12 Загальна частина Розділі

У КК склад злочину завжди викладається як склад конкретного злочину, і так само конкретно передбачаються ознаки складу. Такий склад конкретного злочину іноді іме¬нується юридичним складом злочину.

Однак не завжди в одній статті Особливої частини КК вказуються всі ознаки відпо¬відного складу злочину, оскільки це може бути нераціональним, зокрема, з точки зору законодавчої техніки. Наприклад, у тексті статті може не бути спеціальної вказівки що¬до суб'єкта злочину, досить часто немає прямої вказівки і на форму вини. У низці ста¬тей Особливої частини КК застосовуються поняття, зміст яких розкрито законодавцем у Загальній частині. Тому для встановлення повного комплексу і змісту ознак того чи іншого складу злочину необхідно враховувати не тільки зміст конкретної норми Особ¬ливої частини КК, а й положення його Загальної частини.

Вчинення суспільно небезпечного діяння потребує правової оцінки з боку компетент¬них правоохоронних органів з точки зору дотримання КК. Якщо буде встановлено, що ознаки вчиненого діяння повністю відповідають ознакам складу конкретного злочину, передбаченого КК, то вчинене вважається злочином і вирішується питання про при¬тягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Юридичну оцінку діяння з точки зору відповідності його ознакам конкретного злочину називають кваліфі- і кацією злочинів. У тих випадках, коли процес кваліфікації завершився встановленням '< наявності у конкретному діянні ознак конкретного складу злочину, такий склад іменують і фактичним складом злочину.

2. Аналіз окремих норм кк свідчить, що сформульовані у них склади конкретних і

злочинів можна поділити на: 1) основний; 2) склад злочину з обтяжуючими обставина- ;

ми (кваліфікований склад злочину); 3) склад злочину з пом'якшуючими обставинами

(привілейований склад злочину).

Основний склад злочину не містить ані обтяжуючих, ані пом'якшуючих обставин. У нормі про відповідний злочин законодавець передбачає не посилене чи знижене, а нормальне, «стандартне» покарання за нього. У статтях, які мають кілька частин, основ¬ний склад, як правило, викладається у першій частині статті.

Склад злочину з обтяжуючими обставинами включає в себе всі ознаки основного складу злочину і, крім цього, вказівку на певні обставини, які законодавець вважає та¬кими, що обтяжують відповідальність за вчинення цього злочину. Вчинене діяння під¬падає під цей склад злочину лише за наявності всіх ознак основного складу і зазначе¬них у нормі обтяжуючих (кваліфікуючих) обставин. У зв'язку з цим за злочини, які пе¬редбачені нормою про кваліфікований склад, встановлюється більш суворе покарання. Інколи виокремлюють і особливо кваліфіковані склади злочинів. Ними вважаються склади, які зазвичай формулюються у третій чи наступних частинах відповідної статті КК і в яких за наявності певних обтяжуючих обставин передбачається ще більш суворе покарання, ніж в нормі, яка описує просто кваліфікований склад злочину.

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами. Такі склади злочинів містяться в окремих частинах відповідних статей або окремих статтях Особливої частини КК. На¬приклад, ст. 115 передбачає відповідальність за умисне вбивство, а статті 116 та 117 -за таке саме вбивство, але вчинене за обставин, що пом'якшують відповідальність. У нормі про привілейований склад злочину передбачається більш м'яке покарання, ніж в нормі про основний склад відповідного злочину.

3. Об'єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні

відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.

У кримінальному праві розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкти злочину. Під загальним об'єктом розуміють усю сукупність суспільних відносин та соціальних благ, що охороняються кримінальним законом. Родовий об'єкт - це група схожих (однорідних) суспільних відносин та соціальних благ, на які посягає відповідна група злочинів. Розміщення злочинів у розділах в Особливій частині КК провадиться, як правило, саме за родовим об'єктом. Безпосередній об'єкт - це комплекс суспільних

Стаття 2

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

13

відносин чи певне соціальне благо, на які безпосередньо посягає той чи інший конкрет¬ний злочин. Як родовий об'єкт є частиною загального, так і безпосередній - частина родового об'єкта, хоча іноді (як, наприклад, у більшості статей КК про злочини проти власності) родовий та безпосередній об'єкти можуть збігатися.

