкодженням або руйнуванням майна, але вчиняються із спеціальною метою чи спеціальних спонукань (зокрема, статті 113, 294, 298).

Конституція України (cm. 35).

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. (стат¬ті 2, 7,8, 17, 18,21,31).

Положення про Державний комітет України у справах релігій. Затверджене указом Прези¬дента України № 1229 від 14 листопада 2000 р.

Стаття 179. Незаконне утримування, осквернення або знищення релі¬гійних святинь

Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь -караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Об'єктом злочину є право людини на свободу віросповідання.

2. Предметом злочину є релігійні святині.

Під релігійними святинями розуміються предмети або місця релігійного покло¬ніння чи паломництва віруючих. Поряд з широкошанованими (Палестинські святині у християн, Мекка і Медина у мусульман) існують святині регіонального або місцевого характеру. Певні предмети чи місця можуть визнаватися релігійними святинями усіх (чи більшості) представників певної віри (наприклад, християн, мусульман) або ж для віруючих певних конфесій, напрямів певної релігії тощо. -Якщо релігійні святині явля¬ють собою особливу історичну чи культурну цінність, їх знищення потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 298.

3. З об'єктивної сторони цей злочин може проявлятися у формі:

1) незаконного утримування;

2)осквернення;

3) знищення релігійних святинь.

Під незаконним утримуванням релігійних святинь слід розуміти самоправні дії щодо збереження під своїм контролем предметів або місць релігійного поклоніння (зо¬крема, недопущення до них віруючих, які мають право здійснювати у них обряди, бо¬гослужіння), які винний відповідно до рішення відповідного державного органу зо¬бов'язаний передати іншій релігійній організації чи звільнити на їх користь. Незакон¬ний характер такого утримання полягає у тому, що, діючи у такий спосіб, винний безпідставно зберігає під своїм контролем релігійні святині, позбавляючи представни¬ків інших релігійних організацій передбаченої законом можливості реалізовувати за їх допомогою свої релігійні потреби. Дії щодо незаконного захоплення релігійних святинь за наявності підстав потребують самостійної правової оцінки (наприклад, як самоправ¬ство або перешкоджання здійсненню релігійного обряду).

Осквернення релігійних святинь - це вчинення будь-яких дій щодо релігійних святинь (непристойних написів, малюнків, пошкодження, інших дій, пов'язаних з глу¬мом над святинями, їх паплюженням тощо), які є образливими для релігійних почуттів віруючих, предметами чи місцями релігійного поклоніння яких є ці святині.

Про поняття знищення див. коментар до ст. 194. Якщо знищення релігійних святинь

Стаття 180

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

401

було вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або якщо воно заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, то воно потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194.

Викрадення релігійних святинь або заволодіння ними шляхом вимагання слід роз¬глядати як відповідний злочин проти власності.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, пов'язаних з незаконним утриманням, оскверненням або знищенням релігійних святинь.

4. Суб'єкт злочину загальний. Вчинення цього злочину службовою особою з вико¬ристанням свого службового становища за наявності підстав потребує додаткової ква¬ліфікації за статтями 364 або 365.

6. Суб'єктивна сторона характеризується умисною формою вини.

Конституція України (ст. 35).

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. (стат¬ті 2, 8, 17, 18,21,31).

Стаття 180. Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

1. Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало

або поставило під загрозу зриву релігійний обряд,-

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного

насильства до проведення релігійного обряду -

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

1. Основним безпосереднім об'єктом злочину є право на свободу віросповідання. Фізична або психічна недоторканність особи виступає додатковим факультативним (ч. 1 ст. 180) чи додатковим обов'язковим (ч. 2 ст. 180) об'єктом.

2. Об'єктивна сторона злочину може виражатися у формі:

1) незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або по¬

ставило під загрозу зриву релігійний обряд;

2) примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду.

Релігійний обряд — сукупність визначених внутрішніми церковними приписами і

правилами індивідуальних чи колективних дій віруючих, спрямованих на встановлення обопільних відносин між людиною і надприродними об'єктами. Релігійний обряд є складовою релігійної діяльності, до якої належать також богослужіння, релігійні цере¬монії, процесії, інші індивідуальні чи колективні дії, пов'язані зі сповідуванням і поши¬ренням обраної віри. Релігійні обряди виконуються як у культовому приміщенні, так і поза ним. Не належать до релігійних обрядів дії віруючих організаційного чи господар¬ського характеру.

Згідно з законодавством України, релігійні обряди безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігій¬них організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації. Релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для осіб похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбу¬вання покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за іні¬ціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення обряду.

402

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

В інших випадках публічні релігійні обряди проводяться щоразу з дозволу відповід¬ної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад. Клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення обряду, крім випадків, які не терплять зволікання.

Перешкоджання відправленню релігійного обряду полягає у створенні будь-яких перепон, які суттєво ускладнюють чи унеможливлюють його відправлення. Воно може здійснюватись шляхом погроз, застосування фізичного насильства, обману чи у будь-який інший спосіб і полягати, зокрема, в недопущенні віруючих до місця проведення релігійного обряду, завідомо неправдивому повідомленні про загрозу життю чи здо¬ров'ю його учасників, необгрунтованій відмові у клопотанні про видачу дозволу на пуб¬лічне проведення обряду, неправомірному вилученні предметів культу, які є необхід¬ними для проведення обряду, тощо. Якщо спосіб перешкоджання утворює самостійний склад злочину, вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 1 ст. 180 та, наприклад, статтями 125, 126, 129, 179.

Перешкоджання слід визнавати незаконним, якщо воно здійснюється: 1) стосовно релігійного обряду, який відправляється на законних підставах і не супроводжується порушенням закону; 2) протиправними шляхами. З огляду на це, не утворює складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 180, перешкоджання відправленню релігійного обряду, який, зокрема, здійснюється: а) з грубим порушенням вимог чинного законодавства (без відповідного дозволу за умови необхідності його одержання або поєднаний із за¬подіянням шкоди здоров'ю чи статевою розпустою тощо); б) релігійними організація¬ми, діяльність яких припинена на підставі закону в судовому порядку. За смислом ч. 2 ст. 35 Конституції України право на відправлення релігійного обряду може бути обме¬жено лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населен¬ня або захисту прав і свобод інших людей.

Перешкоджання релігійному обряду утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 180, лише у випадку, коли це зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд. Під зривом релігійного обряду слід розуміти його порушення чи припинення, що потягнуло за собою неможливість його подальшого відправлення. Під загрозою зриву релігійного обряду слід розуміти створену діянням винного ситуацію, за якої іс¬нували реальні підстави непроведения такого обряду і чого не сталося внаслідок додат¬ково вжитих заходів, усунення створених перешкод тощо.

Примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду - це дома-гання від потерпілого проведення релігійного обряду. Способами такого примушуван¬ня відповідно до закону можуть бути тільки фізичне або психічне насильство. Під фі¬зичним насильством у ч. 2 ст. 180 розуміється фізичне насильство будь-якого виду (нанесення тілесних ушкоджень, завдання удару, побої, вчинення інших насильницьких дій). Застосування такого насильства потребує додаткової кваліфікації за відповідною статтею КК (наприклад, статтями 121, 122, 125, 126). Психічне насильство - це погро¬за заподіяння фізичної, матеріальної чи іншої шкоди (погроза вбивством, нанесенням тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна, вчиненням інших насиль¬ницьких дій). Погроза вбивством потребує самостійної правової оцінки за ст. 129.

Складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 180, охоплюється примушування до про¬ведення будь-якого релігійного обряду. Таке примушування може проявитись у дома¬ганні проведення обряду, який за канонами цього віровчення у даний час забороняєть¬ся, або у місці, де його проведення є неприпустимим, або обряду іншого віровчення.

Під священнослужителем у цій статті розуміється фізична особа, яка є служите¬лем культу, введена в духовний сан і має право самостійно здійснювати богослужіння, обряди й таїнства (зокрема єпископ, священик, мулла, равін).

Момент закінчення злочину, вчиненого у його першій формі (ч. 1 ст. 180), пов'язується з настанням відповідних наслідків - моментом зриву або поставлення під загрозу зриву релігійного обряду. Злочин у другій формі є закінченим з моменту вчи¬нення зазначених у ч. 2 ст. 180 дій.