У кримінальному праві виокремлюють основний та додатковий безпосередні об'єкти. Основний безпосередній об'єкт — це об'єкт, проти якого головним чином, насамперед спрямовано злочин, а додатковий - це об'єкт, шкода якому спричинюється у зв'язку з посяганням на основний. Наприклад, при розбої (ст. 187) основним безпосереднім об'єктом є право власності, а додатковим - життя чи здоров'я особи. Наявність додатко¬вого безпосереднього об'єкта нерідко дає можливість відмежувати один злочин від іншо¬го, правильно кваліфікувати вчинене діяння. Безпосередній додатковий об'єкт може бути обов'язковим та факультативним: в останньому випадку шкода або загроза для такого (факультативного) об'єкта за конкретних обставин вчинення злочину може виникнути, а може і не виникнути. Прикладом є ст. 296, яка передбачає відповідальність за хуліган¬ство - злочин проти громадського порядку, при вчиненні якого може бути, а може і не бути заподіяна шкода здоров'ю потерпілого.

4. Об'єкт злочину необхідно відрізняти від предмета злочину.

Предмет злочину - це матеріальний предмет або нематеріальний об'єкт, що має інте¬лектуальну чи майнову цінність, з приводу якого або шляхом дії щодо якого вчинюється злочин.

Предмет є факультативною ознакою складу злочину. В описах більшості злочинів, передбачених статтями КК, предмет злочину не згадується.

Від предмета злочину слід відрізняти знаряддя і засоби вчинення злочину, які є озна¬ками об'єктивної сторони злочину. Потерпілий - особа, якій злочином завдано фізичної, матеріальної чи моральної шкоди, також не може розглядатись як предмет злочину.

5. Об'єктивна сторона злочину - це зовнішній акт суспільно небезпечного пося¬

гання на охоронюваний законом об'єкт, яким цьому об'єкту заподіюється шкода або

створюється загроза її заподіяння.

Основними ознаками об'єктивної сторони злочину є: 1) суспільно небезпечне (злочинне) діяння; 2) його наслідки; 3) причинний зв'язок між діянням і наслідками. Наслідки та причинний зв'язок не є обов'язковими ознаками об'єктивної сторони зло¬чину. У КК вміщено чимало статей, у яких обов'язкове настання певних наслідків зло¬чинного діяння не передбачається. Сформульовані у таких статтях склади злочинів на¬зивають формальними, а склади, де наслідки є обов'язковою ознакою,- матеріальними.

Злочинне діяння - це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, яки¬ми заподіюється шкода об'єктові злочину.

Злочинна дія завжди є вчинком, виявом активності особи. Як правило, під дією розу¬міють тілесні рухи. Проте іноді закон як дію розуміє і слова (наприклад, статті 129, 295).

У кримінальному законі трапляються ситуації, коли злочинним діянням визнається одна фізична дія, і ситуації, коли таким діянням вважається певний комплекс із кількох дій. Дії, вчинені шляхом застосування складних технічних засобів (вибухового при¬строю з годинниковим механізмом, зброї з механізмом, який спрацьовує від певних дій жертви, тощо), або з використанням тварини, особи, яка не є суб'єктом злочину чи від¬повідно до закону не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене (наприклад, малолітнього), вважаються вчиненими тим, хто скористався цими засобами, тваринами або спрямував (змусив діяти) зазначених осіб.

Дія повинна мати свідомий характер, бути невимушеною. У випадках, коли особа вчинила дію не зі своєї волі, вона не підлягає відповідальності через відсутність вини в її поведінці. Це характерно для випадків: а) вчинення рефлекторних чи інших мимо¬вільних дій; б) вчинення дії під впливом непереборної сили, під якою розуміється вплив природних, технічних чи інших незалежних від суб'єкта факторів (наприклад, автомобільна аварія сталася внаслідок конструктивних вад автомобіля або неякісності

14

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ І

його вузлів, про які водій не знав); в) вчинення дії під фізичним примусом, який позбав¬ляє особу можливості діяти правомірно (ст. 40).