Стаття 181

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

403

3. Суб'єкт злочину загальний. Службова особа, яка незаконно перешкоджає здійс¬ненню релігійного обряду або примушує священнослужителя до проведення релігійно¬го обряду з використанням влади або службового становища, за наявності підстав по¬винна відповідати і за ст. 364 (423) чи ст. 365 (424).

4. Суб'єктивна сторона характеризується умисною формою вини, при примушу¬ванні священнослужителя до проведення релігійного обряду - прямим умислом.

Конституція України (ст. 35).

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p. (cm. 21).

Стаття 181. Посягання на здоров'я людей під приводом пропові¬дування релігійних віровчень чи виконання релігійних об¬рядів

1. Організація або керівництво групою, діяльність якої здійснюється під

приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних

обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю людей або статевою роз¬

пустою,-

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, поєднані із втягуванням в діяльність групи неповнолітніх,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Об'єктом злочину є встановлений порядок проповідування релігійних віровчень та відправлення релігійних обрядів, який забезпечує здоров'я громадян, статеву свобо¬ду, статеву недоторканість та моральність.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується діями, що проявляються в орга¬нізації або керівництві групою фізичних осіб. Ці дії можуть бути кваліфіковані за ст. 181 лише за умови, що діяльність такої групи: 1) поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю людей або статевою розпустою; 2) здійснюється під приводом проповідуван¬ня релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів.

Поняття заподіяння шкоди здоров'ю людей у цьому складі охоплює заподіяння ті¬лесних ушкоджень, фізичне виснаження організму, психічний розлад та інші небезпеч¬ні для здоров'я особи наслідки. Якщо заподіяння шкоди здоров'ю утворює склад більш тяжкого злочину, ніж передбачений ч. 1 ст. 181, вчинене за наявності підстав слід додат¬ково кваліфікувати за частинами 2 або 3 ст. 120, 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ст. 127.

Під статевою розпустою слід розуміти вчинення розпусних дій, пов'язаних з неупорядкованим статевим спілкуванням, задоволенням статевої пристрасті неприро¬дним способом тощо стосовно членів такої групи або інших осіб. Детальніше про розпусту див. коментар до статей 156 і 302. Якщо діяльність зазначеної групи пов'я¬зана із вчиненням конкретних актів зґвалтування, насильницького задоволення стате¬вої пристрасті неприродним способом, статевих зносин з особою, яка не досягла ста¬тевої зрілості, то дії винних у цьому осіб потребують додаткової оцінки за статтями 152, 153,155.

Організація групи передбачає сукупність дій, спрямованих на утворення такої гру¬пи (підшукування членів групи, приміщення чи іншого місця для спільного здійснення її діяльності, планування такої діяльності тощо).

Керівництво групою - це дії, що спрямовані на управління процесом підтримання функціонування групи і полягають, зокрема, у координації діяльності групи, відданні відповідних розпоряджень, керуванні обрядами, прийнятті рішень щодо покарання членів групи тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій по утворенню зазначеної групи або керівництву нею.

404

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

3. Суб'єкт злочину загальний. Ним може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку і здійснювала організацію або керівництво зазначеною групою. Особи, які брали участь у діяльності такої групи, не є суб'єктами цього злочину і можуть нести відпові¬дальність лише за злочини, безпосередньо пов'язані із заподіянням шкоди здоров'ю або посяганням на статеву свободу чи статеву недоторканість особи.

4. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення зазначених у ч. 1 ст. 181 дій, по¬єднаних b втягуванням у діяльність зазначеної групи неповнолітніх. Під неповноліт¬нім слід розуміти особу, яка не досягла 18-річного віку. Втягування передбачає залу¬чення неповнолітніх у будь-який спосіб до діяльності такої групи (умовлянням, приму¬сом, обманом, підкупом, переконанням тощо) і вважається закінченим з моменту вчинення дій, які його утворюють, незалежно від того, чи вдалося втягти неповноліт¬нього в діяльність зазначеної групи.

Організація або керівництво зазначеною групою, поєднані із розпусними діями що¬до неповнолітніх, повністю охоплюються ч. 2 ст. 181 і додаткової кваліфікації за части¬нами 1 або 2 ст. 156 не потребують.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. (стат¬ті 13, 16).

Стаття 182. Порушення недоторканності приватного життя

Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіден¬ційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у пуб¬лічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації,-

караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допуска¬ється збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Об'єктом злочину є право громадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю.

3. Предметом злочину є конфіденційна інформація про особу. Конфіденційною інформацією закон визнає відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або роз¬порядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням від¬повідно до передбачених ними умов. Зміст такої інформації складають відомості про приватне життя особи, що становлять її особисту чи сімейну таємницю (зокрема, інфор¬мація про освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані про особу). Під приватним життям особи розу¬міється сфера життєдіяльності окремої особи, яка включає в себе зв'язки особи з інши¬ми людьми, її приватні справи, сімейні стосунки тощо, тобто все, що пов'язане з її спо¬собом життя і не має публічного характеру. Особисту таємницю становлять відомості про приватне життя конкретної особи, які ця особа бажає зберегти в таємниці від інших осіб. Такими відомостями можуть бути відомості про її здоров'я, інтимне життя (зок¬рема наявність позашлюбних інтимних стосунків), хобі, особливість сімейних стосун¬ків (народження поза шлюбом дитини тощо). Сімейна таємниця - відомості про приват¬не життя члена (членів) окремої сім'ї чи декількох сімей, які він (вони) бажають збе¬регти у таємниці від сторонніх осіб.

Стаття 182

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

405

Закон зобов'язує певні категорії осіб зберігати в таємниці відомості про громадян, які стали їм відомі у зв'язку із здійсненням професійної чи службової діяльності, а та¬кож визначає певні види відомостей, які не підлягають розголошенню. Так, не підляга¬ють розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення, листування, телефонних роз¬мов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом. Не можуть бути розголошені відомості, які стосуються особистого життя людини, зібрані в результаті оперативно-розшукової діяльності. Закон передбачає право фізичної особи на таємни¬цю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Окремо становлять таємницю і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, результати ме¬дичного обстеження таких осіб.

Конфіденційною не може визнаватися інформація, яка вже раніше була оприлюд¬нена шляхом публікації, повідомлення в засобах масової інформації чи іншим спо¬собом.

Слід мати на увазі, що за законом інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інфор¬мацію переважає право її власника на її захист. Поширення такої інформації, яка є кон¬фіденційною, не утворює складу злочину, передбаченого ст. 182.

4. З об'єктивної сторони порушення приватного життя полягає у неправомірному втручанні в особисте чи сімейне життя особи, порушенні таємниці особистого чи сі¬мейного життя, які можуть проявитись у таких формах:

1) незаконне збирання конфіденційної інформації про особу;

2) незаконне зберігання такої інформації;

3) незаконне її використання;

4) незаконне поширення конфіденційної інформації про особу;

5) поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в за¬собах масової інформації.

Усі ці дії утворюють склад злочину, передбаченого ст. 182, лише у випадку, якщо вони здійснюються без згоди особи, якої вони стосуються.

Збирання конфіденційної інформації про особу передбачає отримання їх у будь-який спосіб, у т. ч. шляхом викрадення. Якщо збирання таких відомостей було поєдна¬но з порушенням недоторканності житла або порушенням таємниці листування, теле¬фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ст. 182 і ст. 162 або ст. 163.

Під зберіганням такої інформації розуміється її збереження та накопичення у пев¬ному місці на будь-яких носіях (паперових, електронних, відео тощо). Незаконним слід визнавати і зберігання зібраної у встановленому законом порядку інформації понад тер¬міни, визначені законом (наприклад, це стосується збереження оперативно-розшукових справ, в яких може міститися інформація про особу, зібрана в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності).

Використання конфіденційної інформації про особу - це користування винним за власним розсудом відомостями, які становлять особисту чи сімейну таємницю особи, для задоволення певної потреби чи одержання певної вигоди.

Під поширенням конфіденційної інформації про особу слід розуміти повідомлення будь-яким способом (усно, письмово, друкованим способом, за допомогою комп'ютер¬ної мережі тощо) такої інформації невизначеному числу осіб (хоча б одній людині).