Злочинна бездіяльність - це пасивна поведінка, яка полягає у невиконанні або нена¬лежному виконанні обов'язку діяти, покладеного на відповідну особу законодавством, трудовими (службовими) обов'язками, обумовленого її попередньою поведінкою або загальновизнаними морально-етичними правилами. Проте навіть у тих випадках, коли особа не виконала покладеного на неї обов'язку вчинити певні дії, її бездіяльність буде злочинною лише у разі, коли її прямо визнає такою відповідна стаття КК.

Наслідки злочину - реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об'єкті, що охороня¬ється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати мате¬ріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров'я, позбавлення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психологічна, інша шкода) характер.

У статтях КК, як правило, прямо вказується лише на матеріальні наслідки злочинно¬го діяння. Проте загроза настання нематеріальних суспільно небезпечних наслідків не¬рідко є мотивом для криміналізації дій шляхом прийняття кримінально-правових норм з формальними складами: тут наслідки прямо не вказуються у статті, але мається на увазі, що вони завжди або дуже часто виникають у разі вчинення відповідного діяння.

Причинний зв'язок між діянням та його суспільно небезпечними наслідками для наявності складу злочину має бути необхідним, оскільки інакше не можна виключати, що наслідки виникли не через діяння, яке інкримінується винній особі, а через якесь інше діяння або ж подію. Тому випадковий причинний зв'язок не дає підстав констату¬вати наявність об'єктивної сторони злочину, а отже, свідчить про відсутність складу злочину.

Необхідний причинний зв'язок між діянням і наслідками характеризується тим, що діяння: 1) має передувати наслідкам; 2) має бути умовою, без якої не було б наслідку (принцип condicio sine qua поп); 3) за своїми властивостями, як правило, має спричиня¬ти саме такі наслідки, тобто наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.

Факультативними, тобто такими, що не є обов'язковими для більшості злочинів, ознаками об'єктивної сторони є: 1) місце - територія чи інше місце, де вчиняється зло¬чинне діяння та/або настають його наслідки; 2) час - період, протягом якого вчинюється злочин; 3) спосіб - методи чи прийоми вчинення злочину; 4) обставини - сукупність умов, за яких вчиюється злочин; 5) засоби - предмети, документи, речовини, з викорис¬танням яких створюються умови для вчинення злочину; 6) знаряддя - зброя та інші предмети, документи, речовини, за допомогою яких здійснюється вплив на потерпілого чи предмет злочину або іншим чином полегшується досягнення злочинного результату.

У конкретних статтях КК факультативні ознаки можуть бути передбачені як ознаки основного складу злочину або як його кваліфікуючі ознаки. Відсутність факультативної ознаки у випадку, коли її наявність передбачено основним складом злочину, свідчить про відсутність складу даного злочину взагалі, а відсутність такої ознаки, якщо вона перед¬бачена як кваліфікуюча (особливо кваліфікуюча), свідчить про відсутність відповідного кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину.

6. Суб'єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомос¬ті особи у зв'язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Ознаками суб'єктивної сторони злочину є: 1) вина; 2) мотив злочину; 3) мета злочину.

Основною та обов'язковою для кожного злочину ознакою суб'єктивної сторони є вина. її відсутність завжди означає відсутність у діях особи складу злочину. (Про по¬няття вини див. коментар до статей 23-25). Заподіяння шкоди без вини (коли особа, спричиняючи своїми діяннями суспільно небезпечні наслідки, не передбачає і за обста¬винами справи не може передбачити настання таких наслідків) називається казусом.

Стаття 2

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

15

Мотив і мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину. Мотив злочину - це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета - це той уявний результат, якого домагався винний, коли вчинював злочин. У статтях Особливої частини КК мотив і мета можуть бути передбачені як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони основного складу відповідного злочину або як кваліфіку¬ючі (особливо кваліфікуючі) ознаки такого злочину.

7. Поняття суб'єкта злочину дано у ст. 18. Про ознаки суб'єкта злочину див. комен¬тар до статей 19 та 22.

8. Ч. 2 ст. 2 відтворює основний зміст принципу презумпції невинуватості, закріпле¬ного у ч. 1 ст. 62 Конституції України. Цей принцип головним чином стосується про¬цесуальних аспектів, проте правило, яке ним закріплене, має важливе значення і при застосуванні норм матеріального кримінального права.