Публічний виступ - це виступ на заходах публічного характеру (зборах, конферен¬ціях, з'їздах, мітингах, симпозіумах, круглих столах тощо).

Поширення її j творі, що публічно демонструється, означає повідомлення конфі¬денційної інформації про особу у плакатах, гаслах, картинах, фотографіях тощо, які

406

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

виставлені (вивішені) для публічного ознайомлення, демонстрація відеокасети тощо. Публічна демонстрація твору передбачає його публічне одноразове чи багаторазове представлення публіці у приміщенні (у місці), в якому присутні чи можуть бути прису¬тніми особи, які не належать до звичайного кола однієї сім'ї або близьких знайомих цієї сім'ї. Детальніше про поняття твір див. коментар до ст. 176. Під поширенням такої ін¬формації у засобах масової інформації слід розуміти публічне повідомлення її у пресі (газетах, журналах, бюлетенях), за допомогою інших засобів масової інформації (ра¬діомовлення, телебачення тощо).

Незаконними збирання, зберігання, використання або поширення вказаної інфор¬мації про особу будуть тоді, коли вони здійснюються з порушенням встановленого за¬коном порядку. Поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструєть¬ся, чи в засобах масової інформації є незаконним завжди, коли це здійснюється без зго¬ди особи, якої вона стосується. Не є незаконним збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу, яке здійснюється в інтересах на¬ціональної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До них, зокрема, нале¬жать збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу в порядку, передбаченому законом: 1) у процесі розслідування кримінальної справи; 2) у ході оперативно-розшукової чи розвідувальної діяльності; 3) для перевірки фактичних даних про організовану злочинність; 4) у разі введення воєнного чи надзви¬чайного стану. Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільно-правової відповідальності, у зв'язку із здійсненням вій¬ськового обліку військовозобов'язаних, обліку осіб, які є збудниками інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, реєстраційного обліку фізичних осіб, обліку, що здійснюється в межах дозвільної системи тощо.

В окремих випадках поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди утворює склад іншого, ніж передбачений ст. 182, злочину (наприклад, злочинів, перед¬бачених статтями 132, 189,232,330,381,386).

Цей злочин за своєю конструкцією є формальним і вважається закінченим з момен¬ту вчинення описаних у ст. 182 дій. Заподіяння в результаті його вчинення суспільно небезпечних наслідків знаходиться за межами складу злочину, передбаченого ст. 182. За наявності підстав такі наслідки можуть отримати додаткову кримінально-правову оцінку за відповідними статтями Особливої частини КК.

5. Суб'єкт злочину загальний.

Порушення недоторканності приватного життя службовою особою з використан¬ням наданих їй влади чи службового становища, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи гро¬мадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, утворює сукупність злочинів і по¬требує кваліфікації за статтями 182 і 364 або 365.

6. З суб'єктивної сторони злочин характеризується умислом.

У разі, коли недоторканність приватного життя була порушена службовою особою в результаті службової недбалості, то за наявності для того підстав вчинене може бути кваліфіковане за ст. 367 (425).

Конституція України (статті 32, 34). КПК (статті 20, 27, 64, 65, 68, 69, 69-1, 185, 217-212). СК (ст. 30).

ЦК (статті 270, 286, 302-307).

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. (статті 8, 9). Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (статті 1, 2, 9, 10, 12, 20, 23, 29, ЗО, 31, 37, 46).

Закон України «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 p. (cm. 5).

Закон України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 p. (cm. 1).

Стаття 183

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

407

Рішення КС у справі громадянина К. Г. Устименка № 5-зп від 30 жовтня 1997 р. Рішення КС у справі про поширення відомостей № 8-рп від 10 квітня 2003 р. Постанова ПВС № 7 від 26 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (п. 3).

Стаття 183. Порушення права на отримання освіти

1. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої фор¬

ми власності -

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних на¬

вчальних закладах -

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об'єктом злочину є конституційне право громадян на освіту, у т. ч. право на без¬оплатне отримання дошкільної, повної, загальної середньої, професійно-технічної, ви¬щої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

2. Потерпілими від цього злочину можуть бути як громадяни України, так і іно¬земні громадяни та особи без громадянства, які мають право здобувати освіту в закла¬дах освіти України відповідно до українського законодавства та міжнародних догово¬рів. Ними можуть бути як особи, що претендують на здобуття освіти у відповідному навчальному закладі (ч. 1 ст. 183), так і особи, що в ньому навчаються,- вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти (ад'юнкти), докторанти (ч. 2 ст. 183).

3. З об'єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

1) незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власнос¬ті (ч. 1 ст. 183);

2) незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах (ч. 2 ст. 183).

Під навчальним закладом у цій статті розуміються такі заклади, в яких здійсню¬ється дошкільна, повна загальна середня, позашкільна, професійно-технічна, вища, піс-лядипломна освіта, аспірантура, докторантура з будь-якою формою навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем. Такими заклада¬ми, зокрема, є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі будинки, школи, колегіуми, ліцеї, гім¬назії, палаци, центри та станції дитячої, юнацької творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, професійно-технічні училища, вищі професійні училища, тех¬нікуми, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети.

Незаконною визнається така відмова у прийнятті до навчального закладу, яка не має під собою законних підстав. Вона може проявлятись у поставленні особи в умови, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту в установленому зако¬ном порядку.

Відмова може бути здійснена у прямій або завуальованій формі. Пряма відмова має місце тоді, коли винний відкрито заявляє про своє небажання прийняти особу на на¬вчання або пов'язує прийняття на навчання з певними умовами, виконання яких не пе¬редбачено законом (наприклад, висуває вимогу про надання не передбачених правила¬ми прийому документів). Завуальована форма має місце тоді, коли дійсний намір щодо відмови особі в навчанні вуалюється певними обставинами, у зв'язку з чим відмові зовні надається законний характер. Так, завуальованою формою відмови може бути

408

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

визнане формальне проведення вступних іспитів чи співбесіди і прийняття на навчання не за результатами конкурсу, а на підставі попередньо сформованого адміністрацією навчального закладу чи її окремими представниками списку осіб, які мають бути зара¬ховані на навчання. Безпосередньо на іспиті така відмова може проявитись у безпідстав¬ному заниженні потерпілому оцінки. Проведення за зазначених обставин іспиту може бути визнано формою незаконної відмови у прийнятті до навчального закладу і квалі¬фікуватися за ч. І ст. 183 лише тоді, коли необ'єктивне оцінювання знань абітурієнтів є проявом реалізації цілеспрямованої політики адміністрації навчального закладу чи сформованої нею приймальної комісії, метою якої є прийняття на навчання заздалегідь визначених осіб і неприйняття усіх інших. Якщо ж вказане вище оцінювання знань абі¬турієнтів було результатом суб'єктивного підходу окремого екзаменатора, підстав для кваліфікації вчиненого за ч. 1 ст. 183 немає.

Не може визнаватися незаконною відмовою у прийнятті до навчального закладу ви¬користання обмежень для прийняття на навчання за медичними, віковими показниками, показниками професійної придатності, а також іншими вимогами, визначеними в уста¬новленому законом порядку за наявності підстав для використання таких обмежень.

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце у випадку, коли така оплата: а) не передбачена у даному навчальному закладі загалом чи для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встанов¬лені; в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами формі (скажімо, замість грошей вимагається відпрацювання певного часу на якомусь об'єкті) тощо.

Так, склад цього злочину утворюють дії, які полягають у вимозі перерахувати певну суму грошових коштів на рахунок навчального закладу чи рахунок іншої організації (наприклад, благодійного фонду), поставити навчальному закладу певні матеріальні цінності (будівельні матеріали, комп'ютерну техніку, транспортні засоби, продовольст¬во, інші товари) чи надати послуги матеріального характеру (зробити ремонт примі¬щень за власний рахунок, надати рухоме чи нерухоме майно в оренду без відповідної оплати за неї) за навчання, плата за яке законом не передбачена. Відповідно до закону, розмір плати за весь строк навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфі¬кації кадрів або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між навчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфі¬кації кадрів або надання додаткових освітніх послуг, і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Порушення цього положення і збільшення протягом навчання розміру оплати за нього слід визнати незаконною вимогою оплати за навчання в части¬ні, яка перевищує розмір, встановлений у договорі, укладеному при оформленні особи на навчання. Якщо службова особа вимагає передати гроші або інше майно їй особисто, вчинене за наявності необхідних об'єктивних і суб'єктивних ознак утворює склад одер¬жання хабара і потребує кваліфікації за відповідною частиною ст. 368.