Із змісту ч. 2 ст. 2 також випливає, що питання кримінальної відповідальності особи може вирішувати тільки суд. Однак у даному випадку йдеться лише про остаточні рі¬шення з цих питань, а саме: про визнання особи винною та призначення їй покарання за вчинений злочин. Що ж стосується попередніх рішень, які приймаються у процесі кри¬мінального судочинства (як-от рішення про пред'явлення обвинувачення та засто¬сування до обвинуваченого запобіжного заходу), то деякі з них згідно з КПК можуть прийматися та санкціонуватися не лише судом, а й слідчим чи прокурором.

9. Ч. З ст. 2 є реалізацією у кримінальному праві положення ч. 1 ст. 61 Конституції

України про те, що «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідаль¬

ності одного виду за одне й те саме правопорушення». Відповідно до цих норм не до¬

пускається повторне притягнення до кримінальної відповідальності як тоді, коли особа

вже зазнала раніше покарання за той самий злочин, так і тоді, коли перше притягнення

до кримінальної відповідальності завершилося її виправданням. Ч. З ст. 2 поширюється

і на випадки, коли особа з тих чи інших підстав була безумовно звільнена від криміна¬

льної відповідальності чи покарання.

Положення ч. З ст. 2 застосовується і тоді, коли за той самий злочин особу було ра¬ніше притягнуто до кримінальної відповідальності, покарано, виправдано чи звільнено від покарання в іншій країні.

Ч. З ст. 2 не стосується тих випадків, коли згодом вироки та інші рішення судів у кримінальних справах на законних підставах скасовуються чи змінюються судами ви¬щого рівня, а рішення слідчих чи прокурорів (зокрема, про закриття кримінальної спра¬ви) - прокурором чи судом. Не можуть вважатися повторним притягненням до кримі¬нальної відповідальності також і випадки уточнення, розширення обсягу раніше пред'явленого особі обвинувачення.

Конституція України (статті 61, 62, п. 22 ст. 92). КПК (глави 12, 13, 20, 21, 22).

Розділ II

ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Стаття 3. Законодавство України про кримінальну відповідальність

1. Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та за¬гальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

2. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після на¬брання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності.

3. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.

4. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

5. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обо¬в'язковість яких надано Верховною Радою України.

1. Кримінальна відповідальність - це особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється офіційна оцінка поведінки особи як злочинної. Кримінальна відповідаль¬ність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, і матеріа¬лізується в обвинувальному вироку суду. Зазвичай вона включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо. Притяг¬нення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, по¬чинається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

2. Із ч. 1 ст. З випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідаль¬ність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права -це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчиз¬няного законодавства, а також від колишнього кримінального законодавства, яке при¬пускало застосування інших, крім КК, кримінальних законів.

Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України, незва¬жаючи на те, що вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Проте, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони України, у т. ч. закони про кри¬мінальну відповідальність, мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Невідповідність законів про кримінальну відповідальність Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгля¬ду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституцій¬ним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку некон¬ституційними. Ці положення мають обов'язково враховуватися під час тлумачення і застосування норм КК.

КК Грунтується не тільки на Конституції України, а й на загальновизнаних прин¬ципах і нормах міжнародного права. Гарантією цього є положення ч. 5 ст. 3.

Стаття З ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 17

До вказаних принципів і норм можна віднести такі, що стосуються верховенства прав людини, суверенітету держав, дипломатичного імунітету, права міжнародних до¬говорів, мирного розв'язання спорів, міжнародного морського, повітряного, екологіч¬ного, економічного і гуманітарного права, боротьби зі злочинністю, правової допомоги і видачі злочинців тощо. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права закріп¬лені у відповідних пактах, деклараціях, конвенціях та інших документах. Наприклад, можна назвати такі загальновизнані і закріплені у Конституції України принципи кон¬ституційно-правового статусу людини і громадянина: принцип невідчужуваності і не¬порушності прав і свобод людини; принцип рівності перед законом; принцип гаранто-ваності прав і свобод людини і громадянина та неможливості їх скасування; принцип недопущення звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод тощо.

3. КК поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв'язку. При цьому норми Особливої частини порівняно з нормами Загальної частини є більш конкретними в частині кожного окремого складу злочину, який описа¬но в диспозиціях цих норм, і в частині застосування покарань, які описані в їх санкціях.