Відповідальність за ч. 2 ст. 183 настає лише у разі, коли незаконна вимога оплати за навчання здійснюється у державних чи комунальних навчальних закладах. Про поняття державної та комунальної власності див. коментар до ст. 233. Пред'явлення такої ви¬моги в навчальних закладах з іншою формою власності не утворює складу цього зло¬чину. За наявності підстав такі дії можуть розцінюватись як відповідне службове зло¬вживання (статті 364 чи 365).

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту не¬законної відмови у прийнятті до навчального закладу, у другій - з моменту висунення незаконної вимоги оплати за навчання.

4. Суб'єктом цього злочину може бути особа, яка наділена відповідними повнова¬ження щодо прийому на навчання та визначення його умов. До таких осіб належать: 1) члени приймальних комісій; 2) інші особи, уповноважені здійснювати прийом на навчання та визначати його умови (керівники навчальних закладів, службові особи кадрових служб).

Стаття 184

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

409

5. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Якщо незаконна відмова у прийнятті до навчальних закладу чи незаконна вимога оплати за навчання у навчальних закладах були вчинені з мотивів прямого чи непрямо¬го обмеження права на освіту за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, вчинене потребує кваліфікації за відповідною частиною ст. 161.

Конституція України (cm. 53).

Закон України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (статті 6, 34, 39, 41, 43, 61). Закон України «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 p. (cm. 5). Закон України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. (статті 4, 6). Закон України «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р. (статті 4-6). Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 p. (cm. 19).

Положення про загальноосвітній навчальний заклад. Затверджене постановою KM № 964 від 14 червня 2000 р. (пункти 20, 21).

Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу

1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних

чи комунальних закладах охорони здоров'я,-

карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів грома¬дян або арештом на строк до шести місяців.

2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охоро¬

ни здоров'я -

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

1. Об'єктом злочину є право громадян на охорону здоров'я та медичну допомогу, у т. ч. на безоплатну медичну допомогу у державних та комунальних закладах охорони здоров'я.

2. З об'єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

1) незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комуна¬льних закладах охорони здоров'я (ч. 1 ст. 184);

2) незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здо¬ров'я (ч. 2 ст. 184).

Поняттям медична допомога охоплюються лікування, профілактичні заходи, які провадяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт (близьким до цього поняття є поняття «медичні послуги»).

Відповідно до ст. 49 Конституції України, «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно». Це означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій фор¬мі незалежно від часу надання медичної допомоги. Це також означає, що у громадян відсутній обов'язок сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охо¬рони здоров'я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словоспо¬лучення «безоплатність медичної допомоги» означає неможливість стягування з грома¬дян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівково) чи у формі «добровільних внесків» до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов'язкових страхових плате¬жів (внесків) тощо. Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збережен¬ні та відновленні здоров'я.

410

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

Не охоплюються поняттям «медична допомога», передбаченим ч. 1 ст. 184, встанов¬лені відповідно до закону платні медичні послуги для громадян України, а також ме¬дична допомога, що надається за плату іноземним громадянам, які тимчасово перебу¬вають на території України.

Закладами охорони здоров'я є санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади, які забезпечують безпосередню охорону здоров'я населення (лікарні, поліклініки, дис¬пансери, клініки науково-дослідних інститутів, пологові будинки, санаторії).

Державними є такі заклади охорони здоров'я, які створені на базі державної влас¬ності і фінансуються з державного бюджету, комунальними - створені органом місце¬вого самоврядування або органом місцевого самоврядування спільно з місцевою дер¬жавною адміністрацією як засновником (співзасновником) на базі чи за участю кому¬нальної власності та за відповідного фінансування з місцевого бюджету. Тобто, конституційне положення про те, що «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно», поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування) або кому¬нальній власності і фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за надання медичної допомоги, яка має місце у випадку, коли така оплата: а) не передбачена в Україні загалом, у даному закла¬ді охорони здоров'я чи для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встановлені; в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами формі.

Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, має місце у разі незаконної вимоги опла¬ти за надання медичної допомоги як громадянам України, так і іноземним громадянам, а також особам без громадянства, коли така допомога їм має надаватися безоплатно згідно із законами України та міжнародними угодами.

Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, лише у разі, коли вона має місце щодо надання такої допо¬моги тільки у державних та комунальних закладах охорони здоров'я.

Діяння, яке передбачене ч. 1 ст. 184, необхідно відмежовувати від одержання неза¬конної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації (ст. 354). Ці діяння відрізняються між собою за двома основними моментами. По-перше, за суб'єктом злочину. Відповідальність за злочин, передбачений ч. 1 ст. 184, може нести працівник як державного, так і комунального закладу охорони здоров'я. Крім того, це може бути як службова особа, так і працівник, який такою особою не є. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 354, може бути лише працівник державного під¬приємства, установи чи організації, який не є службовою особою. По-друге, при вчи¬ненні діяння, відповідальність за яке встановлена ч. 1 ст. 184, винний незаконно вима¬гає внесення відповідної оплати на користь закладу охорони здоров'я, в якому він пра¬цює, а при вчиненні діяння, передбаченого ст. 354, він вимагає незаконної винагороди для себе особисто.

Змістом другої форми цього злочину (ч. 2 ст. 184) є незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров 'я. Згідно з Конституцією України (ст. 49), існуюча мережа державних і комунальних закладів не може бути скорочена. Виходячи з того, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64), а ст. 49 Основного Закону таких випадків не передбачає, то існуюча мережа зазначених закла¬дів може бути скорочена лише в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64). Скорочення такої мережі в інших випадках визнаватиметься незаконним.

Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров 'я розуміється сукупність таких закладів, розташованих на певній території (республіки, області, ра¬йону, міста). Скорочення такої мережі - це насамперед зменшення загальної кількості зазначених закладів. Як скорочення слід розглядати також перепрофілювання існуючих

Стаття 184

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

411

закладів охорони здоров'я, їхніх структурних ланок, зменшення кількості ліжко-місць певного профілю, кількісного і якісного складу медичного персоналу, якщо це порушує існуючі нормативи і знижує рівень охорони здоров'я населення.

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту ви¬сунення незаконної вимоги оплати за надання медичної допомоги, а в другій - з момен¬ту фактичного скорочення існуючої на певній території мережі державних або кому¬нальних закладів охорони здоров'я.

3. Суб'єктом злочину у першій його формі можуть бути працівники державних чи комунальних закладів охорони здоров'я (як службові, так і неслужбові, наприклад, го¬ловний лікар, завідуючий відділенням, лікар, медсестра, реєстратор), у другій формі -службові особи, до компетенції яких належить забезпечення існування повної мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я. Якщо службова особа видала нор¬мативний акт про незаконне скорочення мережі зазначених закладів, перевищивши при цьому свої службові повноваження, вчинене за наявності підстав слід додатково квалі¬фікувати за ст. 365.

4. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Конституція України (статті 49, 64).

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (статті 11, 16).

Рішення КС у справі про платні медичні послуги № 15-рп від 25 листопада 1998 р.

Рішення КС у справі про безоплатну медичну допомогу № 10-рп від 29 травня 1998 р.

Угода про надання медичної допомоги громадянам держав - учасниць Співдружності Неза¬лежних Держав від 27 березня 1997р.

Протокол про механізм реалізації Угоди про надання медичної допомоги громадянам дер¬жав -учасниць Співдружності Незалежних Дер.жав від 27 березня 1997р.

Постанова KM від 17 вересня 1996 р. № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров 'я та вищих медичних закладах освіти».

Порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають па території України. Затверджений постановою KM від 28 січня 1997 р. № 79.

Перелік видів захворювань і станів іноземних громадян, що потребують екстреної медичної допомоги. Затверджений наказом МОЗ № 225 від 16липня 1997 р.

Розділ VI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

Загальні положення до розділу