4. Жоден закон про кримінальну відповідальність не може діяти автономно, окремо від КК. Адже такий закон, запроваджує він кримінальну відповідальність, скасовує її чи вносить інші зміни до КК, відразу ж після набрання ним чинності у порядку, визначе¬ному ст. 94 Конституції України і ст. 4 КК, автоматично включається до КК. Це озна¬чає, що при застосуванні цих законів посилання слід робити не на них, а безпосередньо на відповідні норми КК.

5. У частинах 3 і 4 ст. З відображено принцип законності, який стосовно криміналь¬ного права означає, що:

1) кримінально-правові норми не існують поза КК у зв'язку з їх повною кодифі¬кацією;

2) тільки КК і ніяким іншим законом чи підзаконним актом визначається, що є зло¬чином, а також повторністю, сукупністю і рецидивом злочинів, співучастю у злочині, готуванням до злочину і замахом на злочин тощо, встановлюються види і розміри по¬карання за злочин, а також умови, за яких є можливими звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання, визначаються інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину;

3) забороняється застосування закону про кримінальну відповідальність за анало¬гією, тобто заповнення прогалини у КК шляхом застосування його до випадку, який прямо ним не передбачений, але є подібним, схожим.

6. Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною

відповідно до принципів і норм міжнародного права. Відповідно до ст. 9 Конституції

України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною

Радою України, є частиною національного законодавства України. Із цього положення

випливає, що частиною національного законодавства України не є: 1) нечинні міжна¬

родні договори України, навіть якщо згода на обов'язковість їх надана ВР (наприклад,

Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і

навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.); 2) чинні міжнародні договори, згода на

обов'язковість яких ВР не надана (скажімо, Європейська конвенція про запобігання

тероризму від 27 січня 1977 p.). Крім того, невідповідність положень міжнародних до¬

говорів України Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією

України процедури надання ВР згоди на обов'язковість цих договорів тягнуть за собою

визнання їх у встановленому Конституцією і законами України порядку неконститу¬

ційними. Ті положення чинних міжнародних договорів, що визнані неконституційними,

втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх

неконституційність. Відповідно, і закони України про кримінальну відповідальність не

повинні відповідати вказаним положенням міжнародних договорів.

Згода на обов'язковість міжнародних договорів може бути надана у формі ратифі¬кації або приєднання. Оскільки Україна є правонаступницею прав і обов'язків за між-

18

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Роздіч 11

народними договорами Союзу РСР і Української РСР, то до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, прирівнюються й інші відповідні договори.

Чинними є лише опубліковані міжнародні договори України. їх офіційне опубліку¬вання має здійснюватися в газеті «Голос України», журналі «Відомості Верховної Ради України» або в «Зібранні діючих міжнародних договорів України».

7. Із ч. 5 ст. З випливає, що під час прийняття нових законів України про криміна¬льну відповідальність принциповим є дотримання положень, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Конституція України (статті 8, 9, 57, 94, 152).

Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. Ратифікована Україною 17 вересня 1992 р.

Закон' України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р.

Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. (статті 6, 7).

Закон України «Про міжнсродмі договори України» від 22 грудня 1993 р. (статті 7,10,12,17).

Рішення КС у справі про депутатську недоторканність № 9-рп/99 від 27 жовтня 1999 р.

Рішення КС у справі про відповідальність юридичних осіб № 7-рп/2001 від ЗО травня 2001 р.

Регламент Верховної Ради України. Затверджений постановою ВР № 130/94-ВР від 27 лип¬ня 1994 р. (глава 6. f 9).

Стаття 4. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

2. Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

3. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаче¬ної законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

1. Відповідно до ст. 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої

права й обов'язки, а закони, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до

відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

КК, безперечно, є законом, що визначає права й обов'язки громадян. У ньому міс¬тяться норми, які зобов'язують громадян дотримуватися певних правил поведінки в суспільстві, норми, які являють собою гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина тощо. Тому закон про кримінальну відповідальність, не доведений до ві¬дома населення у порядку, встановленому законом, є нечинним.

Існування в законі принципу дії закону про кримінальну відповідальність у часі дає змогу особі, яка усвідомлює, що вона не порушує існуючих кримінально-правових за¬борон, поводитись у суспільстві впевнено й вільно.